Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

4. Природна магія наприкінці Середньовіччя та за доби Відродження

Починаючи з кінця XII ст. та до XVI ст. на латинському Заході з’являється велика кількість магічної літератури; значною мірою це були праці, перекладені з арабської. Наприкінці середньовіччя та за доби Відродження потроху оформлюється поняття «природної магії». Ця ідея постає відтоді, коли починають вірити у можливість дати природне, майже наукове пояснення феноменам, що їх до цього вважали витворами демонів, а останніх — єдиними знавцями таємниць природи. Природна магія приймає, що люди також можуть знати таємні властивості речей. Допомога демонів не є обов’язковою для використання таємних віртуальностей, прихованих у лоні природи. Для цього потрібно відкрити астральні впливи, приховані властивості тварин та рослин, симпатії та антипатії, що існують між природними істотами.

У середньовіччі поняття «природної магії» окреслюється, на початку XIII ст., у Гійома Овернського, який зближує підходи природної магії та медицини. Роджер Бекон у своєму опускулі «Про таємні витвори мистецтва та природи» (1260) залишає поняття «магії» за демонічною магією, проте дає зрозуміти, що «експериментальна наука», «мистецтво, що використовує природу як інструмент», можуть продукувати ще більш екстраординарні результати, аніж магія.

Природна магія остаточно з’являється разом із Марсіліо Фічіно, який принагідно використовує ідеї Плотина, трансформуючи їх[327]. Чари магії, каже він, є не більш вражаючими за чари магії природи, музика є найкращою цьому ілюстрацією[328]. Адже найперший маг — це Любов, яка притягує істот одна до одної. Саме ця універсальна симпатія уможливлює будь-яку магію. Штучні дії магії вочевидь провокують зміну у природному перебігу речей, проте вони є лише використанням магом природних дій та реакцій, що мають місце між частинами світу. «Навіть без здійснення будь-якої магічної практики, каже Плотин, [у всесвіті] відбуваються численні протягування та зачарування»[329]. Чимало природних процесів видаються магічними процесами, адже здійснюються на відстані, наприклад, якщо музичні струни настроєні відповідно до гармонії, то вони починають вібрувати всі, коли вдаряють по одній з них[330]. Ця безпосередня і спонтанна магія є просто магією любові. Садівники «одружують» — таким є вираз, встановлений ще з античності, виноград та в’яз[331]. Проте роблячи це вони лише підтримують природну спорідненість, любов, яка у певний спосіб пов’язує дві рослини[332]. Перебування у чуттєвому світі справді означає приреченість підлягати усім цим впливам, взаємним та віддаленим, які мають місце між усіма частинами світу, це означає підлягати пристрасті. Навіть зорі, як частини всесвіту, зазнають прихильностей та пристрастей у якийсь несвідомий спосіб[333]. Саме у такий спосіб вони виконують прохання чи виявляються «зачарованими» магічними практиками, навіть не здогадуючись про це, будучи зануреними у незворушність споглядання[334]. Саме ця універсальна взаємодія і є, для Плотина, природною магією: «Те, що пов’язане з іншим, зачароване цим іншим, адже те, з чим воно пов’язане, зачаровує його та рухає ним»[335].

За доби Відродження Марсіліо Фічіно поновлює, слідом за Плотином, цю тему мага Любові:

Магічна операція є притягуванням однієї речі іншою річчю на підставі їхньої природної спорідненості. Проте частини цього світу, як члени однієї живої істоти, всі залежать від одного творця, всі пов’язані між собою спільністю єдиної природи. […] З їхньої загальної спорідненості народжується спільна любов, і з цієї спільної любові — загальне тяжіння. Саме це і є справжньою магією. […] У такий спосіб магніт притягує залізо, бурштин — солому, сірка — вогонь. Сонце змушує повертатися до себе квіти та листя, місяць має звичку притягувати воду, Марс — вітри, різні трави притягують також різні види тварин. Навіть у людських справах кожен тяжіє до свого власного задоволення[336]. Витвори магії є, таким чином, витворами природи[337], мистецтво є лише інструментом природи. […] Де мистецтво давні приписували демонам, адже ті знають, що таке спорідненість природних речей, яка відповідає кожній речі, та спосіб відновити узгодженість між речами, якщо її раптом забракне. […] І вся природа була названа магічною на підставі цієї взаємної любові. […] Ніхто не може, внаслідок цього, сумніватися, що Любов є магом, оскільки вся сила магії коріниться в Любові, та що справи Любові здійснюються шляхом зачарування, збудження та чаклунства[338].

Відтінок зневаги, який супроводжував у Плотина ідею природної магії, повністю зникає у Фічіно. На мою думку, цю зміну значення поняття магії можна пояснити двома причинами. Насамперед наступні після Плотина неоплатоніки, зокрема Ямвліх і Прокл, під впливом «Халдейських пророцтв» розвинули нову концепцію магії, що відповідає, наголосимо цю думку, реабілітації ролі певних чуттєвих речей у духовному житті душі[339]. У пізньому неоплатонізмі можна побачити, таким чином, щось на кшталт сакраменталізму: певні чуттєві знаки, «символи», та певні матеріальні ритуали можуть уможливити у неоплатонічній теургії повернення душі до свого божественного джерела. Тим самим приймають, що певні матеріальні субстанції самі по собі володіють божественною енергією, та намагаються дешифрувати код всезагальної симпатії, реконструювати ланцюги зв’язків з богами всіх рівнів реальності, включаючи найнижчі. З іншого боку, як показав Еудженіо Ґарен, з кінця XII ст. на латинському Заході виникає потужний інтерес до присвячених магії праць, який супроводжується неясним бажанням, притаманним будь-якому магічному заходу, збільшити владу людини над подібними їй та над матерією[340].

Такого роду інтерес міцнішатиме за доби Відродження під впливом герметизму, який приписує людині чудотворний вплив на природу[341]. «Magnum miraculum est homo» написано у герметичному тексті «Asclepius»: людина є великим дивом[342]. Фічіно належить цьому напряму. «Любов», «магія», «природа» набувають у нього зовсім іншого сенсу. Плотин, безперечно, міг би написати, як і Фічіно: «Природа була названа «магічною» на підставі взаємної любові речей одних до одних». Проте для нього ця фраза мала би негативний сенс: вона означала би, що істоти чуттєвого світу є в’язнями природи з огляду на всезагальну взаємодію, що відбувається у світі, та пристрастей і потягів, яких зазнають істоти незалежно від їхньої волі. Натомість для Фічіно ця фраза набуває позитивного сенсу: любов є великим законом світу, і саме вона пояснює притягування, що має місце між усіма частинами світу[343]. Якщо в цьому полягає таємниця магії природи, ми можемо спробувати пізнати ці закони всезагального притягування, щоб притягнути небесні сили до матеріальних об’єктів і, зокрема, до «фігур» та «образів», які перебувають у гармонії та спорідненості з трансцендентною моделлю[344]. Відтак природна магія визначає можливість якоїсь доктрини та практики, що намагатимуться виокремити та використати, раціональним та природним чином, всі ці таємні відповідності. Ця якоюсь мірою природна магія буде стосовно природи тим, чим є сільськогосподарська культура стосовно спонтанних дарів природи: вона активуватиме та дисциплінуватиме природні процеси завдяки науці симпатій та спорідненостей[345].

У трьох книгах свого трактату «Про таємну філософію» (1539) Агріппа Нетесгаймський зібрав і систематизував весь магічний матеріал, накопичений протягом століть у грецькій, арабській та середньовічній традиції та, розуміючи магію як зразкову природну філософію, представив її у широкому контексті космічної системи неоплатонічного типу, в якій Душа світу відіграє центральну роль[346]. Можливість магії ґрунтується на факті того, що матерія кожної речі містить якусь «таємну чесноту», ту приховану силу, про яку казав ще Августин і яка притаманна кожній речі. Відкриття цих таємних чеснот дає змогу встановити серії взаємно відповідних симпатій між речами, починаючи із планет і аж до металів та каміння, включаючи живі істоти, а використовуючи ці симпатії — добитися вражаючих наслідків. Завдяки магії та, між іншим, духовній аскезі, якої вона вимагає, «нам, природним істотам, трапляється панувати над природою»[347].

Глибинний сенс поняття природної магії ясно постає в резюме невиданої праці «Criptologia», складеному її автором Джамбатіста делла Порта:

Ця книга розглядає найглибші таємниці, заховані в інтимності лона природи, для яких не можна знайти ні природних принципів, ні можливих пояснень, проте які, водночас, не є забобонами.

Делла Порта намагається відділити демонічне від природного у певних магічних рецептах. У двох виданнях його книги «Magia naturalis» (1558 та 1589) він прагне надати, як каже Вільям Імон, «природні пояснення того, що вважають чудесними явищами»[348]. Тут у своїх основних рисах постає той самий всесвіт, що і у його попередників: всесвіт речей, наділених таємними властивостями, між якими встановлюються тяжіння та відштовхування, складаються відповідності, симпатії та антипатії на всіх рівнях реальності.

Він, як і Парацельс, вважає, що можна відкрити всі ці властивості завдяки «сигнатурам», залишеним Богом, тобто завдяки певним деталям зовнішньої форми істот, аналогічним формам інших істот, живих чи неживих — саме вони дають змогу розгадати, що одна істота матиме вплив на якусь іншу істоту. Делла Порта розуміє цю природну магію як практичну науку, здатну використовувати природу в інтересах людини. Будь-яка людська діяльність знаходить тут своє місце: неймовірна кількість рецептів була запропонована, наприклад, у галузі сільського господарства чи металургії. В останній галузі він зробив надзвичайно цікаві спостереження.

Оскільки природна магія подається як каталог спостережень за дивами природи та рецептів досягнення надзвичайних і дивовижних ефектів, вона належить до традиції літератури, дуже розвиненої вже за часів античності, присвяченої таємницям та дивам природи, що про неї ми говорили вище[349]. Проте вона відрізняється від цієї традиції способом, у який використовує неоплатонічну метафізику для пояснення відповідностей та послідовностей, симпатій та антипатій, які проявляються у всесвіті, одночасно уніфікованому та ієрархізованому.

