Розділ «2. ЄЛЬЦИН: ХАОС І ЗЛОЧИННІСТЬ»

Оточення Єльцина не забарилося з реакцією на зусилля Скуратова, який — з благословення Примакова — всерйоз почав розслідувати діяльність наближених до президента. ФСБ, яку тоді очолював Володимир Путін, таємно зробила відео Скуратова в сауні під час розваг із двома повіями. Його було показано на державному телеканалі РТР, і Скуратову довелося подати у відставку. Ордер на арешт Березовського було скасовано.

Проте усунення Скуратова не усувало загрози родині Єльцина в майбутньому, у випадку втрати влади. Єльцин дедалі частіше виглядав спантеличеним і відчуженим. Він не брав участі ані в буденній політичній боротьбі, ані в керуванні економікою. Його помічники вирішили, що йому більше підходить роль гаранта Конституції. Але і це він ледь міг подужати, тому він обмежувався загальними зауваженнями.

Відчуваючи слабкість Єльцина, опозиція в Держдумі внесла до порядку денного голосування щодо імпічменту. За день до початку розгляду питання в парламенті, 12 травня, Єльцин звільнив Примакова і призначив міністра внутрішніх справ Сергія Степашина виконувачем обов’язків прем’єр-міністра. Готовність Єльцина звільнити Примакова — найпопулярнішого політика в країні — було сприйнято як сигнал депутатам, що в разі оголошення імпічменту він не вагатиметься із силовим придушенням парламенту. Проти Єльцина було висунуто п’ять обвинувачень: протизаконний розвал СРСР; протизаконний розпуск Верховної Ради; початок війни в Чечні; послаблення російських збройних сил; політика реформ, яка сприяла геноциду російського народу. З цих п’яти обвинувачень лише те, що стосувалося війни в Чечні, мало шанси здобути дві третини голосів, потрібних для оголошення імпічменту. Отож агенти Кремля кружляли Держдумою, підкуповуючи депутатів, аби ті не голосували по цьому пункту. Вони навіть пропонували заплатити тим депутатам, що проголосували за імпічмент за іншими пунктами, якщо вони не підтримають звинувачень щодо початку війни в Чечні. Зрештою голосування по Чечні дало необхідних 283 голоси «за», тобто для потрібних двох третин не вистачило 17 голосів. Інші пункти здобули ще менше підтримки. Після оголошення результатів Зюганов сказав репортерам: «Усе було куплено».

Після того як спроба імпічменту провалилася, Лужков почав організовувати опозицію до Єльцина напередодні виборів 2000 року. Він залучив до свого руху «Вітчизна — вся Росія» Примакова й заявив, що підтримає його, якщо той вирішить балотуватися в президенти. Союзники Єльцина спочатку сподівалися, що перемогти Примакова на виборах вдасться Степашину. Однак невдовзі з’ясувалося, що Степашин не в захопленні від перспективи протистояння Примакову та Лужкову. Розповідали, що він відхилив плани запровадження надзвичайного стану та скасування президентських виборів, побоюючись спричинити громадянську війну. В газеті «Moscow News» повідомлялося, що один із планів, обговорюваних у колі втаємничених, відомий під назвою «Буря в Москві», передбачав здійснення терактів у столиці. Однак 5 серпня озброєні чеченські ісламісти вдерлися в Дагестан, і 9 серпня Степашина відсторонили від посади, прем’єр-міністром був призначений Путін, а з 4 по 16 вересня Росію струсили вибухи в житлових будинках, які геть змінили хід політичних подій.

Шок від цих вибухів дозволив Путіну за допомогою державного телебачення створити собі імідж жорсткого лідера, який мститься за напад на мирних громадян. Опівдні 31 грудня 1999 року Єльцин у телевізійному зверненні оголосив, що достроково — на три місяці раніше — залишає посаду президента. За кілька годин після того на церемонії в Кремлі Володимир Путін став виконувачем обов’язків президента. Перше, що він зробив, це видав указ про надання Єльцину імунітету від переслідування. Цей указ оберігав Єльцина від обшуків, арешту та допитів, а також захищав його телефонні розмови, документи, багаж і листування.

Вибори було призначено на 26 березня. Путін утримався від проведення масштабної виборчої кампанії і навіть не афішував своєї позиції щодо проблем, які стояли перед країною. Вибори він виграв, здобувши 54% голосів. Його суперник, лідер комуністів Геннадій Зюганов, отримав 30%. Російський народ обрав людину, про яку не знав нічого, крім того, що вона мститься за підриви житлових будинків.

Виникнення кримінальної олігархії та покладання на силові та протизаконні методи створення авторитарної політичної системи не могли не вплинути на суспільну свідомість. Їхніми наслідками стали розпливчастість моральних критеріїв, зростання ірраціональності й нехтування цінністю людського життя. Успіх у Росії так міцно пов’язувався зі злочинністю, що нікого не дивувало, коли бандити перетворювалися на громадських діячів. Отар Квантрішвілі, який став одним із найпомітніших «світських левів» столиці, починав свою кримінальну кар’єру в 1980-х, організувавши власну банду, яка займалася валютними спекуляціями, азартними іграми та вимаганням грошей у повій, що працювали в найкращих готелях Москви. Для управління всім цим бізнесом Квантрішвілі заснував холдингову компанію «Ассоциация XXI век», яка потім намагалася займатися експортом нафти, лісу та кольорових металів. Для отримання доступу до сировини йому були потрібні контакти з політиками. Їх він установив за допомогою Йосипа Кобзона — співака, який мав зв’язки з політичними лідерами. Через Кобзона, якого називали в цій організації «віце-президентом з гуманітарних питань», Квантрішвілі налагодив стосунки з оточенням Єльцина, колишнім мером Лужковим і високопосадовцями з ФСБ і МВС. Він був також арбітром у кримінальних суперечках і невдовзі став неофіційним емісаром організованої злочинності в суспільстві та представником суспільства в кримінальному світі[96].

«Ассоциация XXI век» мала імідж організації, що допомагала людям «вирішувати проблеми». Злочинці зверталися до Квантрішвілі за захистом від властей, а бізнесмени — за захистом від банд. Для респектабельності Квантрішвілі організував Фонд соціальної захищеності спортсменів імені Льва Яшина. Це зробило його московською знаменитістю. Його запрошували на телебачення обговорювати життя спортсменів, він став частим гостем конкурсів краси, спортивних подій і різних елітних вечірок. Наприкінці 1993 року він вирішив зайнятися політикою і створив власну політичну партію — «Спортсмени Росії». Однак 5 квітня 1994 року Квантрішвілі був застрелений снайпером, коли виходив із лазні в оточенні охоронців. На його похороні були однаково представлені як політична та культурна еліта, так і кримінальні авторитети. Серед присутніх були Лужков, Гусинський, тренер Єльцина з тенісу Шаміль Тарпіщев і популярний співак Олександр Розенбаум. Під час поховання Квантрішвілі Розенбаум сказав: «Країна втратила, не побоюся цього слова, лідера»[97].

Ще одним так званим «лідером» був Анатолій Биков, чиє організоване злочинне угруповання захопило Красноярський алюмінієвий завод (КрАЗ) у ході одного з найкривавіших епізодів в історії російської приватизації. Биков був причетний до вбивств красноярських кримінальних авторитетів і бізнесменів, які вже платили за «дах» і не бажали платити ще й Бикову. Наприкінці липня й на початку серпня 1994 року, впродовж десяти днів, було вбито п’ятьох провідних красноярських бізнесменів. Потім сталися ще десятки вбивств. У числі жертв були держпосадовці, бізнесмени та Мустафа Мустафін, який приїхав із Москви, аби примусити Бикова робити внески у всеросійську кримінальну скарбницю (общак). Було вбито й кілерів, відряджених убити самого Бикова, а також чотирьох бізнесменів, яких Биков переплутав із найманими вбивцями[98]. Биківські бойовики не лише знищували своїх жертв на очах у всіх, а й стріляли в кожного, хто траплявся на шляху[99]. Балотуючись у депутати законодавчих зборів Красноярського краю, Биков визнав, що скористався «певними незаконними шансами», але сказав, що порушував закон тільки заради встановлення порядку та позбавлення регіону від злочинців. Він був обраний до законодавчих зборів, здобувши 80% голосів виборців.

