Розділ «Частина ІІ»

28 січня.Граф Чернін повертається до Бреста.

30 січня.Відбувається «перше повне засідання» за участі всіх делегацій. «Взаємини між Петербургом і Києвом, – на його думку, – значно погіршились», «большевики взагалі не признають київської делегації самостійною».

Це дозволило австрійському міністрові блискавично розіграти карту противенства між російськими більшовиками та українцями, щоб укласти таким чином мирову угоду бодай з одною стороною. «Підписання миру з однією стороною, – був переконаний він, – справить таке сильне враження на іншу, що, можливо, все ж вийде підписати мир з обома». «Чернін вважав більш вірогідним, – стверджує австрійський дослідник, – підписання миру з Україною та припинення переговорів з Росією. У цій ситуації 31 січня Чернін звернувся до цісаря і отримав від нього нові інструкції, які схвалювали подібний порядок дій за умови, якщо Рада насправді зможе гарантувати мир, якщо поставки продовольства будуть гарантовані і якщо вину за зрив перемовин можна буде перекласти на Троцького». [321]

1 лютого.Граф Чернін «від імені усіх делегацій Четверного блоку заявив, що союзники, як і раніше, визнають делегацію Центральної Ради законним представником українського народу, а тепер ще й офіційно визнають УHP як незалежну, вільну, суверенну державу, яка є спроможною самостійно укладати міжнародні угоди». [322]

Констатація

1 лютого 1918р. і є датою визнання УНР самостійною державою de jure Центральними державами. Правдиве й оце: визнавши того дня делегацію УНР самостійним учасником переговорів, Троцький, голова офіційної делегації більшовицького уряду, тим самим визнав УНР самостійною державою. Це, в свою чергу, означає, що всі наступні дії радянської Росії щодо УНР були агресією та окупацією. Отже, від 1920 р. (і до 1991 р.) політичний режим, установлений більшовиками на території сучасної України, був не чим іншим, як окупаційним режимом.

Що розповідають мемуари графа Черніна? – 2

2 лютого. «Прірва відокремлює оба правительства»(київське та петроградське. – Д. Я.),– занотовує керівник австрійського МЗС, «і не наша вина, коли ми не можемо з ними заключити одного договору».

Згідно з іншим джерелом, 2 лютого граф Чернін та генерал Гофман оголошують українській делегації, що вони готові укласти мир з УНР в обмін на зобов'язання поставити 1 млн т зерна до Австро-Угорщини. [323]

3—5 лютого.Австрійська та німецька делегації від'їжджають до Берліна.

6 лютого.Обидві делегації повертаються до Бреста, де їм «удалось нарешті вияснити мінімальні українські домагання».

7 лютого. «Остання надія дійти порозуміння з Петербургом розвіялась…Троцький заявив, що він ніколи не згодиться на те, щоби ми підписали мир з Україною, тому що Україна не є в руках Ради, а його військ. Україна є частиною Росії, – заявив Лейба Бронштейн своїм візаві, – і тому мировий договір з нею означатиме, що ми вмішуємось у внутрішні справи Росії».

Згідно з іншим джерелом, 7 лютого австрійський представник Фрідріх фон Візнер та Микола Любинський підписали протокол, який врегульовував питання поставки українською стороною одного мільйона тонн хліба. [324]

8 лютого. «Нині вечером маємо підписати мир з Україною. Перший мир у цій жахливій війні».

Як установив сучасний австрійський дослідник, саме цього дня австрійський прем’єр-міністр Ернст Зайдлер фон Фойхтенеґ та міністр Чернін «підписали таємний протокол, який передбачав створення з частин Східної Галичини, заселених переважно українцями, «нового коронного краю» «на кшталт Буковини». Австрійський уряд зобов’язувався внести на розгляд обох палат парламенту відповідний законопроект. Важливим,– наголошує дослідник, – було останнє речення: «Ця декларація і мирний договір утворюють єдине ціле, і в разі невиконання хоча б одного із зобов’язань за мирним договором вона втрачає свою силу». Отже, читаємо далі, «з огляду на цю взаємопов’язаність, невиконання якоїсь із домовленостей робило весь комплекс недійсним. Саме з посиланням на цю статтю Австро-Угорщина відмовилася від ратифікації мирного договору та виконання умов протоколу про коронний край, пояснюючи свої дії недотриманням Україною одного з положень мирного договору, а саме про постачання зерна». [325]

11 лютого. «Троцький відмовляється підписати. Війна скінчена, а миру нема… Мир з Україною підписаний під натиском голоду… Весною і літом 1918 р. приїхало до нас з України 42 тисячі вагонів. Такі харчі неможливо дістати з якого-небудь іншого місця. Таким робом міліони людей спасло себе від голодової смерті; нехай подумають про те ті, що критикують Берестейський мир». [326]

Відомості, що їх подав граф Чернін, дуже добре узгоджуються з мемуарними свідченнями генерала Макса фон Гофмана. Вражає точність навіть у деталях, що особливо помітно на фоні писань українських мемуаристів, у яких мало що збігається – якщо збігається взагалі – як у часі, так і в просторі. Ці мемуари видано 1925 р., і – можна зробити припущення – без узгодження з графом Черніним.

Хто такий генерал Гофман?

Макс Гофман народився 1869 р. Під час Брестських переговорів п’ятдесятирічний генерал-майор був одним з найбільш авторитетних високопосадових військовиків Другого райху. Випускник військової академії, він на два роки (1898—1899) був відряджений до Росії з метою удосконалення знань з російської мови. Під час російсько-японської війни – військовий аташе при японській армії. Упродовж п’яти років служив у російському відділі Генерального штабу під керівництвом «архітектора» німецького військового плану розгрому Франції та Росії генерал-фельдмаршала Альфреда фон Шліффена. 1914 р. саме М. Гофман розробив план розгрому російських армій у Східній Пруссії. Перемога при Танненбергу, яка поставила під сумнів подальшу участь Росії у війні взагалі, стала одним з найвищих досягнень німецького військового мистецтва. Один з найближчих співробітників генерал-фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга, він упродовж усієї війни був начальником штабу Східного фронту. Кавалер вищої військової відзнаки – ордена «Pour le Merite» з дубовим листям. З 1920 р. – у відставці. Помер 1927 р.. [327]

Що розповідають мемуари генерала Гофмана?