Традиція magia naturalis залишатиметься живою аж до німецького романтизму. Наприклад, у 1756 році у Тюбінґені виходить колективна праця, названа Magia naturalis, в якій брали участь, поміж інших, Прокоп Дівіш, Фрідріх Крістоф Етінґер та Ґотліб Фрідріх Рьослер, та в якій електричні явища розглядаються у контексті природної магії. Ці спекуляції матимуть великий вплив на філософію природи німецьких романтиків, зокрема, на Франца фон Баадера[350].

5. Механіка та магія у Середньовіччі та за доби Відродження

Різновид математичної фізики, якою була антична механіка, продовжував культивуватися та навіть розвиватися у середньовіччі. Математичний розгляд проблем механіки чітко окреслюється у XIII ст., наприклад у працях, приписуваних Йордану Немерарію, де містяться, зокрема, підрахунки щодо підняття вантажів та проблем важелів. У XIV ст. Ніколя Оресм спробує геометричним чином представити варіації швидкості тіла.

Паралельно до цих застосувань точного математичного методу можна побачити, також, від XIII до XV ст., розвиток уявлень, натхнень, сподівань, зрештою віри у майбутній злет техніки та механіки. Ці уявлення, натхнення та сподівання насправді поєднаються з такими ж магічними уявленнями, натхненнями та сподіваннями. Роджер Бекон, про якого ми вже говорили, накреслює програму «мистецтва, що використовує природу як інструмент», яке є вищим за магію шарлатанів[351]. Він уявляє, наприклад, корабель без гребців, машини, що літають, в яких людина сидить та змушує рухатися крила, аналогічні крилам птахів, машину, яка дозволяла би піднімати чи опускати вантажі, машину, здатну перемістити тисячу людей чи машину, що рухалася би по морському дну, а також міст без опор, гігантські дзеркала, апарати для кращого бачення віддалених предметів чи створення оптичної ілюзії, опуклі дзеркала, що викликають загоряння[352]. До цього додаються всі засоби, наприклад, нафта — для запалювання чи підтримування вогню, машини, що викликають жахливий шум у небі, а також все, що можна реалізувати у галузі магнетизму. Що стосується астрономії, йдеться про інструменти, що дають змогу зробити карту неба. Можна згадати, зрештою, алхімічні дослідження з метою створення золота чи продовження життя.

Читаючи всі ці проекти можна подумати, що Роджер Бекон є справжнім сином Прометея, який хоче піддати природу насильству. Чи варто вбачати в ньому предтечу модерного піднесення техніки? Насправді потрібно перемістити ці уявлення у перспективу його християнського бачення історії, яка зовсім не є перспективою модерної людини — це перспектива середньовічного теолога, францисканця, професора Оксфорда XIII ст., який засвідчує, між іншим, своє енциклопедичне знання — він не лише філософ і теолог, а також той, хто практикує математику, астрономію та оптику. Замість того, щоб говорити про нього як про «Фаустову постать»[353], як хотів би Ганс Блюменберґ, ми скажемо радше, разом з Емілем Бреє, що він є «просвіченим теократом»[354]. Роджер Бекон хоче прискорити навернення цілого світу, що опинився під загрозою близького приходу Антихриста, у християнство. Всі механічні винаходи мають бути поставлені на службу апологетики. Вони виглядатимуть в очах невірних як справжні дива, що мають переконати їх у необхідності увірувати. Якщо наш людський розум, скажуть вони, не може зрозуміти чудес природи та мистецтва механіки, чи не має він підкоритися божественним істинам, яких не розуміє?[355] Стосовно військових винаходів, вони мають служити захисту християнства у боротьбі, напевно, неминучій, проти Антихриста.

Якщо розглядати їх у перспективі його бачення світу та історії, проекти механічних винаходів Роджера Бекона виявляються дуже далекими від модерної ментальності. Водночас, і це дуже важливо, Бекон вважав, що машини можуть служити апологетичним аргументом. Це передбачає, що він розумів важливість, яку можуть мати одночасно для розуму і тіла відкриття «таємниць природи», тобто тих чудесних можливостей, які містяться у природі та які механіка у своєму подальшому розвиткові використовуватиме для продукування чудодійних ефектів. Йдеться вже не лише про те, щоб споглядати світ, а про те, щоб його змінювати, ставити на службу людям. Ця настанова не є якимось ізольованим фактом. Рене Татон справедливо підкреслював той факт, що починаючи з XIII ст., «з’являється новий різновид людини: архітектор чи інженер», та що відбувається зростання інтересу до практичної діяльності і техніки. Для нього злет «механічних наук», таких, як статика, динаміка, гідростатика, магнетизм, що його можна спостерігати також з кінця XIII ст., не може бути пояснений поза тісними контактами між схоластами та техніками, спадкоємцями античної механіки. Роджер Бекон, наприклад, підтримував тісні контакти з практиком механічних мистецтв, П’єром де Марікуром, який сам був автором трактату про магнетизм[356]. Таким чином, можна засвідчити усвідомлення можливостей техніки та її важливості для життя людини.