Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Вважають, що у цьому уривку можна почути відлуння прозопопеї[691] Природи у Плотина: «Я замовкаю і я не маю звички говорити»[692]. Проте, Природа Плотина задовольняється спогляданням вічних Форм, а лінії тіл, каже Плотин, народжуються в її погляді, тоді як Природа Ґьоте винаходить форми, в яких проявляє себе.

Новаліс також розуміє природні форми як зашифроване письмо. Тут потрібно повністю процитувати початок «Учнів у Саїсі»:

Стежки людини є різними. Коли ними рухаються та порівнюють їх, бачать народження дивних образів, що, вочевидь, належать цьому великому шифрованому письму, яке знаходять всюди: у надкриллі жуків та шкаралупі яєць, у хмарах, на снігу, у кристалах й петрифікатах, на поверхні води, що замерзає, у внутрішній структурі та зовнішній формі гір, рослин, тварин, людей, у небесних тілах, на пластинках смоли, на подрапаному чи до блиску начищеному склі, у візерунках металічної стружки, утворених магнітом та у випадкових поєднаннях цих елементів. В усьому цьому передчувають ключ до магічного письма, його граматики, проте це передчуття відмовляється набувати визначеної форми та не збирається давати нам ключа до таємниць[693].

Таким чином, ми чуємо два голоси, два своєрідних пророцтва, які висловлюють настанову, що її потрібно набути стосовно ієрогліфів природи. Перший каже: намагатися зрозуміти — це помилка; мова природи є, так би мовити, чистим вираженням, ця мова промовляє, щоб промовляти, мовлення є її буттям та втіхою. Другий каже: справжнє письмо є акордом у симфонії всесвіту. Можна було б сказати, що обидва голоси стверджують, насправді, одне й те саме: ієрогліф не може розумітися у дискурсивний спосіб, він повинен бути сприйнятим, як намальована форма чи мелодія.

Для Шеллінґа Природа це не просто поема, а зашифрована у письмі поема:

Те, що ми називаємо Природою, є поемою, прекрасне та загадкове письмо якої ми не можемо розшифрувати. Проте, якби ми могли розгадати таємницю, то відкрили би Одіссею Розуму, який, будучи жертвою вражаючої ілюзії, втікає, шукаючи себе, адже проступає крізь світ так само, як сенс — крізь слова[694].

Очевидно, що тут має місце ідеалістичний задній план, наявний вже у Новаліса. Природа є Розумом, ще несвідомим себе. Зашифроване письмо живих форм — це вже мова Розуму.

Природа, казав Франц фон Баадер, «є відважною поемою, сенс якої, завжди незмінний, постійно проявляється у нових видимостях»[695]. Він також запрошує людину розшифрувати «божественний ієрогліф», «розгадати, відчути та передчути у Природі великий ідеал Бога».

Ця метафора ієрогліфа та сигнатури є, таким чином, варіацією на тему таємниць Природи. Насправді філософи, які використовували цю метафору, по-різному розуміли спосіб дешифрування цього зашифрованого письма. Одні, наприклад як Бьоме чи Шелінг, Новаліс чи Баадер, вважають, що Природа дає нам пізнати щось від «ідеалу Бога». Інші, як Ґьоте, вважають скоріше (ми покажемо це далі[696]), що це письмо є загадкою, ми не можемо йти далі та розшифрувати його, налякані значущістю та мовчанкою Природи.

