Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

У Новий час ця тема залишається не менш актуальною. Наприклад, у 1719 році на фронтисписі своєї книги Epistolae ad Societatem Regiam Anglicam (Листи англійському королівському Товариству) Антон ван Левенгук (один із тих, хто зробив перші наукові відкриття завдяки використанню мікроскопа) розмістив зображення людини, що долає крутий схил за допомогою старика Часу, який тримає косу у руці, та девіз: Dum audes ardua vinces («Із відвагою ти здолаєш важкі труднощі»)[591].

7. Прогрес науки, витвір усього людства та нескінченне завдання[592]

Сенека вважав, як ми пам’ятаємо, що прогрес є витвором цілого людства: відкриття Природи може бути здійснене лише завдяки внеску череди поколінь, минулих і майбутніх. У цій перспективі Паскаль порівнює історію людства з історією людини, «яка завжди існує та поступово навчається»[593].

Водночас, досить важко визначити точно, що саме припускає ця метафора. Чи є людство різновидом суб’єкта пізнання, якимось надсуб’єктом, чимось на кшталт колективного Розуму, який має сприйняття реальності в цілому? Та чи потрібно, у цьому сенсі, вбачати у «кіберкультурі» перші симптоми виникнення такого суб’єкта? Жан-Марк Мандозіо нещодавно згадував прихильників цієї кіберкультури, які раділи зникненню автономії індивідуальної рефлексії «на користь колективного інтелекту», відверто представляючи його як втілення «вічного божества», із «віртуальними світами» замість «янгольського чи небесного світу»[594]. Проблема, звичайно, є надто складною, щоб торкатися її кількома словами. Водночас, я повинен сигналізувати читачу про її існування.

Ґьоте, своєю чергою, також вважав, що Природа може бути розкрита лише цілим людством, адже кожне індивідуальне спостереження є частковим і неповним та здатне осягнути лише якийсь один аспект явищ. Водночас, оскільки не існує сприйняття, притаманного людству в цілому, оскільки людство, зрештою, є фіктивним суб’єктом, Природа завжди приховуватиметься від людей:

Природа є неосяжною, адже одна людина не може її осягнути, хоча це під силу людству в цілому. Водночас, оскільки це дороге нам людство ніколи не буває одночасно у своїй цілісності, Природа завжди ховатиметься від нас у нас перед очима […]. Тільки люди у своїй сукупності пізнають природу і тільки люди у своїй сукупності переживають людськість[595].

Це означає, що повне пізнання Природи, яке характеризувалось би повною певністю, ніколи не буде приступне людству. У певному сенсі, донькою Часу є не Істина, а нескінченне дослідження. Чи мав це на думці Паскаль, коли казав про людину, що вона «створена лише для нескінченності»[596]? Малоймовірно, що він думав про нескінченний прогрес людського пізнання, адже як добрий християнин вірив у кінець світу та кінець людства. Він використав цей вислів для того, щоб позначити людську велич у порівнянні з тваринами, про що свідчить контекст його твердження. Без сумнівів, він, також, надихався текстом Сенеки:

…наскільки це відповідає природі нашого розуму — сягати в незмірні обшири всесвіту, бо ж дух людини — це щось дуже велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі[597].

Водночас Кеплер вже у 1604 році, у своєму листі посвяти імператору Рудольфу, що передує книзі «Оптична частина астрономії», висловлює ідею нескінченного дослідження:

Невичерпною є скарбниця таємниць природи, вона дарує багатство, що його важко описати; той, хто щось відкриває у цій царині, насправді лише відкриває іншим шлях до нових досліджень[598].

Лесінг прославляє нескінченне дослідження у своєму відомому тексті, що його варто процитувати повністю:

Цінність людини вимірюється не істиною, якою вона володіє чи вважає, що володіє, а її щирим зусиллям у напрямку досягнення істини. Адже сили, що збільшують людську досконалість, зростають не від володіння істиною, а від її пошуку. Якби Бог, тримаючи у правиці всю істину, а в лівій руці лише завжди палке бажання істини, сказав мені: «Обирай!», то, ризикуючи помилятися завжди і вічно, я би покірно схилився перед його лівою рукою та сказав би: «Отче, дай мені цю руку; абсолютна істина належить тільки тобі»[599].

Чи можна говорити про нескінченний прогрес досліджень людства? Зрозуміло, що ми не можемо передбачити майбутнє світу та людства й сказати, що призначенням людства є вічне дослідження. Лесінг, зі свого боку, передбачав можливість продовження досліджень за межами життя та вважав, що люди досліджуватимуть після своєї смерті в процесі переселення душ. Як би там не було, від наступних поколінь можна вимагати вміння отримувати спадок минулого, не боятися його спростовувати, та бути готовими, своєю чергою, передати свої відкриття наступникам, не претендуючи на володіння остаточною та абсолютною істиною, приймаючи, натомість, постійні сумніви у їх істинності. Водночас потрібно констатувати, що ті, хто говорить про прогрес у пізнанні, не завжди приймають вимогу піддавати сумніву набуте знання, особливо якщо йдеться про їхні власні відкриття. Вже у Лукреція можна відчути, що історія думки зупинилася на Епікурі, який розв’язав усі проблеми, і обмежив бажання людства задоволенням його елементарних потреб. Ось чому я не вважаю Лукреція, всупереч Роберу Леноблю[600], носієм Прометеєвого духу.

Зовсім недавно Пьєр-Жіль де Жен нагадав про необхідність безконечного перегляду знання:

Деякі філософи представляють дослідників як людей, які встановлюють істину. Багато з нас зовсім не впізнають себе у цій схемі. Дослідники нашого часу зовсім не претендують на конструювання останньої істини. Ми лише створюємо, не без вагань та незграбності, приблизний опис природи[601].

Закінчуючи свою книгу «Логіка живого» запитанням: «Який новий розтин подрібнить завтра наші предмети розгляду, щоб інакше поєднати їх у якомусь новому просторі? Яка нова матрьошка з цього вийде?», Франсуа Жакоб дає можливість передбачити механізм наукового прогресу. У контексті метафори таємниць природи можна було б сказати, що відкрити один з її секретів означає зустріти новий секрет, який, своєю чергою, приховує інший, і так до нескінченності.

15

Вивчення Природи як духовна вправа

1. Задоволення від пізнання

У «Тімеї» Платон говорить про своє дослідження як про вправу, що приносить задоволення та дає відпочинок саме тому, що пропонує лише видимості та здогадки: