Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

У епікурейців та стоїків все відбувається зовсім інакше. Вони також претендують на незацікавлену об’єктивність, проте їхні фізичні дослідження необхідні задля вибору способу життя — життя задоволення без домішок болю у Епікура та раціонального гармонійного життя у Хрісіппа. Їхні фізики призначені обґрунтувати моральні настанови. На думку Епікура, люди стривожені, адже бояться богів та смерті. Теорія атомів навчить їх тому, що боги не опікуються світом, адже всесвіт є вічним, та що тіла, з яких він складається, народжуються й занепадають через постійний рух атомів у порожнечі. Навчаючи людей, що душа помирає разом із тілом, що смерть, таким чином, є нічим для нас, ця теорія звільняє їх від тривоги. Натомість, на думку стоїка Хрісіппа, вивчення природи демонструє, що раціональність людської дії ґрунтується на раціональності Природи, що сама людина є частиною Природи. Всесвіт в цілому та кожна його частина тяжіють до гармонії між собою. Стоїки досягають душевного спокою завдяки налаштуванню на згоду із волею Розуму, що керує всесвітом, тоді як епікурейці досягають його, розмірковуючи про нескінченність світів у нескінченній порожнечі, без страху перед смертю, яка є нічим для нас, та перед капризами богів. Запропоновані у цих школах фізичні теорії призначені звільнити людину від страху, який вона відчуває перед загадкою всесвіту. У цій перспективі незацікавлене й поглиблене дослідження таємниць природи та функціонування різних природних феноменів може видаватися невиправданою розкішшю, адже Природа не приховала від нас нічого з того, що потрібно для нашого щастя[628].

Проте наука про природу може бути корисною також з огляду на можливу зміну матеріальних умов життя людини, адже Прометея традиційно розглядали як благодійника людства. У греків та римлян, як ми бачили, була розвинена чудова теорія та практика механіки. Ми також бачили, у який спосіб антична механіка, що прагнула поставити природу на службу людині, надихала модерну науку.

Потрібно визнати, що «служба людині» увесь час, починаючи з античності, ризикувала перетворитися на службу індивідуальному та колективному егоїзму. Модерна наука дедалі більше наражається на небезпеку зростись з індустріальною технікою, бути поставленою на службу підприємствам, прагненню могутності та прибутку. Самі держави орієнтують наукове дослідження на його користь технічному та комерційному прогресу. Фундаментальне та незацікавлене дослідження дедалі більше опиняється у непевному становищі. Тому потрібно бути вдячним таким науковцям, як Жак Моно, які, незважаючи на тиск держави та суспільства, висловлюються на користь абсолютної цінності етики об’єктивності, ідеалу незацікавленого пізнання, що не має жодної іншої мети, окрім самого пізнання.

16

Поведінка Природи. Економна, грайлива чи марнотратна?

1. Економна Природа

Жак Моно хотів бути логічним. Навіть суто логічним. Проте цього йому було замало. Він хотів, щоб і природа також була суто логічною. Щоб вона діяла відповідно до строгих правил. Щоб знайшовши одного разу «розв’язання» якоїсь «проблеми», вона завжди його дотримувалася. Щоб вона досконало його використовувала. В усіх ситуаціях. З усіма живими істотами. Зрештою, на думку Жака природний відбір вирізьбив кожен організм, кожну клітину, кожну молекулу в найменших деталях. Аж до досягнення такої досконалості, що її не можна відрізнити від тієї, яку багато хто вважає знаком божественної волі. Жак приписував природі елегантність та картезіанство. Звідси — його схильність до однозначних розв’язань. Проте, на мій погляд, світ не є ні настільки строгим, ні настільки раціональним. Мене не дивує його елегантність та його досконалість. Мене дивує його стан. Що він є таким, яким є, і ніяким іншим. Природа, як на мене, схожа на гарну дівчину. Щедра, але трохи неохайна. Трохи сварлива і працює час від часу. Робить, що зможе, із того, що знайшла[629].

Цей текст Франсуа Жакоба показує, що у XX, а також у XXI столітті вчені, публічно говорячи про свої дослідження, продовжують використовувати метафору персоніфікованої природи, яка начебто має власний характер, звички чи специфічну поведінку. У перспективі досліджуваних нами способів розкриття таємниць природи, такі підходи дозволяють визначати спосіб дії самої природи, щось на кшталт методу природи.

Як ми бачили, звертаючись до еволюції поняття phusis[630], такий жанр опису поведінки природи існував уже в античності, його можна знайти, зокрема, у гіппократівському корпусі та у Аристотеля. Аристотель вважав, що природа діє у раціональний спосіб чи, точніше, що все відбувається таким чином, ніби вона діє у раціональний та продуманий спосіб: «Можна було б сказати, що природа передбачає те, що могло б статися»[631].

У аристотелівській перспективі фундаментальним принципом, який дає змогу пояснити феномени природи, зокрема живої природи, є те, що природа завжди діє із певною метою і, таким чином, не приймає невизначеності, нескінченності й незавершеності як в організмах, які створює, так і у серії істот, яким дає життя. Ознака живої істоти, таким чином, полягає у тому, щоб бути повною, завершеною. Отже, природа не робить нічого марно: з одного боку, вона не робить нічого, що не має користі; з іншого боку, якщо вона щось робить, то це тому, що має підставу це робити[632]. Цей принцип часто використовується для виправдання присутності чи відсутності якоїсь здатності чи якогось органу. Природа, можна було б сказати, є доброю господинею, яка економить, як може. Вона вміє уникати надлишку та нестачі, передчасності та запізнення. Вона змушує той самий орган виконувати різні функції. Язик, наприклад, використовується як орган смаку, необхідний для існування, та як орган мовлення, корисний для кращого існування. Так само рот використовується для поглинання їжі, а також для дихання. «Як обережна людина», каже Аристотель, природа дає якийсь орган лише тим, хто вміє ним користуватися; для цього вона використовує максимум наявних можливостей; як добра господиня, вона не викидає нічого з того, що може знадобитися; вона може використати залишки, щоб створити «кістки, сухожилля, хутро, копита» та компенсувати надлишок нестачею, або ж навпаки. Вона не може давати надлишок одночасно в усьому. Наприклад, під час годування груддю немає місячних та, як правило, немає зачаття. Коли відбувається зачаття, молоко закінчується, адже природа не настільки багата, щоб забезпечити дві функції одночасно.

