Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Теорія численних пояснень відповідає також іншому аспектові античної концепції фізики, про що ми ще будемо говорити. Фізика насправді розуміється як духовна вправа, призначена, зокрема у епікурейців, забезпечити душевний спокій, долаючи страх богів та страх смерті. Запропонувати різні пояснення, кожне з яких є правдоподібним, адже узгоджується зі спостережуваними феноменами, означає допомогти душі зберегти спокій.

5. «Зберегти феномени»

Існує, також, інша точка перетину двох підходів до розуміння природи: йдеться про методологічний принцип античних астрономів — sôzein ta phainomena («зберегти феномени»), тобто запропонувати пояснення того, що постає перед нашими очима; цей принцип продовжують приймати перші фізики-механіцисти, проте його значення радикально змінюється. Симплікій приписує цей принцип Платону, проте насправді, як показав Юрґен Мітельштрас[524], він, вочевидь, належить астроному Евдоксу. Як би там не було, для розуміння значення цього принципу потрібно згадати, що Давні вважали небесні тіла божественними й такими, що приводилися у рух божественним розумом. А отже їхній рух мав би бути досконалим та правильним, тобто відбуватись по колу. Водночас при спостереженні рух небесних тіл виявляється неправильним, а отже — ірраціональними. Говорячи про рух таких планет, як Венера та Марс, Пліній Старший визнає їх «таємницями природи»[525]. Щоб пояснити незбіг між чуттєвими видимостями та тим, що вважали істиною руху божественних небесних тіл, потрібно було виобразити геометричну модель, яка могла б пояснити, в який спосіб правильний рух по колу може видаватись неправильним людському спостереженню. За допомогою подібних гіпотез можна було б «зберегти феномени (чи видимості)», тобто примирити теоретичні постулати та чуттєві видимості. Поступово будуть з’являтися дедалі витонченіші системи руху по колу, які виходитимуть з того, що Земля є нерухомим центром всесвіту, або ж навпаки — як у Геракліта Понтійського, що Земля рухається, а Сонце перебуває у нерухомості. Астрономи охоче приймають можливість численних гіпотез, кожна з яких може по-своєму «зберегти феномени», без необхідності визначати, що ж насправді відбувається на небі[526]. Як каже Симплікій,

…наявність незгоди щодо цих гіпотез не може служити підставою для докорів, адже ми хочемо дізнатися, що можна запропонувати в якості гіпотези для збереження видимостей. Отже нічого дивного, якщо одні будуть намагатися зберегти явища за допомогою одних гіпотез, інші будуть це робити за допомогою інших гіпотез[527].

Та сама концепція була висловлена у XVI ст. лютеранським теологом Озіандером у його пролозі до «De revolutionibus» Коперніка, з приводу геліоцентричної гіпотези останнього:

Зовсім не є необхідним, щоб ці гіпотези були істинними. Тим більше не є необхідним, щоб вони були правдоподібними. Достатньо лише, щоб вони пропонували якийсь розрахунок, який би узгоджувався зі спостереженнями [тобто із явищами]. […] Нехай ніхто не очікує нічого певного від астрономії, від її гіпотез, адже вона не може цього запропонувати[528].

Вочевидь принцип «зберегти феномени» завжди залишатиметься запитаним. Водночас Озіандер, як і кардинал Белларміні, про якого ми вже згадували з приводу Галілея[529], є теологом, який намагається мінімізувати значення тез Коперніка остерігаючись конфлікту із християнською вірою, яка підтримує геоцентризм. Ось чому він залишається вірним античному принципу «зберегти феномени». Водночас, його настанова викликала різке несприйняття не тільки у друзів Коперніка, таких як Тідеман Ґізе[530], а й у Кеплера та Джордано Бруно[531], адже вони вважали гіпотезу Коперника фундаментально істинною. Насправді, у XVII столітті принцип «зберегти феномени» повністю змінює значення. Для Кеплера та Галілея[532] «феномени» не є більше небесними явищами, вони є явищами природи. Відмінність статусу небесних об’єктів та земних тіл зникає. Небесні світила припиняють бути божественними сутностями. Астрономія та фізика об’єднуються. Відтепер йдеться про пояснення фізичних явищ, небесних чи земних, шляхом створення не можливих математичних моделей, що мали б однакову правдоподібність, а математичних моделей, що піддаються емпіричній верифікації і можуть бути підтверджені спостереженням та досвідом. Наука хоче бути точною. Ось чому слово «гіпотеза» відтепер заплямоване підозрою. Кеплер хоче заснувати «астрономію без гіпотез»[533], а Ньютон пише відомі слова:

Я ще не зміг вивести з явищ причину властивостей тяжіння, однак гіпотез я не пропоную, hypotheses non fingo[534].

Ньютон розуміє тут слово «гіпотеза» у сенсі конструкції, що не піддається верифікації: там, де експеримент ще неможливий, потрібно відмовитися від абстрактних спекуляцій. Він схильний до використання слова «теорія» для позначення моделі, яку має верифікувати експеримент.

Цей ідеал експериментальної науки, що піддається верифікації, завжди є ідеалом модерної науки, хоча потужний науковий прогрес змусив науковців скоригувати надто спрощувальний реалізм. Водночас, цей прогрес спостереження та експерименту може невпинно робити сумнівним те, що вважалося здобутком. У цій перспективі істина є лише виправленням помилки чи, інакше кажучи, донькою Часу.

14. Істина — донька часу

1. Надії дослідження

Чи є істинним те, що інші та я сам сказали з приводу комет? Тільки богам це відомо, тільки вони володіють наукою про істину. Нам дозволено лише копатися у цих царинах та просуватися у дослідженні цих прихованих речей за допомогою здогадок, без жодної певності, проте і не без надії, що ми їх знайдемо[535].

Вірний традиції «Тімея» Платона, Сенека добре усвідомлює здогадний характер фізики, проте він, також, передбачає можливість прогресу науки та якогось повільного й важкого відкриття таємниць природи: «Якби ми об’єднали наші зусилля, то з величезними зусиллями би дісталися б тієї безодні, у якій захована Істина»[536].

Ми маємо надію на прогрес насамперед тому, що приховування Природою своїх таємниць не є принциповим і невблаганним. Плутарх у трактаті, у якому він хоче вилікувати надто допитливих від їхньої пристрасті, радить спрямовувати свій інтерес у бік фізичних досліджень: наприклад схід та захід сонця, фази місяця. Однак не може втриматися і додає:

Це є таємницями Природи. Проте вона зовсім не розсердиться, якщо їх відкриють[537].

На думку деяких стоїчних філософів, Бог чи Природа самі охоче відкривають свої таємниці. Отже, згідно з Аратом, який створив свою поему про астрономію у III ст. до Р.Х.:

Зевс ще не дозволив нам, смертним, пізнати усе. Залишається ще багато речей, які Зевс, якщо забажає, також відкриє нам[538].

Як стверджує Філон Александрійський[539], якщо «природа любить приховуватися», як вважав Геракліт, то вона, водночас, схильна проявляти себе; так само істина містить у собі силу, що вимагає від неї розкритися[540]. Ось чому, каже Філон, вигадки хибних пророків швидко викриваються. «Коли приходить час, природа розкриває, завдяки своїм невидимим силам, притаманну їй красу». Між іншим, Природа приховує не всі свої вироби та витвори[541]. Навпаки, вона дозволяє нам бачити небо й небесні тіла, щоб розбудити пристрасть до філософії, та земні речі — для нашої користі та задоволення. Можна припустити, що Філон, який завжди з ентузіазмом цитує Геракліта, вважає, ніби природа приховує від нас саме причини явищ, тоді як самі явища із задоволенням відкриває нашим очам. Саме тому, що природа розгортає перед нашими очами чудову та захоплюючу виставу, ми порушуємо питання про те, що криється за цим видовищем.

2. Ідея прогресу наукового пізнання в античності[542]