Розділ «4. ВИБІРКОВИЙ ТЕРОР»

Путін прибув до Беслана о 5-й годині ранку. Він поїхав прямо до районної лікарні, де протягом 30 хвилин відвідував у палатах постраждалих. Потім попрямував до оперативного штабу ФСБ, де зустрівся зі співробітниками і зробив заяву для телебачення. Не було жодного наміру застосовувати силу, але події розвивалися «швидко та несподівано», сказав Путін і похвалив спецслужби за «особливу мужність». Потім він повернувся до Москви, не зустрівшись із родичами жертв і, наскільки відомо, не відвідавши спаленої школи[183]. Пізніше Путін з’явився на телебаченні зі зверненням до народу. «Сталася жахлива трагедія, — сказав він. — Ми живемо в умовах, що склалися після розпаду величезної, великої держави... Ми виявили слабкість. А слабких б’ють»[184]. І він оголосив про низку заходів, начебто призначених посилити єдність країни. Одним із них було скасування загальних виборів губернаторів — пряме порушення російської Конституції.

Поки тривали події довкола бесланської школи, вони привертали увагу всього світу. Коли ж усе завершилося, подальший розвиток ситуації уже мало кого цікавив. Наступного дня після штурму, 4 вересня 2004 року, руїни школи, разом із дитячими зошитами та частинами тіл жертв, було зібрано екскаватором, покладено у вантажівки й вивезено на звалище за містом. Це знищення доказів унеможливило встановлення всієї послідовності подій.

Однак ті, хто вижив, прагнули справедливості, тому пережили справжній емоційний шок, почувши версію подій, висунуту російською владою, яка звинувачувала терористів, знімала з посадовців підозру в будь-яких незаконних діях (багатьох було потім підвищено по службі) і відмовлялася слухати розповіді вцілілих заручників про те, що вони бачили та пережили.

Дехто з батьків у відчаї звертався до релігії, інші починали власне розслідування. До них приєдналися дві журналістки — редактор сайту pravdabeslana.ru Марина Литвинович і репортер із «Новой газеты» Олена Мілашина. Парламент Північної Осетії сформував слідчу комісію, а Юрій Савельєв, хоч і входив до її складу, розпочав ще й незалежні пошуки справедливості.

Попри те, що влада всю провину за напад на школу поклала на чеченських терористів, а Путін також натякнув на те, що терористи користувалися підтримкою Заходу, факти свідчать про те, що події в Беслані, як і захоплення заручників під час спектаклю «Норд-Ост», були результатом російської провокації.

У серпні 2004 року, як свідчать міліцейські документи, отримані «Новой газетой», попередження владі про загрозу терористичного нападу в Північній Осетії почали надходити з моторошною регулярністю. Останнє надійшло 1 вересня. О 5-й годині ранку чеченська міліція повідомила російське МВС, що арештований Арсаміков повідомив, що терористи цього дня планують захопити школу в Беслані. У влади було чотири години, аби запобігти цьому. Але не лише не було вжито жодного заходу, а й усі КПП на шляху до школи загадковим чином зникли, забезпечивши терористам безперешкодний проїзд[185].

Із 18 терористів, які скоїли напад, більшість раніше арештовувалися. Ходов, який перебував у федеральному розшуку як учасник двох терактів 2004 року у Владикавказі та Ельхотові, відкрито жив в Ельхотові й кожного дня молився в місцевій мечеті. Про це повідомлялося північно-осетинському управлінню ФСБ і відділу міліції з боротьби з організованою злочинністю, але його не заарештували[186].

В ході офіційного розслідування по Беслану навіть не розглядалося питання, чому міліція не зреагувала на попередження й чому терористам дозволили вільно пересуватися. Пояснення надійшло від організатора Бесланської трагедії, Шаміля Басаєва. У листі під назвою «Ми маємо багато чого розповісти про Беслан...», опублікованому 31 серпня 2005 року на сепаратистському сайті kavkazcenter.net, Басаєв писав, що захоплення школи почалося з плану російських служб безпеки спровокувати чеченських бойовиків на захоплення будівель парламенту та уряду Північної Осетії.

За словами Басаєва, теракти, здійснені Ходовим у 2004 році, виконувалися за підтримки ФСБ, з метою завоювати довіру Басаєва. Після цього Ходов запропонував план захоплення урядових будівель Північної Осетії. Але коли він зізнався, що працює на ФСБ, Басаєв переконав його стати подвійним агентом, таким чином Ходов змусив росіян повірити в реальність плану захоплення, нібито призначеного на 6 вересня — річницю незалежності Чечні. Сили ФСБ, писав Басаєв, «збиралися (6 вересня) зустріти нас на в’їзді до Владикавказа та знищити. 3 31 серпня вони відкрили нам коридор для активного збирання розвідданих, але ми скористалися ним для заходу в Беслан (і захоплення школи), “переплутавши” час і об’єкт нападу»[187].

Басаєва не можна вважати цілком надійним джерелом, але його розповідь є єдиним логічним поясненням того факту, що цьому нападу не запобігли, чому напад на школу відбувся. Крім того, неісламська опозиція Масхадова провела власне розслідування й дійшла висновку, що пояснення Басаєва правдиве. Захоплення урядових будівель у Північній Осетії замислювалося як виправдання скасування прямих виборів губернаторів — заходу, давно запланованого для зміцнення влади Путіна.