3. Поема-Всесвіт

Якщо Всесвіт є поемою, то поет може розкрити його значення і таємницю, створюючи, своєю чергою, поему, яка буде чимось на кшталт Всесвіту. Адже, відповідно до архаїчною уявлення, що зберігало свою життєздатність упродовж віків, художник має здатність відтворювати те, що він оспівує. Слово поета є творчим. Еміль Бенвеніст добре показав, наприклад, що грецьке дієслово krainô має один дуже сильний сенс[697]. Воно означає: виконувати, здійснювати, викликати існування. Саме у цьому сенсі він витлумачує вірш гомерівського гімну Гермесу: «Гермес підносить свій голос, співзвучно граючи на кіфарі, приємний спів якої йому акомпанує, викликаючи існування (krainôn) безсмертних богів і покритої темрявою Землі, розповідаючи те, чим вони були на початку та якою є доля кожного у майбутньому»[698]. Еміль Бенвеніст коментує його наступним чином: «Поет викликає існування, речі народжуються у його співі». Тут поет не просто дає народження тому, що оспівує. Те, що він оспівує, є всесвітом, він дає існувати самому всесвіту, відтворюючи його у магічному просторі співу. Gesang ist Dasein, скаже Рільке: «Спів — це існування»[699]. У «Тімеї» Платона, а також у досократичних космогонічних поемах вже присутнє уявлення, згідно з яким літературний твір є мікрокосмом, що імітує в якийсь спосіб гігантську поему всесвіту[700].

Найдавніше свідчення цього уявлення можна знайти в «Іліаді». Поет описує тут створення щита Ахілла як витвору мистецтва, що кується богом Гефестом[701]. Тут відбувається своєрідне віддзеркалення, дзеркальна відповідність між бронзовим образом щита Ахіла та звуковим образом поеми: остання відображує народження щита, пластичний образ якого відображує, своєю чергою, минуле і теперішнє всесвіту. Поема змушує існувати у звуковому всесвіті одночасно мистецький витвір Гефеста та увесь всесвіт, представлений цим витвором, красу божественних і людських речей, описом яких є сам мистецькій твір. Отже, обидва симетричних віддзеркалення представляють, з одного боку, божественні речі: земля, небо та море, сонце та місяць, небесні сузір’я, а з іншого — земні речі: ми бачимо дві громади. В одній із них панує мир і спокій, тут святкують весілля, дотримуються справедливості. В іншій ми стаємо свідками бойової засідки, а також бачимо польові роботи, жнива, збір винограду, напад левів на стадо, спостерігаємо за танцями хлопців та дівчат. На краю щита змальована межа всесвіту, річка Океан. Поет прославляє вправність бога, який створює це зображення всесвіту і все, що у ньому живе, та, водночас, своїми засобами відтворює витвір мистецтва, зроблений за допомогою металів і вогню, виковуючи у просторі мовлення власний мистецькій твір. Як казав Ален, «Світ наново створений таким, яким він є, яким він був і яким він буде»[702]. Поетичне мовлення дозволяє знову привести в рух і ввести у час цю живу реальність, що була зафіксована та знерухомлена мистецьким твором.

Те саме уявлення можна знайти у шостій еклозі Вергілія[703], у якій спів Силена, що супроводжує Діоніса, виявляється не менш зворушливим і потужним за спів Орфея[704]. Він розповідає про походження всесвіту — йдеться про появу чотирьох елементів, неба, сонця, рослин, тварин, людей, про золотий вік, благодіяння Прометея людству, а потім низку нещасливих історій Гіла, Пасіфаї, Атланта, про метаморфозу Геліад, сестер Фаетона. Водночас все, що має вигляд простого опису, постає тут насправді як своєрідне творення: «Він огорнув, говорить Вергілій, паволокою гіркої кори сестер Фаетона та з землі проростив їх деревами». Силен постає тут не як співець події, що відбулася, він творить її, оспівуючи. На думку Вергілія, Силен не просто описав всесвіт, а зробив його присутнім, він певним чином його відтворив. Як показав Ґодо Ліберґ, Вергілій уподібнює Силена Орфею, спів якого мав здатність впливати на природу[705].

«Метаморфози» Овідія також позиціонують себе як мікрокосм, як всесвіт, відтворений у поемі. Поема справді описує початок світу, потім розповідає про послідовність чотирьох віків (золотого, срібного, бронзового та залізного) і завершується п’ятнадцятою книгою, де йдеться про мир, встановлений у світі Августом. Між початком світу та його теперішнім станом історія метаморфоз поміщує череду з причин і наслідків, що ними є події світу.

