Розділ «2. ЄЛЬЦИН: ХАОС І ЗЛОЧИННІСТЬ»

Аукціони «кредити в обмін на акції» нагадували певну гру. Щойно аукціон розпочинався, якась досі невідома фірма пропонувала ціну, що майже не відрізнялася від стартової ціни, встановленої банком, який проводив аукціон. Це начебто засвідчувало «конкурентність» торгів. Потім банк-організатор, відхиляючи під різними приводами інші пропозиції, пропонував ціну, трохи вищу за пропозицію «конкурента», й таким чином вигідно купував підприємство.

«Норильський нікель» — величезний металургійний комбінат — був виставлений на торги за стартовою ціною в 170 мільйонів доларів. Допущений до аукціону «Онексімбанк» переміг, запропонувавши 170,1 мільйона доларів[54]. У такий спосіб «Онексімбанк» придбав 38% акцій підприємства, яке виробляло 90% російського нікелю, 90% кобальту та 100% платини. Упродовж трьох тижнів держава віддала в приватні руки підприємства, що формували п’яту частину федерального бюджету. Окрім «Норильського нікелю», це були деякі з провідних нафтових компаній країни: «Лукойл», «Сіндако», «Сургутнафтогаз», «Юкос» та інші[55].

Схема «кредити в обмін на акції» створила клас суперзаможних олігархів, дозволивши їм придбати державне майно майже за безцінь. Проте ця схема дуже мало допомогла вкрай потрібному збільшенню доходів держави. У 1995 році, наприклад, заставні аукціони, де було продано понад 20 найприбутковіших підприємств Росії, що становили гордість радянської економіки, принесли доходів на загальну суму всього в 691,4 мільйона доларів, або 400 мільярдів рублів — тобто лише частку їхньої справжньої вартості[56].

На квітень 1996 року олігархія була вже загальновизнаним інститутом у Росії, і хоча майже всім своїм багатством вони завдячували крадіжкам, але подавали себе як капіталістів-підприємців із незаперечним правом на владу. У листі, підписаному 13 олігархами й опублікованому в провідних російських газетах, містилася завуальована погроза, що здавалася спрямованою проти комуністів, які за результатами опитувань населення здобували дедалі більшу підтримку. «Тим, хто зазіхає на російську державу, ставлячи на ідеологічний реваншизм, на суспільну конфронтацію, — писали автори листа, — слід розуміти, що вітчизняні підприємці володіють необхідними ресурсами і волею для впливу і на надто безпринципних, і на надто безкомпромісних політиків»[57].

Розграбування країни призвело до економічного колапсу. У період з 1992 по 1998 рр. ВВП Росії зменшився вдвічі (американська економіка в часи Великої депресії скоротилася на 30,5%). Занепад промислового виробництва був ще більшим, за той самий період він скоротився на 56%, тобто більше, ніж за німецької окупації під час Другої світової війни[58]. Росія стала класичною країною «третього світу», яка продає сировину й імпортує споживчі товари. Люди місяцями й навіть роками не отримували зароблених грошей. Мільйонам доводилося проводити вихідні за містом, самотужки вирощуючи собі харчі, аби вижити.

Економічна катастрофа супроводжувалася демографічною. З 1990 по 1994 рік очікувана тривалість життя чоловіків знизилася більш ніж на шість років[59]. У 1998 році вона становила 57 років — найнижчий показник серед індустріальних країн[60]. Майже вертикальне зростання показників смертності було практично безпрецедентним для країни, яка не перебувала в стані війни, цифри були такими вражаючими, що спочатку західні демографи цьому не повірили. Упродовж 90-х років російське населення скорочувалося на 750 тисяч осіб на рік[61].

Уряд, дуже мало отримавши від приватизації, регулярно витрачав більше, ніж мав. Прагнучи скоротити дефіцит, він почав випускати державні короткострокові облігації (ГКО). Вони були номіновані в рублях і зазвичай мали термін від трьох до шести місяців. Ринок ГКО зріс від 3 мільярдів доларів наприкінці 1994 року до 42,7 мільярда доларів у 1996-му та 64,7 мільярда в 1997-му[62]. Але у той час як фінансове становище держави погіршувалося, відсоткова ставка зростала, сягаючи подекуди 160%. У середині 1998 року уряд витрачав 1 мільярд доларів щотижня лише на те, щоб виконати свої зобов’язання[63]. Жахлива фінансова криза змусила уряд 17 серпня знецінити валюту, припинивши виплати по білетах державної скрабниці на суму 40 мільярдів доларів і зупинивши сплату торговельної заборгованості. Ціни різко зросли, й новонароджений середній клас було знищено.