Роль влади в бесланській кризі нікого не обурювала більше, ніж самих бесланців. Родичі загиблих організувалися в групу під назвою «Матері Беслана» (пізніше — «Голос Беслана»), аби дізнатися, навіщо знадобилося атакувати спортзал, набитий безпорадними заручниками, після досягнутої на переговорах угоди, яка могла покласти край цій трагедії без подальшої втрати людських життів. Влада наполягала на тому, що спецназ був змушений штурмувати будівлю після того, як терористи підірвали бомби. Але люди, які вижили після облоги, запевняли, що всередині школи не було жодних вибухів, а штурм почався після її обстрілу з вогнеметів і гранатометів ззовні. Коли представники влади почали заперечувати використання російськими військовими вогнеметів, родичі жертв як доказ розшукали поблизу школи використані тубуси від вогнеметів і продемонстрували їх журналістам.

У травні 2005 року родичі загиблих написали Путіну, що мають детальну інформацію про цю трагедію й готові прибути до Москви (навіть пішки, якщо треба), аби про все розказати. Відповіді вони не отримали[188]. 1 серпня вони зробили заяву, що все ще бажають зустрітися з Путіним у Москві, але в Беслані 1 вересня, у річницю нападу, Путін не буде бажаним гостем. У відповідь Путін запропонував їм зустрітися 2 вересня, під час урочистих заходів, присвячених роковині трагедії[189].

Ця пропозиція внесла розкол поміж родичів: дехто вважав, що її треба проігнорувати. Однак врешті-решт троє матерів залишили урочистості в Беслані й поїхали до Москви, де мали тригодинну зустріч із Путіним. Він сказав, що зволікав із зустріччю, аби дати час зібрати інформацію[190]. Але коли матері запитали його, як терористам вдалося непоміченими приїхати в Беслан, чому не спробували домовитися з ними й чому було знищено місце злочину, Путін відповів, що не знає. Він пообіцяв ретельне розслідування[191]. Результати розслідування, оголошені в грудні, знімали будь-яку відповідальність за цю трагедію з міліції та інших силовиків.

Захоплення школи чеченськими бойовиками-ісламістами мало наслідком рішуче ототожнення всіх чеченців із тероризмом. Але кривава розв’язка була на совісті й російської влади, яка байдуже поставилася до життів сотень заручників, що стали бранцями внаслідок її некомпетентності та авантюризму.

Попри те, що втручання Масхадова було єдиною надією уникнути масової загибелі людей, росіяни звинуватили його в захопленні школи й оголосили винагороду за його голову. 8 березня 2005 року Масхадова було вбито у перестрілці в чеченському селищі Толстой-Юрт. За російським законом тіла «терористів» не повертаються родинам, тому його останки зникли[192].

Після Бесланської трагедії в Росії порушувалися питання щодо можливої співучасті в ній російських спецслужб, але десять років конфлікту притупили в суспільстві відчуття правильного та неправильного стосовно Чечні. За винятком кількох людей у Москві та родичів загиблих у Беслані, бажання з’ясувати, що ж насправді трапилося, у громадськості майже зникло.

Захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці та Беслані надзвичайно допомогло Путіну в його намаганнях виставити себе ворогом тероризму й легітимізувати війну в Чечні в очах як росіян, так і Заходу. У самій Чечні Кадиров правив, викрадаючи людей і застосовуючи до них тортури, але проблема Чечні поступово зникала з інформаційного простору світу. Уявлення про те, що Путін наводить там лад, дедалі поширювалося.

Окрім знищення сепаратистського руху в Чечні, путінський режим зміцнював свою владу ще одним методом: убивствами відомих політичних діячів. Росіяни могли висловлюватися вільно, й у незалежній пресі існувала широка дискусія. Пересічні громадяни не боялися загинути від рук влади з політичних мотивів. Але вибіркові вбивства дали всім зрозуміти, що опозицію в Росії терплять лише до певної межі. Якщо хтось перетинав цю невидиму лінію (яка могла зазнавати змін), він ризикував власним життям.

Потенційними жертвами були дві категорії людей: опоненти режиму та його незручні друзі. Коли вбивали опонентів, мотив був зазвичай зрозумілий. Коли жертвами ставали друзі, що перетворилися на проблему, здогадатися про причини було важче.

Мабуть, найвідомішим убивством політичного опонента було вбивство Олександра Литвиненка, у минулому втікача-агента ФСБ, автора книжок про підриви житлових будинків і зв’язки ФСБ з організованою злочинністю. Литвиненко публікував також статті на сайтах чеченських повстанців, де знущався з ФСБ та особисто Путіна. Його смерть 23 листопада 2006 року стала першим у світі випадком радіаційного отруєння, а щодо мотивів цього висувалися різні версії. Багато хто припускав, що причиною стали його книжки та статті. Проте більш імовірно, що проблема полягала не в тому, що писав Литвиненко, а в тому, ким він був. Від агентів ФСБ очікується цілковита лояльність до режиму. Не повинно взагалі виникати ситуацій, коли вони переходять в опозицію. Литвиненко ж своїм прикладом показав, що навіть агенти ФСБ можуть думати й діяти самостійно. За режиму, де панує ФСБ, це був виклик, яким не можна було знехтувати.