Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Ідея поступового розкриття того, чого людина наразі не знає, з’явилася вже у V ст. до н.е., у Ксенофана:

Боги відкрили все смертним далеко не з самого початку; останні, шукаючи, з часом відкривають найкраще[543].

Мислителі V ст. до н.е., софісти чи трагічні автори, часто звертаються до цієї теми: людська цивілізація прогресує завдяки винаходам та відкриттям. Як блискуче показав Жак Жуанна, тексти цієї доби не завжди одностайні у питанні причин цієї трансформації людського становища[544]. Насправді прогрес подекуди розуміється як результат дарунку богів, подекуди — як результат людських зусиль. Есхіл у «Прометеї»[545], Евріпід у «Благальницях»[546] приписують перехід від дикунства до людськості втручанню бога, яке не передбачає подальшого прогресу у майбутньому. Натомість інші автори стверджують, що людина зобов’язана прогресу своїх пізнань та способу життя своїм зусиллям, дослідженням та експериментам. Наприклад, Софокл в «Антигоні» приписує людині все найчудесніше та найжахливіше на землі: своєю відвагою людина підкорила усіх інших істот, навігацією вона підкорила моря, сільським господарством — землю. Вона сама дала собі думку й мову[547]. Прогрес, таким чином, розглядається, насамперед, як технічний прогрес, викликаний, на думку Манілія[548] чи Лукреція[549], потребами та необхідностями, що постійно примушують людину відкривати таємниці природи. Натомість інші мислителі, такі як Аристотель та Сенека, розглядають прогрес виключно у перспективі безкорисливого знання. Для Аристотеля, піднесення незацікавленого, безкорисливого знання, тобто філософії, було можливе «саме тому, що майже всі життєві необхідності та людська потреба добробуту були задоволені»[550].

3. Прогрес, представлений як поступове розкриття

Сенека зробив важливий внесок у формування ідеї наукового прогресу в західній філософії. Водночас, як ми бачили[551], він був вороже налаштований щодо ідеї технічного прогресу. На його думку, єдиним справжнім прогресом є прогрес пізнання та морального життя.

У «Природних питаннях», написаних у І ст. н.е., він торкається різних окремих проблем та, зокрема, говорить про комети. Склавши список різних гіпотез з приводу комет, він порушує питання про їхню істинність. І, як ми вже бачили на початку цього параграфу, він визнає здогадний характер досліджень, що їх людина може здійснювати у цій царині. Проте, якщо ми віддаємося пізнанню з ентузіазмом, то в процесі пізнання ми не втрачаємо надії.

Насамперед, чимало прихованих природою речей зрештою стають явними. Саме таким є випадок комет. Відкидаючи теорію Панетія, відповідно до якої комета є лише явищем, що має видимість зірки, Сенека стверджує, що комета є нормальною зіркою, яка, водночас, рідко з’являється. Її показує нам рух всесвіту.

Ця ідея пояснюється у загальному контексті стоїчної фізики. Стоїчний всесвіт розвивається упродовж якогось конечного періоду, який постійно відтворюється у той самий спосіб. Проте цей період обмежений рухом діастоли, що спричиняє розширення всесвіту упродовж кількох наступних фаз, аж до досягнення його максимального ступеню складності, після чого, у русі систоли, світ повертається до свого першопочаткового стану. В перебігу цих космічних процесів виникають, таким чином, нові явища. Вони є новими у тому сенсі, що виявляють приховані можливості. Цей концепт прихованих можливостей дуже добре відповідає поняттю «семінальних підстав»[552], тобто прихованого насіння, що розвивається у методичний та раціональний спосіб відповідно до визначеної програми, щоб дати організмам життя.

На думку Сенеки, ми знаємо лише зовсім незначну частину цілого світу. Деякі невідомі речі розкриваються лише у майбутньому, тому ми маємо змиритися із тим, що ці відкриття зроблять покоління, які прийдуть за нами:

Скільки видів тварин наша доба пізнала вперше, про скільки речей наша доба навіть не здогадується! Чимало речей, що абсолютно невідомі нам, будуть відомі лише наступним поколінням. Чимало відкриттів залишаються наступним вікам, коли про нас згасне будь-яка згадка[553].

