Розділ «Частина ІІ»

Сергій Остапенко.

До Бреста дісталися 19-го… Переговори офіційно розпочалися нібито лише 27-го… 30 грудня раптово, невідомо з чого, «пощастило налагодити роботу безперервного телеграфного дроту, який поєднував Секретарство міжнародних справ з Берестям-Литовським».Дріт приніс стратегічного значення вістку (тут мимоволі закрадається підозра, що саме тому той дріт і пощастило «налагодити»): об 11 год. 35 хв. міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін нібито повідомив учасникам переговорів: «ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представництвом самостійної Української Народної Республіки, формальне ж признання чотирма союзними державами Української Народної Республіки самостійною державою буде зазначено в мирному договорі».Голова петроградської делегації Лейба Бронштейн, у свою чергу, зумів щасливо уникнути прямої заяви про визнання УНР самостійною державою, примудрившись обмежитися сентенцією «російська делегація <…> не бачить жодних перешкод до самостійної участі делегації Генерального секретаріату(а не делегації УНР. – Д. Я.) в мирових переговорах». [306]

Оцінюючи правдивість цих відомостей, треба взяти до уваги хіба одну обставину: 30 січня ані графа Черніна, ані будь-кого з членів австрійської делегації в Бресті не було! 28 січня о 22 годині вони всі як один виїхали на батьківщину – з нагоди Нового року, – а повернулися лише 4 січня. З іншого боку, самі члени української делегації гадки не мали про те, що їх визнано «самостійною» делегацією. Слово О. Черніну: ще 6 січня українські делегати «ще не зовсім ясно здають собі справу, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рямцах Російської Федеративної держави… Наш інтерес, –занотовував у щоденнику австрійський міністр, – лежить у тім, щоби з’єднати собі Українців для наших умовин миру або вбити клин між них і петербуржців. На їхні бажання щодо самостійності ми заявили, що ми готові її признати, але тоді, коли Українці згодяться на такі три пункти: 1. Покінчити переговори в Бересті-Литовському, а не в Стокгольмі; 2. Признати старі державні кордони між Австро-Угорщиною і Україною; 3. Признати, що одна держава не має права вмішуватись у внутрішні справи другої. Характеристична річ, – підсумовує О. Чернін, – що на цю пропозицію ми не одержали досі ніякої відповіді» . [307]

Лейба Бронштейн.

Констатація

Це свідчення імперського міністра закордонних справ значить, що всі повідомлення генерального секретаря «міжнародних справ» О. Шульгина від 30 грудня щодо визнання незалежності УНР Центральними державами були свідомою брехнею.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? – 2

При цьому всьому державні мужі в Києві (хіба за двома винятками) і гадки не мали, що відбувається в Бресті. 3 січня М. Рафес, між іншим, член Малої ради, на її засіданні вніс офіційний запит «Генеральному секретаріату, чи відомо йому, що українська делегація бере участь у переговорах про сепаратний мир. Яких заходів має він вжити в цій справі?» [308] Відповідь йому обіцяли надати на наступному засіданні. Звісно, ніякої відповіді він не отримав – не до того було.

5 січня місце Винниченка на чолі уряду заступив керівник «делегації М. Грушевського»В. Голубович. Це сталося в той самий день, коли в Петрограді легітимні Всеросійські Установчі збори відкинули більшовицькі домагання влади та їхні заклики підписати сепаратний мир[309]. Наступного дня, 6 січня, на засіданні МР один із її чільників та член ЦК УПСР несподівано заявив, «що партія у. с. р. уже два дні(тобто 4 і 5 січня. – Д. Я.) обговорює справу з 4-м Універсалом і про державну незалежність»!

8 січня було оприлюднено брехливу «Відозву Генерального секретаріату до народу України про мирні переговори», в якій безсоромно повідомлялося: «Українська делегація має наказ згідно з волею українського народу добиватися миру. <…> Зараз продовжуються наради, конференції в Брест-Литовському» [310]. Запевнення це, нагадаємо, з’явилося тоді, коли умови миру в Бресті вже були обговорені і парафовані – справа була лише за папірцем про незалежність УНР! 9 січня на засіданні Малої ради О. Шульгин – спересердя, мабуть, – фактично розголосив суть таємної угоди між УНР та Австро-Угорщиною щодо приєднання Холмщини до України. «Ми бажаємо, – сказав він у відповідь на питання представника польської громади, – щоби Холмщина прилучилася до України, але хочемо, щоб це було переведено референдумом» [311]. Згідно з М. Галаганом, «промовляв і член української мирової делегації М. Любинський, який разом із другим членом тієї ж делегації О. Севрюком був тоді саме у Києві; він говорив, що коли б цей акт проголошення незалежності УНР стався раніше, то це значно улегшило б роботу делегації та прискорило б заключення миру» [312] (підкреслення наше. – Д. Я.).

Палке бажання пана Грушевського та його прихильників приєднати – на підставі невідомого права – Холмщину до УНР дуже скоро виявилося черговою руйнівною утопією – так само, як і решта зовнішньополітичних конструктів вітчизняних націонал-соціалістів. Річ у тім, що, давши згоду на приєднання Холмщини до УНР, імперський провід створив нерозв’язний надалі конфлікт із польською громадою. Це з одного боку. З іншого, Австро-Угорщина цією згодою створила смертельно небезпечний прецедент, погодившись «на втручання іноземної держави у свої внутрішні справи. Однак ці її жертви так і не отримали належної компенсації, оскільки Україна змогла поставити тільки частину від обіцяних обсягів продовольства. Ця частка, щоправда, врятувала багатьом людям їх життя і здоров’я» [313], – констатує сучасний австрійський дослідник. Аби не втратити остаточно підтримку поляків, імперський уряд фактично саботував передачу Холмщини до складу УНР. 20 червня австрійський уряд заявив «представникам Польського клубу, що без його згоди жодних змін в Галичині він не допустить».

А ось цю обіцянку було виконано. Оскільки УНР не виконала зобов’язання за договором про поставку 1 млн т збіжжя, то Відень відмовився виконати свою обіцянку щодо Холмщини. 16 липня 1918 р. «відданий на збереження до німецького Міністерства закордонних справ екземпляр протоколу було спалено у дворі міністерської будівлі. Прямих вказівок цісаря Карла щодо цього не виявлено. Однак без сумніву все відбулося за його згоди».

Констатація

Інакше кажучи, М. Любинський публічно визнав: незалежність УНР не є самоціллю, її треба проголосити не в інтересах народів, які живуть на території т. зв. «українських етнографічних земель», бо вона лише інструмент для підписання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу!

У тому мирному договорі забули хіба про дрібниці. Наприклад, забули встановити державні кордони новоутвореного суб’єкта міжнародного права. Виправились за 2 місяці. 30 березня 1918 р. Генеральне писарство (!) у листі до МВС установило, що УНР утворюють: Волинська, Воронезька (повіти Бирючинський, Богучарський, Острогозький), Катеринославська, Київська, Курська (повітиГрайворонський, Новооскільський, Путивльський), Подільська, Полтавська, Таврійська (повіти Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський), Чернігівська, Холмська, Харківська губернії. [314]

Усі відомі факти дозволяють зробити ще один принципової ваги висновок. Усередині українського націонал-соціалістичного руху, Української Центральної Ради та утворених нею інституцій, насамперед усередині незаконно проголошеної УНР, було обґрунтовано та проваджено принаймні два зовнішньополітичних курси. Перший – його головним ідеологом та провідником був В. Винниченко – мав за мету створення федеративної Російської держави шляхом формування так званого «однорідно-соціалістичного уряду», тобто уряду з представників виключно лівих соціалістичних партій, зокрема більшовиків. Цей курс був «формалізований» у відповідних рішеннях та відозвах УЦР (наприклад, у IIIУніверсалі) та Генерального секретаріату (наприклад, від 17 та 30листопада). Цей зовнішньополітичний курс підтримували представники російських, польських та єврейських соціалістичних партій, представлених у Раді, – УСДРП, УПСФ, частини УПСР, ПСР, РСДРП, народно-соціалістичної, ОСЄРП, «Поалей-Ціон», «Бунд», ППС-лівиці та, можливо, деяких інших.

Їхні карти сплутала перша більшовицька війна, внаслідок якої політична ініціатива перейшла до прихильників самостійного існування УНР. Цю концепцію обґрунтував та обстоював особисто голова УЦР, а також більша (або голосніша) частина його політичної сили – УПСР. Цей курс підтримали також деякі члени УСДРП та УПСФ. Як нам видається, саме М. Грушевський на першому етапі ініціював переговори в Бресті – пригадаймо, що перші українські представники там не могли визначити свого формального статусу, називаючи себе подеколи «представниками М. Грушевського». Саме ця група пішла на самовбивче підписання сепаратної мирової угоди й на неправове, незаконне проголошення незалежності Української Народної Республіки, що в принципі унеможливило політичні стосунки з будь-якими російськими політичними силами, з країнами Антанти та перетворило новопосталу «державу» та їїполітичний режим в малоефективний придаток австро-німецького окупаційного корпусу.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? – 3

2008 р. під егідою Міністерства закордонних справ України, НАН України та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського було видано збірку документів та матеріалів, частина з яких – мемуари ключових учасників брестських перемовин [315]. Частина цих споминів – передрук документів та матеріалів, виданих ще 1928 р. львівським кооперативним видавництвом «Червона калина». Одне з центральних місць у збірці займають спомини графа Оттокара Черніна. Ознайомитися з цими та іншими споминами, проаналізувати їх треба ще й тому, що до цього нас закликають самі укладачі цитованої збірки. «Відтворити об’єктивну історію українського національно-визвольного руху – одне із нагальних суспільних завдань, адже ніщо так не впливає на формування національної свідомості, як знання правдивої історії власного народу, його героїчних традицій» [316]. Спробуймо і ми долучитися до цієї благородної та звитяжної справи.

Хто такий граф Чернін?