Ту саму ситуацію знаходимо у поемі Лукреція «Про природу речей». Це якийсь «малий космос», адже з погляду епікурейської фізики, як зазначав П’єр Буаянсе[706], існує аналогія між елементами та літерами алфавіту[707]. Так само, як все суще світу створене організацією елементів, організація літер створює поему та світ, який вона робить присутнім[708]. Отже цього разу поет знає спосіб, у який всесвіт був створений.

Вже досократики намагалися відтворити у своїх трактатах спосіб створення всесвіту. Можна запитати себе, чи не містить у собі трактат «Давня медицина», про який ми говорили на початку книги[709], натяк на цю претензію, адже в одному загадковому уривку цього трактату зазначено, що спекуляції філософів природи, таких, як Емпедокл, мають радше характер graphiké, а сама graphiké є мистецтвом написання літер або живописом. Тут, ймовірно, мається на увазі, що філософи природи намагаються реконструювати всесвіт за допомогою певного числа елементів, аналогічних літерам чи кольорам[710]. Трактат філософа, написаний прозою чи віршами, постає, таким чином, як своєрідний мікрокосм, походження та структура якого відтворюють походження та структуру всесвіту.

«Тімей» Платона, таким чином, належить цій досократичній традиції, це стає зрозумілим на початку «Крітія» — діалогу, покликаного бути продовженням «Тімея». Платон згадує тут про Бога, який є світом, та підсумовує попередній діалог: «Цей Бог [йдеться про світ], який одного дня народився насправді і який щойно народився у дискурсі…» На думку Платона, дискурс «Тімея» є, таким чином, новим народженням Космосу, він є Всесвітом-Поемою, адже його структура імітує структуру та походження Космосу[711]. Роль філософа полягає у тому, щоб імітувати, наскільки це можливо, у poiesis дискурсу poiesis Всесвіту. Ця дія є поетичним жертвопринесенням, прославлянням Поетом Всесвіту. Ця традиція матиме продовження у неоплатонізмі[712].

Також цікаво нагадати, що за часів Платона існували моделі світу, наприклад, армілярні[713] сфери. Як зазначив Люк Брісон, ці предмети слугували для пояснення, наприклад, створення Душі світу в «Тімеї»[714]. Так само, як Гомер описав щит Ахілла, створений богом Гефестом, тобто запропонував модель світу та відтворив своєрідним чином сам світ, Платон описав створення армілярних сфер — моделі світу і, таким чином, описав створення світу. Такі механічні моделі можна знайти у X книзі «Держави» (616 с) та у «Політику» (270 а).

За доби Відродження ідея Всесвіту-Поеми залишається дуже впливовою, проте набуває форми, що її можна назвати піфагорейською, інспірованою неоплатоністською традицією. Я маю на думці, що поети претендують на створення поем, які своїми числовими відношеннями — числа пісень чи строф чи віршів, відтворюють числа та міри універсуму[715].

Ностальгія за Всесвітом-поемою особливо посилиться наприкінці XVIII ст. та на початку XIX ст. Тоді починають мріяти про нового Лукреція. Поема «Гермес» Шеньє є спробою написати нову поему «Про природу речей». Проте прагнення поета залишитися вірним науковим досягненням Ньютона шкодить його поетичному натхненню. Втім у поемі є чудові уривки, наприклад, про політ поета, який стає зіркою поміж інших зірок та екстатично занурюється у нескінченність. Ґьоте, який також хотів стати новим Лукрецієм, так і не зміг створити велику космічну поему, яку збирався написати разом із Шеллінґом[716]. Поеми, що складають збірку «Gott und Welt» (Бог і світ), є фрагментами чи нарисами цього проекту.