Розділ «Частина ІІ»

–  «автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності»;

– «ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях»;

– «провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну, а й Україну Велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а великусоціально-моральними якостями»;

– «ідея української державності, що утверджувалася в ході революції, сприяла консолідації не лише українців, а всього різнонаціонального населення України»;

– «до сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об’єктивної ситуації і ментальності українського народу». [344]

«Традиції» – «традиціями», «моральні засади» – «моральними засадами», «ментальність» – «ментальністю». Кожен має право зробити свої висновки. Глибокодумний та, напевно, єдино правдивий належить одному з провідних експертів у галузі історії тих часів, В. Верстюку. Виявляється, саме «більшовицький переворот підштовхнув українців до проголошення Української Народної Республіки, а згодом, у січні 1918р., – до оголошення повного державного суверенітету».Причина – «саме в такий спосіб українці намагалися залишити на скрижалях всесвітньої історії свій власний рядок, дистанціюватися від громадянської війни, яка розгорталась в Росії» [345]. Якби не Ленін, одним словом, так би і ходили під москалями – бо чого тоді, спитати б, залишати отаке паскудство на отих «скрижалях»?

Менш пафосно оцінювали ситуацію польські сусіди. Вони також мали на це право – хоча б тому, що угоди в Бресті укладалися і за їхніми спинами, і їм на шкоду. Саме тому польські політичні сили розгорнули широку пропагандистську кампанію, що мала антиукраїнський характер, засуджуючи таємний додаток Брест-Литовської угоди. Ліга польської державності 15 лютого 1918 р. у зверненні до народу цілком справедливо вказувала: кордон, установлений Центральними державами між Польщею й Україною, є «збиткуванням над принципом суверенності та справедливості»,а договір з Україною укладено за рахунок польських національних інтересів». У цитованому дослідженні І. Томюк наголошується: «<…>приєднання Холмщини і Підляшшя до України за таємним протоколом Брестської угоди викликало хвилю політичних протестів і вороже ставлення з боку поляків до України, а восени 1918 р. – криваве збройне протистояння <…> Відтак нелегко здобуте порозуміння у польсько-українських стосунках напередодні світової війни було втрачено». [346]

Для повноти картини відзначимо: таку точку зору поділяють не всі вітчизняні фахівці. Наприклад, В. Матвієнко вказує: оскільки Австро-Угорщина Брестський мир з Україною не ратифікувала, остільки більша частина Холмщини, яка перебувала в австро-угорській зоні окупації, опинилася під польським управлінням. До кінця 1918 р. північна Холмщина, Підляшшя та частина Західної Волині були окуповані(підкреслення наше. – Д. Я.)Польщею. [347]

Були чи не були – це питання для іншого дослідження.

Констатація

У межах цього констатуємо: всеєвропейського масштабу авантюра з проголошенням на території частини Російської республіки самостійної Української Народної Республіки примарного тоді українського народу мала катастрофічні гуманітарні, політичні, економічні наслідки, загнала країну та народи, що її населяли, в глухий кут, вийти з якого вони не можуть до сьогодні. І невідомо, чи зможуть взагалі.

УЦР: життя після смерті

Не можна сказати, що авторів цієї авантюри не попереджали: досить перечитати добре відомі науковому загалові документи. Наприклад, у звіті про відновлене 12 січня засідання Малої ради читаємо: «Д[обро]дій Лібер, який виступає від імені меншовиків і БУНДу, намагається довести хибність такого важкого кроку, як оповіщення самостійності. Під галасування публіки на хорах він називає акт «хованням від страху голови під крило» (шум, вигуки «Годі!», «Геть!», «Неправда!»). <…> Дехто з публіки вжив навіть недостойні лайки по адресі промовця». «Виступали також, – читаємо далі, – міністр великоруських справ д-дій Одинець і контролер д-дій Золотарьов. Д-дій Одинець звернувся до партій з проханням з огляду на наступаючий кризис міністерства переглянути справу з його перебуванням там (вигуки «В одставку!», «Готуйте купе!»). Д-дій Золотарьов повідомив про причини свого виходу зі складу міністерства». По доповіді брестських делегатів лідер «БУНДу» Рафес заявив: «Справа миру в Україні йде шляхом, якого демократичним вважати неможна. Десь щось обговорюють, підписують, але ми про це не знаємо. <…> Метод української делегації є метод тайної дипломатії», делегація «весь час стояла на точці національного егоїзму (підкреслення наше. – Д. Я.). Слухачі з хорів не раз переривали його то дружними оплесками, з одного боку, то ще більш дружним сичанням і вигуками «Брехня!» – з другого)».