Ці аристотелівські формули мали величезний успіх у середньовіччі та за доби Відродження. Водночас, у XVII столітті Роберт Бойль, складаючи список таких висловлювань, нагадав, що йдеться лише про метафори, про вислови на кшталт: закон забороняє робити те чи те[633]. Природа, так само, як закон, не є діючим суб’єктом. Роберт Бойль, звичайно, має рацію, проте, чи не дає цей жанр висловлювань про природу, так само як про закон, змогу побачити якусь норму, що впорядковує природні процеси чи людські дії?

Аристотелівські формули, зрештою, можуть бути зведені до принципу економії, що виражає ідеал цілковито раціональної дії та приведення у відповідність засобів та цілей. Цей принцип економії матиме великий вплив на філософські та наукові уявлення про спосіб дії природи аж до XX століття. З уточненнями та модифікаціями він навіть буде введений у XVII та XVIII століттях, у механічну фізику у вигляді принципу найменшої дії, відповідно до якого у природі оптимальна дія реалізується із мінімумом затрат. Ферма, Ляйбніц, Мопертюі та, у XIX столітті, Гамільтон, запропонували різні формулювання цього принципу[634]. Мопертюі формулює його наступним чином: «Коли у Природі відбувається якась зміна, кількість дії, використаної для цієї зміни, завжди є якомога меншою»[635]. Це формулювання Мопертюі викликало суперечку за участі Вольтера, який його жорстко критикував, та Ойлера, який його запекло захищав. Мопертюі наголошував метафізичну важливість цього принципу: Творець завжди у наймудріший, а отже, у найекономніший спосіб використовує свою могутність. Водночас, цей підхід наражається на фундаментальне заперечення: чому потрібно приймати, що могутність Бога чи Природи обмежені економією?

Принцип економії має наслідком, також, принцип безперервності: ні забагато (отже, без непотрібних повторів), ні замало (отже, без браку окремих ланок)[636]. Природа, таким чином, розвивається без порушення зв’язку від неживих істот до тварин через рослини, проте у настільки безперервний спосіб, що дуже важко визначити кордони, що відділяють різні групи і, подекуди, важко зрозуміти, до якої групи належить та чи та істота[637]. Ляйбніц формулює принцип безперервності наступним чином:

Ніщо не робиться відразу. Це одна з моїх найбільших та найперевіреніших максим — природа ніколи не робить стрибків. Саме це я називав законом безперервності, кажучи про нього у перших «Новинах Республіки учених»; вжиток згаданого закону є дуже важливим у фізиці[638].

Платон вже наголошував необхідність існування посередників між різними елементами[639]. Цей принцип безперервності та повноти, разом із пов’язаною з ним ідеєю «ланцюга істот», відігравав дуже важливу роль в історії філософії та біології аж до XVIII століття, як показав Артур О. Лавджой[640].

У аристотелівській перспективі певна кількість функцій є необхідною для життя кожного виду: харчування, пересування, відтворення, захист, дихання тощо. Задля забезпечення цих функцій кожен вид наділений певного сумою засобів. Природа різноманітна у наділенні кожного виду цими засобами, проте у такий спосіб, що сума завжди залишається незмінною. Якщо вона ліквідує чи зменшує певні засоби для реалізації певної функції, вона зобов’язана надати чи збільшити інші засоби. Цей принцип компенсації міг би називатися принципом рівноваги або ж принципом повноти, у тому сенсі, що кожен різновид повинен мати повноту засобів, необхідних для виконання життєвих функцій та продукування самодостатніх організмів.

Тварини, яким природа не дала рогів, — каже Аристотель, — отримали від неї інші засоби захисту, наприклад, швидкість у коней, величина тіла у верблюдів.

Те, що природа відбирає від зубів, вона віддає рогам, а їжа, призначена для зубів, використовується для росту рогів[641].

Цікаво зазначити, що Плотин повертається до цієї ідеї, він каже, що коли тварина більше не має засобів вижити, тоді, у вигляді компенсації, з’являються нігті, кігті та гострі зуби[642]. Проте у Плотина ця компенсація закладається вже на рівні Ідеї кожного виду. Ідеальні форми, прототипи, різні види справді зазнають деградації щодо ідеальної Форми, досконалого Прототипу Живої істоти у собі, адже вони партикуляризуються. Наслідком цієї деградації є та чи інша нестача, що потребує компенсації: сума надлишків та нестач має бути збалансованою.

Постульований Аристотелем принцип компенсації є наслідком встановленого Платоном в «Тімеї» конфлікту між схильністю природи реалізувати мету у найкращий із можливих способів та матеріальною необхідністю, що їй перешкоджає[643]. Економія, таким чином, є знаком певної слабкості та бідності, спровокованої спротивом матерії. Природа відтак намагається реалізувати найкраще за певних обставин. Якщо вона має кілька можливостей, то вона обирає найліпшу.