Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Принцип компенсації буде все ще актуальним на початку XIX століття. Говорячи про зоологічну філософію Жофруа Сен-Ілера Ґьоте зазначає, що Природа зациклена на кошторисі: вона вважає себе вільною робити витрати за певними статтями, проте нічого не змінює у загальній сумі. Якщо вона у одному потратила забагато, то зобов’язана зекономити на чомусь іншому[644]. Цілковито у дусі Аристотеля! Це уявлення, між іншим, відповідає ідеї збалансованості органів, про яку говорить Жофруа Сен-Ілер, з огляду на єдиний план структури, спільний всім тваринам[645].

Таке уявлення про єдиний план структури вже використовувалося у XVIII столітті Бюффоном, Мопертюі, Робіне та Боне[646]. Первісний прототип є, згідно з цим уявленням, моделлю всіх природних утворень та робить можливою думку, наприклад у Жана-Батіста Робіне, що існує тотальна безперервність між усіма царствами природи.

Камінь, дуб, кінь, мавпа, людина є послідовними варіаціями прототипу, що почав реалізуватися через найменші з можливих елементи[647].

З огляду на це уявлення про численні варіації єдиної теми принцип економії виявляється врятованим тією мірою, якою природа залишається вірною якійсь фундаментальній моделі.

Можна було б, також, сказати, що відтоді, як природа знайшла якийсь успішний рецепт чи якусь успішну модель, вона її дотримується. Сучасна біологія деколи допускає розмірковування такого жанру. Франсуа Жакоб, наприклад, пише:

Попри різноманітність форм та варіанти реалізацій, всі організми використовують ті самі матеріали для здійснення схожих реакцій. Отже маємо погодитися, що знайшовши одного разу рецепт, який виявився найкращим, природа дотримується його у перебігу еволюції[648].

У астрономів, наприклад Мішеля Касе, можна знайти аналогічні уявлення:

Видається, що природа запропонувала собі кілька моделей, що їх вона відтворює всюди та без перепочинку, кілька позачасових правил, що їх вона вводить у свою універсальну практику. Вона безперервно повторюється аж доти, доки певні цілі не будуть досягнуті[649].

Усі ці принципи, що є лише варіаціями аристотелівського принципу економії, означають, на мій погляд, встановлення a priori раціонального порядку природи, якоїсь її відповідності закону. Вітґенштайн писав у «Зошитах»: «Ось велика проблема, навколо якої обертається все, що я писав: чи існує a priori порядок у світі та, якщо так, то у чому він полягає?»[650]. І, говорячи цього разу про всі можливі формулювання принципу економії, він зазначає: «усі ці закони, як от закон достатньої підстави, безперервності в природі, найменших затрат у природі тощо, є апріорними поглядами на можливість формування наукових законів»[651]. Або ще: «Ми передбачаємо й неодмінне існування якогось «закону найменшої дії», ще як навіть добре не знаємо, що той закон каже (Тут, як завжди, те, що певне апріорі, виявляється чимось чисто логічним»[652]. Усі ці принципи, як стверджує Кант, «не кажуть того, що сталося, а кажуть, як потрібно судити»[653]. Вони висловлюють логічну необхідність.

2. Грайлива Природа

Водночас, чи не можемо ми сказати, що добра господиня Аристотеля стає трохи грайливою та примхливою, коли дозволяє собі, як ми це щойно бачили, численні варіації обраної нею теми? Дідро дає зрозуміти, що це саме так:

Вочевидь природі подобається нескінченно змінювати той самий механізм у найрізноманітніші способи. Вона не залишає якогось виду доти, доки не помножить індивідів у всіх його можливих аспектах. […] Це жінка, яка любить перевдягатися, а отже різні її перевтілення, приховуючи то одну, то іншу її частину, дають надію тим, хто за нею йде, що одного дня вони пізнають всю її особу[654].

Ця ідея з’являється ще в античності. Сенека говорить про природу, що пишається продукуванням різноманітності (ipsa uaruetate se jactat[655]). Стоїки були переконані ще більше, аніж Аристотель, що Природа, яку вони ототожнювали із всесвітнім Розумом, ніколи нічого не робить марно, проте навіть вони мали погодитися, що деякі її витвори продукуються безпідставно. Природа не завжди націлена на користь, про це свідчить, наприклад, розкішний хвіст павича. На думку Хрісіппа, Природа створила цей додаток, який є нічим іншим, як непотрібною розкішшю тому, що вона любить красу та насолоджується грою кольорів[656]. Великий натураліст античності Пліній Старший йде ще далі. Він без жодних вагань говорить про веселість та грайливість Природи[657]. Маючи примхливий (lasciuia) характер, вона розважається, виображуючи усі види варіацій (uarie ludens) теми, яку вподобала: форми рогів тварин, вигини мушель. Вона вдається до різних ігор, наприклад, розмальовує квіти різними кольорами[658]. Подекуди вона розважається тим, що створює видовища, наприклад, бої тварин[659]. Природа, яка завжди готова гратися, є непередбачуваною. Подекуди вона діє навпомацки, щось випробовує: маючи намір створити лілію, вона спочатку придумує в’юнок[660]. Отже, вона постає вже не доброю господинею, а винахідливою художницею, яка любить красу, яка насолоджується своєю плідністю та намагається здійснити все задумане. Все ще початківець, вона відчутно прогресує та може, навіть, створити шедеври.

Відкриваючи цю грайливу Природу стоїків, можна запитати себе, чи не є вона, зрештою, родичкою того Айона[661], про якого Геракліт казав, що він є дитиною, яка розважається грою у кості[662], яка перетвориться у Ніцше на жахливу гру Діоніса[663].

Як би там не було, ця метафора грайливої Природи відіграє, починаючи з XVIII століття, чималу роль у постанні ідеї еволюціонізму[664]. Називаючи у 1768 році одну зі своїх книг «Філософське бачення природної градації форм буття або нариси Природи, яка учиться створювати людину», Жан-Батіст Робіне відверто натякає на Природу Плінія, яка, граючись, вчиться робити лілію, створюючи спочатку в’юнок. На початку XIX століття Ґьоте також побачить у виникненні дедалі складніших природних форм наслідок якоїсь гри природи, у якій переплітаються випадок та виображення. Винайшовши якусь форму, Природа грається з цією формою та у процесі гри створює різноманітність життя[665]. Вона вправляється у розгортанні найрізноманітніших варіацій на винайдену нею тему. Сидячи за гральним столом, вона грає у «все або нічого»:

Мінерал, Тварина, Рослина, всі ці результати вдалих комбінацій постійно з’являються у грі і хто знає, чи не є сама людина, своєю чергою, комбінацією гри у кості, спрямованою на ще вищу мету[666].

Ризик, дія навпомацки, пошук — все це методи Природи:

Скелет багатьох морських тварин показує нам, що Природа замислила їх з думкою про вищий вид земних тварин. Природа завжди за сприятливих обставин повертається до того, що свого часу була змушена полишити[667].

3. Марнотратна Природа

Ідея гри веде до ідеї свободи, фантазії, марнотратства природи, тобто руйнує, зрештою, аристотелівську концепцію доброї, економної господині. Надмірне марнотратство природи у Ніцше стає центральною темою: