Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Відтепер кожна рослина сповіщає тобі про вічні закони, кожна квітка розмовляє з тобою більш зрозумілою мовою. Водночас, якщо ти побачиш тут ієрогліф богині[772], то впізнаватимеш його всюди, навіть якщо його обриси зміняться: у гусениці, яка повільно повзе, у метелика, який пурхає, у людині, яка моделюючи саму себе, змінює притаманну їй форму. Можна, також, розмірковувати про те, як із зародку першої зустрічі потроху розвивається спокійна звичка, як потужно розквітає у наших грудях дружба, як, зрештою, Кохання породжує квіти та плоди. […] Священна Любов надихає на взаємність почуттів, як на свій найпрекрасніший плід, на єдність у баченні речей, щоб у гармонійному спогляданні, як досконала єдність, пара дісталася вищого світу[773].

Цей універсальний закон застосовується також до художньої творчості. Ґьоте використовуватиме його при створенні своїх літературних праць. Їхня структура визначається тим, що Ґьоте вважає двома двигунами природного зростання, полярністю та інтенсифікацією[774].

Художник Філіп Отто Рунґе, який надихався уявленням Ґьоте про архетипну рослину, розважався, малюючи квіти та називаючи їх «Геометрична волошка», «Лілея зі світла», «Amaryllis formosissima». У такий спосіб він намагався вхопити в породжуючих їх схемах секрет походження живих форм[775].

5. Спіраль та звивиста лінія

Ґьоте, який був візуалістом, «бачив» фундаментальний закон природних феноменів у двох силах — полярності та інтенсифікації, які, на його думку, породжують подвійний рух рослини по вертикалі та спіралі. Він «бачив» його, адже для нього цей закон представлений у емблемі спіралі чи кадукеї[776], які уособлюють фундаментальну тенденцію вегетації.

Цілком ймовірно, що Паскаль мав на думці зовсім інший «звичний» для природи рух, коли писав:

Природа діє поступом, itus et reditus [відхід і повернення], вона йде й повертається, потім заходить далі, потім на двічі меншу відстань, потім — на більшу, ніж будь-коли, тощо. Так відбуваються морські припливи, так, здається, ходить сонце[777].

Як і спіраль, цей рух припливу і відпливу нагадує хвилеподібну форму. Починаючи з доби Відродження художники були дуже уважні до цієї форми руху, що є одночасно феноменом природи та елементом живопису й скульптури. Вони називають цей рух «звивистою лінією», що її можна спостерігати у хвилях, полум’ї, деяких положеннях тіла та, зрозуміло, у русі змії. Мікеланджело був, вочевидь, першим, хто звернув увагу художників на важливість такого типу лінії для вираження грації та життя[778]. Що стосується Леонардо да Вінчі, ось яку пораду він дав художнику:

Уважно розглядай контури кожного тіла, спосіб його звивання. Ці вигини належить вивчати окремо і з’ясовувати, чи відносяться вони до опуклості у формі арки, чи до увігнутості у формі кута[779].

Як зазначав Ервін Панофскі, «гримаси та ракурси образів маньєристів можуть бути пояснені тільки за умови їх пов’язування з уявою тих, хто їх споглядає»[780]. Це зобов’язує глядача обходити статую, щоб бачити завжди новий, проте щоразу незавершений її вигляд. У XVIII столітті, у своїй праці «Аналіз краси» Гоґарт постає як теоретик ужитку звивистої лінії, яку він розглядає як найпрекраснішу з усіх ліній, як лінію краси[781]. Звивиста лінія, на думку Гоґарта, потребує не дво-, а тривимірного простору. Він показує це на прикладі лінії, що піднімається догори по спіралі навколо конуса. Пізніше зігнуту лінію знайдуть у Jugendstil[782].

Тому не дивно, що Ґьоте, автор есею про схильність вегетації до спіралі[783], був дуже уважний до цієї теорії Гоґарта і сподівався знайти в ній загальний закон природи:

Коли жива істота досягає своєї завершеної форми, вона любить звиватися, як ми це бачимо на прикладі рогів, кігтів, зубів; якщо вона згинається та обертається навколо себе у звивистій лінії, маємо у результаті грацію та красу[784].

Враховуючи це, каже Ґьоте, Гоґарт знайшов лінію краси у її найпростішій формі. Давні використовували такі лінії, щоб зобразити роги достатку, які гармонійно переплітаються у обіймах богинь[785].

У цю традицію вписуються розмірковування Фелікса Равесона про метод навчання малюнку[786]. На думку Равесона, художник повинен передусім сфокусувати свою увагу на звивистості, що є рухом породження форми, замість того, щоб надавати першочергового значення лініям, які замикають речі в їхніх контурах: «Таємниця мистецтва малюнку полягає, таким чином, у відкритті у кожному окремому предметі окремого способу, у який упродовж усієї своєї довжини рухається певна звивиста лінія, яка є чимось на кшталт породжуючої вісі, як головна хвиля, що поширюється через поверхові хвилі»[787]. Деякі сторінки «Філософського заповіту» Фелікса Равесона, написані з 1896 по 1900 рік, відштовхуються від цієї методології мистецтва малюнку, щоб піти ще далі. Тут автор намагається відкрити те, що він називає «методом та законом природи», що є, зрештою, чимось на кшталт таємниці природи. Равесон вважає, що цей закон можна впізнати у пульсації, притаманній рухові серця; у піднятті та спуску, діастолі й систолі, тобто, зрештою, у коливанні хвиль:

Вираженням [пульсації] є вібрація, яку приписують світлу, іншим, ще очевиднішим прикладом, є коливання хвиль, ще іншим — рух тварин, насамперед, змій. Останні, не маючи кінцівок, переміщуються усім своїм тілом завдяки альтернативним, тобто звивистим рухам; подібні малопомітні, хоча й відчутні рухи можна спостерігати у людській ході, яка єдина здатна на всю грацію. Від руху закон переходить на форми. Будь-яка форма, каже Мікеланджело, є звивистою, а звивистість різниться відповідно до будови тіла та інстинктів. Спостерігай, каже Леонардо да Вінчі, звивистість кожної речі[788].

(Так, ніби він вважав, що у кожному способі звивистості та коливання проявляється власний характер кожної істоти; кожна істота, таким чином, є окремим виразом загального методу природи[789]).

Отже, у такий спосіб розгортається величезна поема творення. Таким є спосіб руху найвищих частин природи, що його імітують інші частини розгортанням плідних коливань[790].

Цей рух коливання, ця звивиста лінія є лінією грації, адже вона є виразом відмови, що є граційним рухом. «Хвиля, що піднімається і спадає, ніби полишаючи себе, рухається граційно»[791], і цей рух відмови виявляє природу принципу творення. Берґсон, прославляючи Равесона, звертається до цієї теми, що добре відповідає його власній думці:

Отже той, хто споглядає всесвіт очима художника, у красі прочитує грацію, а доброту — у грації. У русі, відповідному її формі, кожна річ виявляє нескінченну щедрість свого принципу породження. Зовсім не випадково одним словом позначають витонченість, притаманну рухові, та акт щедрості, притаманний божественній доброті: для Равесона ці два сенси слова grâce[792] зливаються в один[793].

Таким чином можна побачити, у який спосіб звивиста лінія перетворюється на символ законів і методів природи. Звивиста лінія та пара «полярність / інтенсифікація» є, у контексті досвіду живопису, двома прикладами дослідження підходу, методу та фундаментального руху природи, що уможливлює розуміння та, певним чином, опанування походження.