Розділ «2. ЄЛЬЦИН: ХАОС І ЗЛОЧИННІСТЬ»

О 21 годині ейфорія в Білому домі з приводу начебто легкої перемоги поступилася місцем жаху, коли депутати повернулися з Останкіна в стані шоку. Ілля Константинов розказував решті депутатів: «Це кривава каша». Олег Плотников, депутат із поміркованої фракції «Смена», додав: «Я ніколи в житті не бачив стільки трупів»[79].

Рано-вранці Єльцин поїхав до Міністерства оборони й переконав міністра Павла Грачова віддати наказ про штурм Білого дому. Штурм розпочався о 6.55. Внутрішні війська стріляли по захисниках, зокрема, підлітках, що знаходилися ззовні. О 8-й годині вони відкрили вогонь по самій будівлі, розбивши вікна. Відповідаючи на оборонний вогонь із Білого дому, нападники навели великокаліберні кулемети і танкову артилерію на 12-й і 13-й поверхи, і їх швидко охопило полум’я. Люди, що знаходилися всередині Білого дому, включно з депутатами, журналістами, службовцями, побігли до найбезпечнішого місця будівлі — зали Ради національностей, призначеної слугувати бомбосховищем.

Стрілянина продовжувалася з великою інтенсивністю, але з часом вогонь у відповідь почав вщухати. Танки, що стояли на Новоарбатському мості, рознесли секції безлюдних нижніх поверхів, і зрештою, коли опір майже припинився, бійці антитерористичного підрозділу «Альфа» ввійшли до будівлі й прийняли капітуляцію депутатів.

За офіційними даними, в цій дводенній громадянській війні загинуло 123 особи й було поранено 384. Серед них — 46 убитих і 124 поранених в Останкіно[80]. Але ці цифри викликають сумнів. Уряд спочатку відмовлявся доповідати про число вбитих, і в деяких неофіційних повідомленнях воно сягало аж 1500[81]. У новинах Українського радіо повідомлялося про 2783 загиблих[82].

Хоч би яким було справжнє число загиблих, я упевнився, що своєю перемогою Єльцин завдячував провокації. За кілька днів до подій 3–4 жовтня центр Москви було перекрито тисячними загонами спецпризначення та міліції. Але 3 жовтня, коли демонстранти прорвали міліцейську загороду на Кримському мості, міліція з міста майже зникла. Вона залишала свої блокпости, кидаючи вантажівки та автобуси з ключами, тож протестувальники безперешкодно захопили мерію та дісталися Останкінського телецентру. Коли вони туди прибули, Макашов і близько двадцяти його бійців організували мітинг і почали висувати ультиматуми, але шансів захопити будівлю вони не мали.

Коли на вході до телецентру вибухнула граната, внутрішні війська відкрили вогонь не по озброєних нападниках, а по неозброєному натовпу на площі. Той факт, що військові свідомо вбивали поранених і стріляли по «швидких», що поспішали їм на допомогу[83], наводить на думку, що ті, хто стояв за цим штурмом, мали намір убити якомога більше людей. Зіткнення в Останкіно було використано, аби переконати армію атакувати Білий дім. Можливо, велика кількість жертв, відповідальність за які можна було покласти на демонстрантів, допомогла виправдати штурм.

Розслідування жовтневих подій групою співробітників Генпрокуратури швидко виявило невідповідності у викладенні цих подій президентською стороною, яка використала смерті бійця «Витязя» Ситникова та останкінського відеоінженера Сергія Красильникова для виправдання наказу про атаку на демонстрантів. Розслідування, наприклад, показало, що провина за ці вбивства лежить не на пропарламентських силах. Ситников, наприклад, загинув від вибуху якогось пристрою всередині будівлі. Постріл, яким було вбито Красильникова, пролунав у коридорі, заповненому військами МВС. Ця куля не могла прилетіти ззовні[84].

Коли стало зрозуміло, що слідчі знаходять підтвердження провокацій з боку президентської сторони, Єльцин погодився на амністію для керівників парламенту, яких раніше називав «бандитами та злочинцями». Їх випустили з в’язниці, і розслідування дій самого президента зупинилося.

