Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Неначе щойно народившись, на божественну природу[271].

«Бути одним цілим з усіма живими речами, повернутися, у радісному забуванні себе у Ціле Природи»[272]. Саме у цих термінах «Гіперіон» Гьольдерліна виражає руссоїстський екстаз. Гьольдерлін, зрештою, також є свідком зміни сприйняття природи, яке відбувається в добу Ґьоте і Шеллінґа, і про яке ми поговоримо трохи далі. На початку XX ст. метафора покривал і таємниць природи все більше стирається, щоб поступитися місцем зачаруванню Природою без покривал, яка віднині, згідно з висловом Ґьоте, стає «таємничою у світлі дня», в оголеності своєї присутності. Політеїстичне уявлення традиційної поезії поступається місцем пантеїстичному відчуттю Природи, яка — ми це ще повторимо, — наповнює людину священним тремтінням[273].

IV

РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦЬ ПРИРОДИ

9

Прометей та Орфей

1. Фізика як розкриття таємниць Природи

Розповівши історію сприйняття за доби античності афоризму Геракліта «Природа любить приховуватися», ми можемо повернутись до теми таємниць природи. Якщо прийняти, що природа справді любить ховатися й приховувати від нас свої таємниці, можна обирати щодо неї різні настанови.

Насамперед можна просто відмовитися від будь-якого дослідження природи. Такою була настанова Сократа, яку поділяв також Аркесілай, представник того періоду платонівської школи, який деякі історики називають «скептичним». Як каже Ціцерон,

Сократ був першим, хто відвернув філософію від речей, прихованих і втаємничених самою природою, що ними цікавилися його попередники, та вивів на авансцену філософії людське життя[274].

Йдеться про відмову обговорювати речі, які, з одного боку, перевищують людські можливості, бо неприступні дослідженню. З іншого боку, ці речі не мають для людини жодної ваги, адже єдина справді цікава для неї річ — моральна й політична поведінка у житті. Як казатимуть, керуючись різними мотивами, Сенека, Руссо та Ніцше: якщо природа приховала певні речі, то вона мала всі підстави їх приховати[275]. Якщо для таких філософів, як Сократ, стоїк Аристон із Хіосу та академік Аркесілай дослідження природи неможливе, то це означає, що для них, на відміну від представників інших філософських шкіл, «фізичної» частини філософії не існує, а фізика є винятково дослідженням природи (phusis).

Можна також обрати іншу настанову, відповідно до якої людина здатна розкрити таємниці природи. З цього погляду фізика становить частину філософії, метою якої є розкриття того, що природа хоче від нас приховати. Ця концепція філософської фізики явно постає вже у Антіоха Аскалонського (кінець II — початок І ст. до Р.Х.), доктрину якого Ціцерон переповідає у своїх «Академічних книгах»[276]. Згідно з Антіохом, предметом фізики є «природа та таємні речі».

Отже для античних філософів та учених існують різні моделі дослідження. Вибір поміж цими моделями відбувається на основі уявлень дослідника про зв’язок між природою та людиною, тобто між природою та людською діяльністю. Вибір також визначається способом, у який дослідник розуміє ідею «таємниць природи».

Якщо людина сприймає природу як супротивника, ворожого й заздрісного, що чинить їй спротив та приховує від неї свої таємниці, матиме місце протиставлення природи та людського мистецтва, заснованого на людських розумі та волі. За допомогою техніки людина намагатиметься утвердити свою владу над природою, своє панування над нею та свої права на неї.

Натомість, якщо людина вважає себе частиною природи, адже мистецтво, в якийсь іманентний спосіб, вже присутнє у природі, то за такої настанови для протиставлення природи та мистецтва вже не залишиться місця. Людське мистецтво, насамперед у своєму естетичному вимірі, буде чимось на кшталт продовження природи, а зв’язок між природою та людиною втратить характер панування. Прихованість природи сприйматиметься тоді не як спротив, який потрібно подолати, а як таємниця, в яку людина потроху може бути посвячена.

2. Процедура судочинства

Якщо приймають ідею ворожого протистояння людини та природи, то модель розкриття таємниць природи матиме, так би мовити, характер судового розслідування. Коли слідчий має справу з підозрюваним, який щось приховує, він повинен змусити його заговорити. В античності, так само, як і в сучасному світі, що пишається своїм прогресом, для цього існує певна процедура, передбачена законом чи, щонайменше, звичаєм або державним інтересом: тортури. Саме про цю модель судочинства розмірковував, починаючи з кінця V ст. до нашої ери, автор гіппократівського трактату «Про мистецтво», коли стверджував, що потрібно вчинити насильство над природою, щоб вона відкрила те, що приховує від нас:

Коли природа відмовляється добровільно надати [клінічні] симптоми, мистецтво знайшло засоби примусу, завдяки яким природа, присилувана, але без завдання їй жодної шкоди, дає їм з’явитися; потім, звільнена, вона відкриває, що потрібно робити тому, хто володіє цим мистецтвом[277].

Отже, потрібно присилувати її, проте «без завдання жодної шкоди», адже перший обов’язок лікаря — не нашкодити. Про Френсіса Бекона, засновника модерної експериментальної науки, кажуть, що він «описав природні процеси в юридичних категоріях, так, ніби йдеться про цивільну чи кримінальну справу»[278]. Справді, накреслюючи програму експериментальної модерної науки, Френсіс Бекон використовує словник насильства, примусу і, навіть, тортур:

Таємниці природи справді швидше розкриваються в тортурах експериментів, аніж при спостереженні за природним плином речей[279].