Отже, Природа не дається одного разу й назавжди, вона є процесом, що розгортається у часі та потрохи, частково являє себе людству. Цей процес має визначені етапи, у його перебігу можуть виникати нові феномени, які до цього ніколи не проявлялися раніше. Християнський письменник Лактанцій переповідає з цього приводу суперечку між академіками та стоїками[554]. Перші насміхалися над стоїками, які стверджували, що все було створено для людини. Чи Бог створив для людини, запитують вони, також всі ті речі, що ворожі їй на морі та на суші, що протилежні їй та приносять їй стільки нещасть? А стоїки відповідали: існує багато речей, корисність яких ще не з’ясована, це буде зроблено із часом, так само, як потреби та досвід вже змусили відкрити безліч речей, невідомих вікам, що нам передували.

Це поступове розкриття нагадує Сенеці те, що відбувається в Елевсинських містеріях. У величному образі світ постає як величезний Елевсин, а людство — як неофіт, який потроху проходить різні ступені ініціації:

Деякі таємниці не відкриваються одразу. Елевсин зберігає для тих, хто знову його відвідає, інші речі. Природа також не відкриває свої таємниці одразу. Ми вважаємо себе посвяченими, проте, насправді, ми лише чекаємо у вестибюлі Храму. Таємниці не відкриваються безладно всім людям. Вони віддалені, заховані у надрах святилища. Наша доба побачить лише частину цих таємниць, інша доба побачить іншу їх частину[555].

Зрештою, справжніми таємницями є не таємниці маленького святилища в Елевсині, а таємниці самої Природи, в які все людство потроху посвячується та які розкриваються у неосяжності космосу. Зрештою, це є традиційною метафорою стоїків. Клеант та Хрісіпп вже порівнювали вивчення фізики з ритуалами елевсинської ініціації[556].

Ця метафора передбачала, що так само, як посвячені досягають у містеріях досконалого споглядання предмета ініціації, людство наприкінці космічного періоду досягне глобального бачення реальності в усій її цілісності. Проте я не впевнений, що Сенека мав на увазі такий результат. Він, радше, думав про поступову ініціацію, а не про якесь фінальне прозріння.

Вчений, таким чином, має поводитися у храмі світу, як віруючий поводиться у храмі бога[557]. Це посилання на релігійну настанову дається взнаки, на думку Сенеки, у способі реалізації наукової об’єктивності: не стверджувати щось, якщо чогось не знаєш, або не спотворювати істину, якщо щось знаєш. Цікаво зазначити, що у контексті пізнання космосу серйозність дослідження набуває, для філософів-стоїків, сакрального значення.

4. Прогрес як дослідницьке зусилля череди поколінь

Науковий прогрес пов’язаний, зокрема, не лише із космічним процесом, що пропонує нові предмети людям, які у пасивний спосіб знайомляться із божественним витвором. Він також полягає у інтенсивному дослідницькому зусиллі та рефлексії, що спрямовані на відкриття таємниць природи[558]. Вже за часів античності добре усвідомлювали важливість послідовних зусиль поколінь для прогресу пізнання. Це було аргументом догматичних платоніків, таких, наприклад, як Антіох з Аскалона, який у Ціцерона протистоїть платонікам-пробабілістам:

Якщо перші філософи перед обличчям абсолютно нових предметів справді були як новонароджені та мали сумніви, то чи можемо ми сказати, що нічого не було з’ясовано упродовж століть, внаслідок величезних зусиль, здійснених великими розумами?[559]

Від початку і до кінця «Природних питань» Сенеки звучить заклик до досліджень та відчувається впевненість у їхньому майбутньому успіху. Проте для здійснення прогресу потрібен час, чималий час, зокрема, якщо йдеться про небесні тіла, про комети, які з’являються дуже рідко. Астрономія, каже Сенека, з’явилася лише півтори тисячі років тому, і вона досі невідома багатьом народам. Згідно із Сенекою, ще зовсім недавно відкрили «рух п’яти планет».