Після перемоги в жовтневому протистоянні Єльцин презентував країні новий проект Конституції, в якому президенту надавалися майже диктаторські повноваження. Замість Верховної Ради створювався менший орган — Державна Дума, яка фактично не мала контролю над виконавчою владою. Президент мав право одноосібно призначати всіх міністрів, за винятком прем’єр-міністра, якого мала затверджувати Дума. Якщо Дума відхиляла трьох президентських кандидатів на посаду прем’єра, президент міг її розпустити. Також президент контролював бюджет, призначав директора Центробанку та суддів Конституційного суду. Для усунення президента від посади були потрібні дві третини голосів депутатів парламенту, а також згода Верховного та Конституційного судів. Закони приймалися Думою, але президент міг накласти на них вето, подолати яке можна було лише двома третинами голосів, що майже неможливо в парламенті, який складається з численних фракцій.

Нову Конституцію було винесено на референдум одночасно з виборами до нового парламенту — 12 грудня 1993 року, лише за місяць після оприлюднення її тексту. У референдумі, як стверджувалося, взяли участь 54,4% виборців, із них 58,4% проголосували за нову конституцію й 41,6% — проти[85]. Таким чином, її підтримали близько 30 відсотків електорату. З технічного погляду цього було досить: Єльцин запровадив норму, за якою для набуття Конституцією сили закону за неї мали проголосувати лише 25% виборців[86]. Утім, підозри щодо шахрайства з цим голосуванням виникли одразу. Особливу увагу привернула поява близько 9 мільйонів бюлетенів незрозумілого походження[87]. Незалежний аналіз, проведений Олександром Собяніним із проурядової партії «Вибір Росії», показав, що проголосувало лише 46,1% електорату, а не 54,4%, як стверджувалося урядом. Отже, явка була на 3,9% нижчою за необхідний мінімум. Президентська команда так і не пояснила походження додаткових бюлетенів і проігнорувала всі вимоги щодо проведення розслідування. Існує велика ймовірність того, що Конституцію 1993 року населення ніколи не схвалювало[88].

Руйнування Єльциним Верховної Ради та створення суперпрезидентства знищили в Росії будь-яку можливість справжнього поділу влади. Першим серйозним наслідком стала війна в Чечні. Єльцину вона була потрібна, бо після подій жовтня 1993 року він більше не міг звинувачувати парламент у своїх провалах. Секретар єльцинської Ради Безпеки Олег Лобов говорив Сергію Юшенкову, голові оборонного комітету Думи, що війна на порозі. «По телефону, — розповідав Юшенков, — Лобов сказав таку фразу: “Це не лише питання цілісності Росії. Нам потрібна маленька переможна війна для підвищення рейтингу президента”»[89]. Російські служби безпеки зібрали проти сепаратистського режиму в Чечні добровольче формування, яке мало захопити Грозний, поставити маріонетковий уряд і вимагати введення російських військ. Але 26 листопада 1994 року це формування було розтрощено чеченським військом, лояльним до Джохара Дудаєва. Єльцин наказав чеченцям до 15 грудня скласти зброю. Але російська армія вже 2 грудня почала завдавати авіаударів по Чечні, а 11 грудня туди трьома колонами ввійшли російські військові з’єднання.

Демократи, включно з Гайдаром, які підтримали придушення Єльциним парламенту, тепер зрозуміли, що надання Єльцину необмеженої влади дорого коштувало країні. Президент за власною ініціативою кинув армію на війну проти російських громадян на території Росії.

Знищення Верховної Ради також забезпечило Єльцину другий термін перебування на посаді. Після силового розгону парламенту комуністи були вочевидь надто налякані, аби ставити під сумнів законність виборів. Вважалося, що Єльцин виграв президентські вибори 1996 року, хоч і за допомогою грубих порушень правил фінансування виборчої кампанії. Але в лютому 2012 року на зустрічі з чотирма членами опозиції президент Дмитро Медведєв зазначив, що це не так. Коли опозиціонери висловили протест проти фальсифікації результатів парламентських виборів грудня 2011-го, Медведєв зауважив, що фальсифікація в російських виборах не є чимось незвичним: «Навряд є якісь сумніви щодо переможця (президентських виборів 1996 року): це був не Борис Миколайович Єльцин»[90].

