Розділ «4. ВИБІРКОВИЙ ТЕРОР»

Литвиненко захворів 1 листопада, після чаювання з Андрієм Луговим, власником однієї з московських охоронних фірм, і його діловим партнером Дмитром Ковтуном у барі «Pine» готелю «Міленіум» у Лондоні. Два наступних дні він страждав від блювоти та діареї. У нього почало випадати волосся, а в крові різко знизився рівень лейкоцитів. Лікарі запідозрили радіаційне отруєння, але крізь шкіру можуть проникати лише гамма- та бета-частки, а в крові Литвиненка не було гамма- чи бета-радіації. 20 листопада його перевели до відділення інтенсивної терапії, куди вдалося проникнути одному фотографу, який зняв його — виснаженого, безволосого, з очима, що дивляться в камеру. Ця світлина з’явилася на перших шпальтах газет усього світу[193]. 22 листопада його стан погіршився, й серце двічі зупинялося. Наступного вечора було оголошено про його смерть.

Друг Литвиненка Олександр Гольдфарб прочитав зроблену Литвиненком заяву, в якій той звинувачував Путіна в своєму вбивстві. «Ви можете змусити замовчати одну людину, — йшлося в заяві, — але протест усього світу лунатиме у ваших вухах, пане Путін, усю решту вашого життя»[194].

Литвиненко помер, так і не довідавшись, хто саме його вбив, але напередодні смерті зразки його сечі було надіслано до Центру досліджень ядерної зброї (AWE), який контролює британський ядерний арсенал. Там їх перевірили на альфа-випромінювальні елементи, які, на відміну від бета-часток, не можуть проходити крізь шкіру, але є смертельними, коли потрапляють усередину організму. Перевірка показала наявність полонію-210 — альфа-випромінювача. Якби Литвиненко помер раніше, причину смерті, можливо, так і не визначили б[195].

Після виявлення полонію британська поліція почала ретельно перевіряти пересування Литвиненка. Сліди полонію було знайдено в барі «Pine», в суші-барі, де Литвиненко обідав із Луговим і Ковтуном 16 жовтня, та на кріслі літака «Британських авіаліній», яким Луговий летів з Москви до Лондона 25 жовтня[196].

На прес-конференції в Гельсінкі, яка відбувалася наступного дня після смерті Литвиненка, але до того, як було виявлено полоній, Путін сказав, що ознак насильницької смерті тут немає й ця справа використовується в політичних цілях. Віце-прем’єр Сергій Іванов заявив, що Литвиненко мав «низький рівень інтелекту» і був схильний до провокацій. «Для нас, — сказав він, — Литвиненко — ніхто»[197].

Британія відрядила до Москви слідчих і звернулася з проханням про допит Лугового, Ковтуна та інших росіян. У відповідь Кремль сказав, що проводить власне розслідування й попросив дозволу допитати із сотню людей у Лондоні, включно з Борисом Березовським. Через півроку після смерті Литвиненка британський прокурор офіційно зажадав екстрадиції Лугового. Путін відмовив, сказавши, що Конституція Росії забороняє видавати громадян за кордон для суду, хоча Росія й підписала Європейську конвенцію про екстрадицію в 2001 році. Британці, сказав Путін, мають передати свої докази московським прокурорам і дозволити вирішити цю судову справу російській судовій системі. У грудні 2007 року Луговий, який у Росії вважався героєм, був обраний до Держдуми від Ліберально-демократичної партії. Він наполягав на тому, що МІ-5 (британська військова розвідка) сфабрикувала проти нього справу. В інтерв’ю газеті «Известия», відповідаючи на запитання про вимоги щодо його поїздки в Лондон на допити, Луговий сказав: «Чому я маю кидати все і мчати до Англії?»[198].

Іншою відомою жертвою була Анна Політковська, яка стала для світу найважливішим джерелом інформації про жорстокі злочини російського та чеченського урядів у Чечні. 7 жовтня 2006 року її було вбито чотирма пострілами в будинку, де вона мешкала, при виході з ліфта.