Одним із найжорстокіших російських злочинців був Олександр Солонік («Саша Македонський»), професійний кілер, відомий, зокрема, вмінням стріляти точно й двома руками одночасно. Солонік став бойфрендом однієї з найгламурніших жінок Росії — Світлани Котової, колишньої «Міс Росії». Вони познайомилися в одному з московських нічних клубів під новий, 1997 рік, а 25 січня на запрошення Солоніка Світлана полетіла до Греції. На борту літака на неї чекали величезні букети квітів, а на віллу Солоніка її відвіз водій на «мерседесі». По телефону вона розповідала матері, що там у неї не життя, а справжнє диво. Диво скінчилося 30 січня, коли на віллу прибули бандити з Курганського злочинного угруповання. Під час розмови із Солоніком один із них накинув йому ззаду на шию тонку мотузку й задушив. Потім вони знайшли на другому поверсі Світлану й теж задушили її, аби не залишати потенційного свідка[100].

У роки єльцинського правління відбувся також спалах містицизму та віри в паранормальні явища. Залишившись без дискредитованої комуністичної ідеології, люди намагалися розібратися в тому, що відбувається довкола, за допомогою відьом, чаклунів і ворожок.

На початку 1990-х найпопулярнішою публічною особистістю Росії був Анатолій Кашпіровський, психіатр і кваліфікований гіпнотизер, який проводив телевізійні сеанси зцілення, під час яких лікував усе — від підвищеного тиску та ушкоджень стегна до емоційних розладів. Весь одягнений у чорне, він голосом, водночас «заспокійливим і дивно загрозливим»[101], вводив аудиторію в транс. На його виступах маси людей вигиналися й ридали за його командою, думаючи, що переживають вигнання бісів. Популярним був також Алан Чумак, колишній журналіст, чоловік із довгим білим волоссям, який на ефірах після короткого вступу повільно рухав руками по телеекрану, начебто заряджаючи цілющою енергією каструлі з водою, що їх мільйони глядачів ставили перед своїми телевізорами. Чумак лікував різні захворювання. Перша частина щоденного сеансу присвячувалася, наприклад, алергії. Тим, хто мав проблеми зі шлунком, радили включити телевізор пізніше[102].

Окультні послуги стали в Росії величезним бізнесом. Жінки зверталися до чаклунок, бажаючи повернути чоловіків чи зурочити суперниць. Іноді клієнтки просили чаклунок вплинути на партнера. Для цього за світлиною відповідної людини робилася воскова фігурка, й чаклунка встромляла їй голку в статеві органи, а потім виймала її[103]. Бізнесмени консультувалися з чаклунами перед ухваленням рішень, аби визначити ворогів, передбачити наслідки запланованих справ і обрати мішені для замовних убивств. Російська православна церква, замість того, щоб чинити опір таким тенденціям, сама стала носієм подібного культу, освячуючи підприємства, банки, будинки, автівки й навіть танки, а також виганяючи «нечисту силу» за певну платню[104].

Серед численних релігійних груп, що діяли в Росії, була й японська секта «судного дня» Аум Сінрікьо, за вченням якої у 1997 році мав настати кінець світу й урятуватися могли лише члени секти. Керівники Аум Сінрікьо налагодили контакти з російськими високопосадовцями, зокрема, Олегом Лобовим, секретарем Ради Безпеки. За його сприяння члени секти проходили підготовку на російських військових базах і закуповували новітню зброю. Діяльність організації була заборонена після того, як кілька її членів здійснили газову атаку в токійському метро, використавши газ «зарин», який убив 12 чоловік і завдав ушкоджень більш як 5 тисячам. На той час, за деякими даними, Аум Сінрікьо мала в Росії у вісім разів більше послідовників, аніж у самій Японії[105].

До того ж, у Росії радикально знецінилося людське життя — навіть порівняно з радянським періодом. У 1990-х роках кількість убивств сягала 40 тисяч на рік — утричі більше, ніж у 1990 році. Порівняно з англійцями, ризик загинути в ДТП для росіян був більшим у 5 разів, випадково отруїтися — в 25 разів, вчинити самогубство — в 7 разів і бути вбитим — у 54 рази[106].