Віктор Ілюхін — комуніст, який 1996 року очолював думський Комітет з питань безпеки, — сказав в одному інтерв’ю, опублікованому на сайті gazeta.ru, що Зюганов не опротестовував украденої в нього перемоги тому, що, пам’ятаючи події жовтня 1993-го року, боявся спровокувати громадянську війну. «Оточення Єльцина було готове до застосування сили в разі перемоги Зюганова, — сказав Ілюхин. — Вони безсоромно казали нам: “Просто так ми владу не віддамо”». В Москві знаходилося 50 тисяч озброєних охоронців, зокрема, багато ветеранів-афганців, які були на боці Єльцина, і «цю силу можна було застосувати, а це ще страшніше, ніж відкрите протистояння. Коли їдуть танки, їх видно, а тут — із-за спини, в спину. До того ж, окрім загонів “Альфи”, Єльцин створював додаткові спеціальні військові підрозділи»[91]. За словами Ілюхіна, звинуватити владу у фальсифікації виборів означало б закликати до виходу людей на вулиці, а це спричинило б арешт або вбивство комуністичних лідерів[92].

Анатолій Чубайс, який у той час керував виборчою кампанією Єльцина, сказав, що, «звісно», порушення під час кампанії були, але якщо вибори 1996 року відкинути як шахрайські, «то ми автоматично маємо вважати нелегітимними й обидва терміни президента Путіна, і президентство Медведєва... Від пострадянської історії Росії тоді нічого не залишиться»[93].

У липні 1996 року, коли розпочався другий термін Єльцина на президентській посаді, роль парламенту скоротилася настільки, що президент був здатен ефективно правити сам. За іронією долі, саме тоді його здоров’я почало погіршуватися, позбавляючи можливості скористатися владою, яка коштувала йому таких зусиль. Своїми повноваженнями він поступився доньці, Тетяні Дьяченко, та Валентину Юмашеву — журналісту, який у 1980-х допомагав йому писати перший том мемуарів. Дьяченко почали називати «справжнім правителем Росії». Вона, своєю чергою, покладалася на Березовського, котрий, як писали в газеті «Московский комсомолец», «став головним гаманцем, спонсором і фінансовим директором єльцинської міцно згуртованої сім’ї»[94].

Дьяченко та Березовський були надзвичайно корумпованими, й тому їм могло загрожувати кримінальне переслідування в разі ненадійності наступника на посту президента. Саме через цю проблему, породжену прагненням Єльцина до монополізації влади, було потрібно забезпечити такого наступника, який не притягнув би його та його родину до відповідальності за зловживання владою. Результатом стала «операція Наступник», яка призвела до підривів житлових будинків і остаточного переходу Росії від невдалої демократії до повноцінної диктатури.

У 1998 році, після фінансової кризи в Росії, Єльцин запропонував на посаду прем’єр-міністра Євгена Примакова, колишнього очільника Служби зовнішньої розвідки. Внаслідок кризи Єльцин майже втратив ту підтримку, яку ще мав, і призначення Примакова було певним компромісом із політичною опозицією після того, як Дума двічі відхилила його спробу знову призначити на цей пост Віктора Черномирдіна. Однак Примакова політичний статус-кво не задовольняв. Після того, як він очолив уряд, він санкціонував розслідування по сім’ї Єльцина та деяким олігархам, зокрема Березовському.

Восени 1997 року генпрокурору Швейцарії Карлі дель Понте було надано поліцейські звіти, з яких випливало, що понад 300 швейцарських фірм контролюються російськими організованими злочинними угрупованнями, а швейцарський бізнесмен албанського походження Бехджет Пацоллі, голова «Мабетекс» — будівельної компанії, що виконувала реставраційні роботи в Кремлі, — забезпечував Єльцина та його доньок коштами невідомого походження. Ці документи у вересні 1998 року було передано російському генпрокурору Юрію Скуратову. Проведений 22 січня 1999 року обшук офісу фірми «Мабетекс» у Лугано виявив, що на кредитні картки доньок Єльцина було переведено 600 мільйонів доларів. Імовірно також, що Пацоллі давав хабарі керівникові президентської адміністрації Павлу Бородіну за контракти на проведення робіт у Кремлі. Скуратов тим часом активізував розслідування діяльності Березовського. 2 та 4 лютого озброєні агенти ФСБ вдерлися з обшуками в офіси «Аерофлота» та приватної охоронної фірми «Атол», також пов’язаної з Березовським[95].

Розслідування по Дьяченко та Березовському було прямим викликом режимові. До того ж, воно відбувалося у той час, коли Єльцин уже страждав на тимчасові втрати свідомості та орієнтації і багато важливих рішень, як вважалося, ухвалювала Тетяна Дьяченко.