Криза 1998 року стала шоком для російського суспільства. Люди поверталися з літніх відпусток і бачили, що банкомати зачинені. Щогодини пункти обміну валют вивішували новий курс рубля до долара. Люди почали скуповувати усе можливе, включно з сіллю, цукром, сірниками та борошном. Багато дрібних підприємств зазнали краху, країна пережила сплеск замовних убивств позичальників, які не змогли повернути своїх боргів. Рівень життя впав приблизно на 40%. Якщо раніше багато хто сподівався, що економіка запрацює краще, то тепер її колапс здавався незворотним. Рейтинг Єльцина наближався до нуля, а кількість незадоволених ним сягала 80%[64]. Це, своєю чергою, спричинило надзвичайну тривогу як серед олігархів, так і інших людей, які зробили свої статки в 1990-х роках, і призвело до тієї кризи з наступництвом у владі, яка завершилася підривами житлових будинків у Росії 1999 року.

Третім процесом, внаслідок якого виникла російська олігархія, була криміналізація. Як і у випадку приватизації, новітня доба криміналізації в Росії почалася в період «перестройки». Реформи часів Горбачова почалися з легалізації «кооперативів», які стали єдиним різновидом приватного бізнесу в Радянському Союзі. Кооперативи швидко ставали успішними, але через те, що міліція захищала лише державні підприємства, а наймати приватну охорону заборонялося законом, по всій країні виникли банди, які займалися вимаганням грошей у кооперативів.

Ці банди залучали важкоатлетів і боксерів зі спортивних клубів, аби ті виконували функцію рекетирів, і ділили між собою територію. Кожен, хто займався бізнесом на «їхній» території, мав платити данину (дань). Банди захищали своїх клієнтів від інших банд — ставали їхнім «дахом» (крышей). У 1992 році майже кожен власник ятки чи крамниці та кожен ринковий торговець платили бандитам. Крім захисту (головним чином від самих себе), ці банди надавали й інші послуги. Якщо виникала суперечка, бізнесмени часто вирішували питання за допомогою відповідного «даху» на зустрічі (стрелке). Зазвичай це була спроба розв’язати суперечку мирним шляхом. Але загроза силового варіанта існувала завжди, тож члени банд приходили на «стрілку», як правило, добре озброєними.

Більшість банд організовувалися за етнічною чи регіональною ознакою. Найповажніші з них відзначалися надзвичайно складною структурою. Вони мали власні аналітичні підрозділи, укомплектовані ветеранами КДБ чи міліції, які відповідали за планування вбивств і організацію прослуховування телефонних розмов, включно з розмовами самих членів банди. Вони забезпечувалися найновішою зброєю та амуніцією від збройних сил. Вони наймали фахівців із маркетингу, які допомагали їм визначати мішені для здирництва, а також адвокатів і бухгалтерів для розв’язання суперечок між підприємствами, котрі перебували під їхнім «захистом».

Спочатку найпривабливішими мішенями для рекетирів, окрім автозаправок і казино, були ринки, де торгівля велася за готівку. На багатьох ринках товарообіг приносив незареєстрованих прибутків на мільярди доларів. За різними оцінками, фінансові потоки одного з московських ринків — Черкизовського — сягали 8 мільярдів доларів на рік[65].

Проте як джерело збагачення навіть найбільші ринки не можна було порівняти з державним бюджетом. Коли злочинні угруповання побачили, як «ділові люди» використовують свої зв’язки для накопичення величезних нетрудових статків, вони почали застосовувати терор для захоплення нових підприємств. На початку 90-х сотні банкірів, бізнесменів і урядовців стали жертвами замовних убивств. Лише в 1993 році в Росії було вбито 35 банкірів[66]. Цей кримінальний терор тривав недовго. Незабаром гангстери, бізнесмени та корумповані посадовці почали працювати разом. Гангстерам були потрібні бізнесмени, бо їм треба було кудись інвестувати свої капітали, а досвіду керування великими підприємствами вони не мали. Бізнесменам гангстери були потрібні для забезпечення виконання контрактів і стягнення боргів (на початку 1990-х багато підприємців-початківців позичали гроші для створення бізнесу, а потім забували їх повертати). І тим і іншим були потрібні шахраюваті посадовці, які видавали б їм ліцензії і дозволи на неконкурентній основі й прикривали б їх від закону.