З відповідями опоненти не вагалися. В. Голубович: « не було й ніяких таємних умов чи переговорів». О. Шульгин: «я повинен дати слово честі, що ви знаєте про хід переговорів усе те, що ви повинні знати», «ми нічого не заключали і нічого не підписували», «можливо, що ми змушені будемо заключити прелімінарний мир, але можливо, що й загальний мир, до якого ми прагнемо, недалеко»; «становище наше зараз трагічне, але все ж гадаю, що обставини складуться так, що ми не будемо змушені вести переговорів про сепаратний мир» [348]. Голова будь-якого уряду українського – людина більш ніж відповідальна. Слово його золоте – «ми нічого не заключали і нічого не підписували» –сумніву не підлягає. Тим більше, що заприсягнувся він перед святим революційним українським парламентом!

Суперечило цій присязі хіба що декілька свідчень.

Брестський мир – вершина політичного та дипломатичного генія українських націонал-соціалістів

14 або 15 січня О. Севрюк відбув «довшу конференцію»з М. Грушевським, який жалівся, що «правдоподібно не вдасться включити до України деяких незначних частин Підляшшя».Серед важливих практичних наслідків київських зустрічей Севрюка було: по-перше, надання йому повноважень вести переговори з представниками «харківського уряду». По-друге, «непевність у завтрашньому дні була така велика, що Ц. Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній мировий договір на випадок, якби вона сама не в стані була того зробити».Нарешті, по-третє, самого пана Севрюка «було іменовано головою делегації».З тим і відбули до Бреста – а за декілька годин у Києві почалося більшовицьке повстання[349]. Діставшись до місця призначення 19 числа вранці, «пополудні» того ж дня делегація УНР зачитала партнерам по переговорах IV Універсал, після чого представники Центральних держав вагалися, але «офіційно визнали незалежність України». За день, 21 січня, дипломати країн Почвірного союзу виїхали до своїх столиць для консультацій. Повернулися вони до Бреста 25 числа. [350]

Рівно за чотирнадцять днів після щиросердих присяг очільників уряду УНР 27 січня «о годині другій вночі у великій залі засідань, урочисто прибраній, у присутності численних вищих військових, повного персоналу всіх делегацій був підписаний мир між Україною і державами Почвірного союзу, перший мир від початку світової війни. Німецькі фотографи поробили відповідні фільмові знімки, і незабаром всі важнійші моменти з підписання миру в Берестю вже можна було бачити по кінах Центральних Держав».Поки плівку проявляли та монтували, Залізняк «в порозумінні з Севрюком та Остапенком обговорював приватно з Чернином і Кільманом справу уділення Українському урядові позички в розмірі одного мільярда марок».Гроші планували витратити для «успішної боротьби з большевиками, удержання спокою в країні і піддержання нормальних економічних зносин з Центральними Державами». [351]

І це ще не всі досягнення молодих українських дипломатів! Певно, саме 10 лютого «Любинський поставив Гофманові питання про евентуальну військову допомогу у боротьбі з більшовиками».В останнього це викликало щось на зразок захоплення. «Для мене було ясно, –щиросердо пригадував генерал, – що ми не можемо ігнорувати це прохання. Ми сказали А, і повинні були тепер сказати Б; ми визнали законність українського уряду і уклали з ним мир; ми зобов’язані були, отже, потурбуватися, щоби мир, який ми проголосили, дійсно здійснився, а тому ми в першу чергу повинні були підтримати уряд, який уклав з нами мир. Внаслідок цього, – підсумував генерал Гофман, – наші війська вступили в Україну». [352]

Розмовою з Максом Гофманом Любинський не обмежився. Паралельно він дав «повновласть»Залізнякові та ще якомусь Петру Плеваку, також українському есерові та давньому Залізняковому приятелеві, «на ведення переговорів з Австрією для одержання від неї українських полонених, а також зброї».Оскільки у Бересті справа не пішла, Залізняк та Севрюк поїхали до Відня – вести переговори безпосередньо «з австрійською начальною командою».Переговори мали вестися «в абсолютній тайні від українських парляментарістів у Відні».Але Севрюк мудрої поради Залізняка не дослухався, розкрив усю справу в Українському парламентарному клубі, і вся справа пішла на пси. Любинському, натомість, пощастило більше. Цією радістю він і поспішив поділитися з невдахою Севрюком за допомогою «безпосереднього дроту» німецького МЗС, а радість така: «Він змушений <…> підписати положену йому Гофманом відозву до німецького народу за поміччю для України проти більшовиків».Як з’ясувалося, Гофман просто «приніс Любинському текст відозви про допомогу і сказав йому, що відозва вже друкується в Берліні і що він мусить підписати її».Що Олександр Любинський як щирий український патріот і націонал-соціаліст і зробив – чого не зробиш заради неньки-України! За словом Залізняка, психічний стан Любинського тоді був такий, що він «віддав оригінал тайного договору в справі створення зі Східної Галичини і Буковини окремого коронного краю, підписаного Черніним і тодішнім австрійським президентом Зайдлером, в депозит німецькому урядові» [353]. Де його, документ, принагідно і знищили. [354]