Потім Путін намагався применшити важливість зробленого Політковською: її смерть була «трагедією, звичайно», але її «вплив на політичне життя країни був мінімальним»[199]. Випереджаючи припущення щодо причетності влади до смерті журналістки, Путін сказав, що її вбивство «зашкодило владі набагато більше, ніж її репортажі»[200].

Протягом десяти місяців не було жодної інформації про цю справу, але в серпні 2007 року генпрокурор Росії Юрій Чайка оголосив, що заарештовано десятьох людей, які скоро постануть перед судом. Він сказав, що кілерами були чеченські злочинці, але замовляли цей злочин люди за межами Росії, аби дискредитувати російських лідерів[201]. Путін натякнув, що замовником був Березовський[202].

Коли в листопаді 2008 року розпочався судовий процес, число обвинувачених скоротилося до трьох — двох братів-чеченців, Ібрагіма та Джабраїла Махмудових, і Сергія Хаджикурбанова, колишнього майора міліції, члена організованого злочинного угруповання. Четвертого — Павла Рягузова, колишнього підполковника ФСБ — підозрювали в керівництві цією змовою, але через брак доказів йому не висунули звинувачення за цією справою, засудивши за інший злочин. Третій із братів Махмудових, Рустам, утік за кордон.

Суд тривав три місяці й завершився 19 лютого 2009 року виправдальним вироком для всіх підсудних. Багато хто вважав, що ФСБ саботувала кримінальне переслідування, зробивши вкидання інформації про особи підозрюваних, що дало можливість втекти фактичному вбивці, та не дозволивши слідчим вилучити комп’ютер з офісу Рягузова. За даними «Новой газеты», ФСБ почала стежити за Політковською влітку 2006 року, але відмовилася повідомити, що було виявлено[203].

Існували докази того, що за Політковською стежила ще одна «команда». У день загибелі журналістка робила покупки в супермаркеті «Рамстор» на Фрунзенській набережній. Прихована відеокамера зафіксувала чоловіка в джинсах і светрі та світловолосу жінку в чорному, які ходили за Політковською між полицями. Слідчі ані ідентифікували цю пару, ані пояснили, яка була її роль у цьому вбивстві[204].

Виявилося також, що зв’язки між вбивцями, ФСБ та міліцією були набагато щільнішими, аніж здавалося спочатку. Заступник редактора «Новой газеты» Сергій Соколов, який проводив власне розслідування, стверджував, що Джабраїл Махмудов був агентом ФСБ. Його з братами завербував їхній дядько, Ломі-Алі Гайтукаєв, теж агент ФСБ, який підпорядковувався Рягузову й сидів у в’язниці за замах на одного українського бізнесмена[205]. Рустаму Махмудову вдалося втекти з країни, сказав Соколов, бо ФСБ забезпечила його фальшивими документами[206].

У червні 2009 року виправдальний вирок для підсудних було скасовано Верховним судом Росії, який послався на процедурні помилки. З датою нового суду були зволікання, але «Новая газета» знайшла докази того, що Дмитро Павлюченков, очільник відділу зовнішнього спостереження Московської міліції і свідок на першому суді, був найнятий Гайтукаєвим для стеження за Політковською. Він дав убивцям її адресу та зброю і кулі, які були використані для вбивства[207].

У серпні 2011 року Павлюченкова було заарештовано й звинувачено у вбивстві Політковської. Зі стороною обвинувачення він уклав угоду: в обмін на те, що він назве замовника, йому обіцяли перекваліфікувати обвинувачення з організації вбивства на участь у ньому. Але Павлюченков так і не дав свідчень щодо замовника або того, хто заплатив за цей злочин. Володимир Маркін, речник Слідчого комітету, сказав, що «Павлюченков... засвідчив, що Гайтукаєв йому сказав, нібито замовниками... були Березовський і Закаєв»[208]. Замість пожиттєвого ув’язнення Павлюченков отримав 11 років.