Спочатку поведінка злочинців була, як правило, брутальною та агресивною, але з часом вона змінювалася. Багато хто з бандитів, прагнучи виглядати як «бізнесмени», почали вдягати костюми від провідних європейських модельєрів, ставали постійними клієнтами найкращих московських перукарів. Їхня справжня сутність виявлялася лише в слабкості до золотих ланцюгів і схильності втрачати витримку та вдаватися до погроз, стикаючись із опором.

Заради власної безпеки російські бізнесмени спеціально з’ясовували, які компанії пов’язані з бандитами або слугують прикриттям для організованої злочинності. Для іноземців, що займалися бізнесом у Росії, ситуація була складнішою. Нерідко виявлялося, що їхні ділові стосунки з урядом або якоюсь великою компанією обертаються прямим контактом зі злочинцями, які вимагають грошей за захист або за дозвіл на ведення бізнесу. Якщо іноземець намагався звернутися до правових механізмів, то часто пересвідчувався, що злочинці, які прагнуть його «захищати», мають зв’язки аж до самої верхівки.

Окрім криміналізованої економіки, в новому суспільстві розвинулася авторитарна політична система. Роль Єльцина в поваленні комунізму зробила з нього героя, але він швидко продемонстрував, що не має уявлення про справжню демократію чи поділ влади. Система, яку він прагнув створити в Росії, мала слугувати лише посиленню його впливу.

У жовтні 1993 року між двома найважливішими гілками російської влади — президентом і парламентом — розпочалася війна. Парламент раніше був союзником Єльцина. У листопаді 1991 року він проголосував за його особливі повноваження, а після розпаду СРСР схвалив його програму радикальних реформ. Однак Єльцин бажав цілковитого контролю над процесом економічних реформ і був не готовий ділитися владою з будь-ким. Через це конфлікту не можна було уникнути.

Перші 21 місяць перебування Єльцина при владі після краху комунізму позначені зростанням напруги між двома гілками державної влади. У січні 1992 року раптове припинення контролю за цінами спровокувало гіперінфляцію. Єльцин обіцяв зниження цін за півроку й оздоровлення економіки вже восени. Однак наприкінці грудня темп зростання цін все ще становив 2,318%[67]. У крамницях з’явилися товари, але 99% населення не могли їх придбати. Багато росіян подалися на вулицю — торгувати своїми пожитками. У цій ситуації депутати виступили проти деяких реформ, але Єльцин цим знехтував. Він не пояснив своєї політики депутатам, не став їх агітувати — він просто не звернув уваги на їхні дебати.

15 березня 1992 року спікер парламенту Руслан Хасбулатов зажадав відставки Єгора Гайдара та його команди, чиї прогнози щодо інфляції виявилися геть нереалістичними. Реформаторів він назвав «недосвідченими хлопчаками». У червні Хасбулатов і віце-президент Олександр Руцькой посилили свої атаки на уряд. Єльцин відповів на це спробою зробити центром ухвалення рішень виконавчу владу, і невдовзі в російському уряді було стільки ж чиновників і установ, скільки їх було за СРСР. Маючи в листопаді 1991 року підтримку двох третин складу парламенту, Єльцин за півроку виявив, що ці дві третини перебувають уже в опозиції до нього.

З наближенням холодної пори року в країні, де близько половини населення жило за межею бідності, конфлікт між двома гілками влади посилився. Хасбулатов у приватних розмовах називав Єльцина «п’яницею» та «психічно хворим», а в уряді лунали пропозиції розпустити парламент[68]. 20 березня 1993 року Єльцин оголосив, що підписав указ про заборону діяльності парламенту, який обмежив повноваження президента. У відповідь парламент поставив на голосування пропозицію про імпічмент. Її підтримало більшість депутатів, але не вистачило потрібних двох третин голосів. Через деякий час, на 25 квітня, було призначено референдум щодо довіри президенту та його економічній політиці.