З таким моторошним ставленням до людського життя я одного разу зіткнувся, коли жив у Москві 1992 року. Одного жовтневого вечора я вийшов зі своєї квартири в районі Коломенського на прогулянку. У ранніх сутінках наближення зими було вже відчутним. Я йшов повз імпровізований ринок біля станції метро, де росіяни продавали свій скарб; повз ятки, де вигнані війною в Абхазії грузини пекли хачапурі; повз кіоски, укріплені залізними прутами, де власники торгували цигарками, горілкою та «снікерсами» через маленьке віконце, розташоване набагато нижче рівня очей, що змушувало покупця нахилятися, розмовляючи з продавцем.

У Росії ніколи не було багато автомобілів, але тоді на проспекті Андропова можна було побачити значний рух і чимало іномарок. Я повернув на Суднобудівну вулицю, пройшов повз ряди панельних житлових будинків і зупинився перед металевою дошкою для оголошень, обклеєною об’явами бажаючих орендувати чи обміняти житло. Одна з них, написана від руки, містила такий текст: «Ви хворі та самотні? Ми готові вам допомогти». Пропонувалася пожиттєва допомога самотнім і нужденним людям в обмін на законне право власності на їхні квартири. У повідомленні не було назви чи адреси організації, лише номер телефону. Автори обіцяли владнати всі юридичні формальності й стверджували, що допомагають уже багатьом людям у цьому районі.

Я довго стояв на пронизливому вітру, читаючи рядки оголошення. Після падіння комуністичного режиму державні квартири можна було приватизувати, й вони ставали власністю тих, хто в них мешкав. У районі проживало чимало самотніх людей. Я вперше стикався з квартирним рекетом, але інтуїтивно розумів, що кожен, хто погоджувався на таку угоду, підписував собі смертний вирок. Невдовзі виявилося, що мої підозри були небезпідставними: в лісах і на сміттєзвалищах по всій Росії сотнями знаходили тіла самотніх людей похилого віку.

Малоймовірно, що у російської держави вартість людського життя була більшою. Під час правління Єльцина російські громадяни пережили болісну втрату цілого світогляду, який надавав сенсу (хай і хибного) їхньому життю. На противагу цьому уряд усунув усі обмеження на продаж алкоголю. Результатом стало те, ЩО при зниженні навпіл купівельної спроможності середнього росіянина його зарплатня відносно вартості горілки збільшилася втричі. Доба дешевої горілки та, як наслідок, заспокоєння населення знизили опір розкраданню країни, але дорогою ціною — ціною здоров’я нації[107]. Водночас держава була неспроможна профінансувати систему охорони здоров’я. Вперше росіянам доводилося платити за численні медичні послуги — від необхідних ліків до рятівних операцій, і відсутність грошей багатьом коштувала життя. За різними оцінками, у період єльцинського правління передчасно померло від 5 до 6 мільйонів осіб[108]. Завідувач лабораторії Державного центру профілактичної медицини РФ Ігор Гундаров вважає, що в 1990-х роках у Росії відбувалася спроба «трансплантації душ», тобто спроба «замінити стару, неринкову душу на новий, прагматичний, діловий підхід до життя. Ця зміна не супроводжувалася намаганням пояснити, задля чого вона потрібна. Для багатьох людей, яким треба було жити заради чогось, такі зміни виявилися нестерпними, й вони втратили волю до життя, бо життя більше не мало жодного сенсу»[109].

Єльцин мав шанс, який дарується дуже небагатьом. Він став надзвичайно популярним главою держави в поворотний момент історії країни після падіння СРСР і міг допомогти Росії раз і назавжди порвати з її тоталітарним минулим. На жаль, він розумів тоталітаризм як економічне явище й гадав, що демократія потрібна лише для зміни економічних структур. Насправді ж у комунізмі, який пропагував «класові цінності», завжди важливою складовою була мораль, цю порожнину можна було заповнити тільки відродженням універсальних цінностей, що їх заперечувала комуністична система. В першу чергу це означало запровадження верховенства права. Але внаслідок зосередженості Єльцина на впровадженні капіталізму та здійснення цього переходу в такий беззаконний спосіб утиски в Росії не припинилися, а лише увійшли в нову фазу.