Угода Павлюченкова зі стороною обвинувачення дозволила приховати слід, що вів до замовника. Даних на підтвердження офіційної версії — нібито за цим злочином стояв Березовський — немає. 20 червня 2014 року було оголошено вирок п’ятьом особам. Гайтукаєв, який наймав банду, та його племінник Рустам Махмудов, кілер, отримали довічне ув’язнення; Ібрагім і Джабраїл Махмудови — відповідно 12 і 14 років за стеження за Політковською в день убивства; Хаджикурбанов — 20 років як співучасник. Жоден із них, найімовірніше, не знав замовника вбивства.

Окрім Литвиненка та Політковської, були вбиті й інші відомі політичні опоненти Путіна. Сергій Юшенков розслідував підриви житлових будинків, збирався розслідувати справу «Норд-Оста», а також був співголовою «Ліберальної Росії» — нової політичної партії, яка, схоже, мала шанс стати головною опозиційною до Путіна демократичною партією. Юшенкова застрелили біля будинку, де він мешкав, 17 квітня 2003 року, лише за кілька годин після отримання реєстраційних документів, необхідних для участі партії у грудневих виборах до Думи. Михайла Коданьова, другого лідера «Ліберальної Росії», судили й дали 20 років ув’язнення за замовлення вбивства Юшенкова. Коданьов наполягав на своїй невинуватості й був засуджений лише на підставі свідчень іншого підозрюваного, Олександра Винника, який зробив кілька суперечливих заяв[209]. Через два роки репортер газети «Moscow News» Ігор Корольков дізнався, що відеокамера біля будинку, де було вбито Юшенкова, зафіксувала двох людей, що біжать від будинку відразу після вбивства. Міліція вилучила цей відеозапис, але до матеріалів справи Коданьова його так і не було додано[210].

У липні 2003 року Юрій Щекочихін, ще один депутат Думи, який розслідував вибухи в житлових будинках, помер від невідомої хвороби. Як журналіст «Новой газеты» він розслідував також справу меблевих магазинів «Гранд» і «Три кити», заснованих батьком одного високопосадовця з ФСБ: власники підозрювалися в ухилянні від сплати імпортних мит на мільйони доларів. Щекочихін захворів, повернувшись до Москви з відрядження до Рязані. Хвороба катастрофічно прогресувала — від лущення шкіри до набряків дихальної системи і мозку та, зрештою, смерті. Родичам відмовили в наданні офіційного медичного висновку про причину захворювання й заборонили брати зразки тканин. Під час похорону нікому не дозволяли наближатися до тіла. І все ж таки журналістам із «Новой газеты» вдалося отримати зразок тканини й надіслати його для перевірки за кордон, але він виявився надто малим, аби отримати переконливий результат.

Ще однією жертвою стала Наталія Естемірова, яка працювала разом із Політковською й після її смерті була фактично єдиним живим джерелом інформації про тортури та вбивства, що здійснювалися спецслужбами в Чечні за Кадирова. Естемірову викрали на вулиці Грозного 15 липня 2009 року, вивезли до лісистої місцевості в Інгушетії і застрелили. Під час її останньої зустрічі з Кадировим той фактично передрік їй смерть. Коли Естемірова критично висловилася щодо примусу молодих дівчат у Чечні до носіння хіджаба, Кадиров відповів: «У мене руки по лікоть у крові, але я цього не соромлюсь. Я вбивав і вбиватиму поганих людей. Ми боремось із ворогами республіки»[211].

Жертвами політичних убивств були зазвичай росіяни, але однією з них став американець — Пол Хлебніков, редактор російської редакції журналу «Форбс». Хлебніков написав критичну біографію Березовського, використавши інформацію, надану генералом ФСБ Олександром Коржаковим, начальником охорони Єльцина. На момент своєї смерті Хлебніков, як вважалося, розслідував розподіл власності в Москві родиною Лужкова та перерозподіл власності в сфері телекомунікацій. Його було застрелено на вулиці 9 липня 2004 року[212].