Розділ «Частина ІІ»

Задля осягнення цієї історичної мети М. Залізняк, за згодою австро-угорського МЗС (і, певно, його ж таки коштом) переїхав до Стокгольма, де розгорнув активну антиросійську діяльність. Саме тут він «увійшов в зносини»зі своїм університетським професором М. Грушевським та В. Винниченком, з яким «теж познайомився у Львові на еміграції ще задовго перед війною».За словами Залізняка, на початку війни, під час перебування Грушевського у Відні, «я день за днем інформував його про всі мої зносини з австро-угорським урядом».Згодом, на одному з засідань Малої ради, М. Грушевський « з великою прихильністю характеризував мою політичну діяльність» [333] , –стверджував М. Залізняк.

Офіційне уповноваження на проведення підривної анти-російської діяльності, письмову «повновласть»на це надали Залізнякові барон М. Василько та К. Левицький – члени австро-угорського парламенту від Буковини та Галичини. У це треба вдуматись: парламентарії однієї держави «уповноважують»громадянина іншої провадити підривну діяльність проти його батьківщини на користь супротивника під час війни! Принагідно зауважимо, що під час будь-якої війни таких «уповноважених»у випадку упіймання вішали всі сторони. Часто-густо навіть і на формальний суд часу не витрачали. Отож саме на підставі цієї «повновласті»М. Залізняк розгорнув активну діяльність, всебічно інформуючи про неї «спочаткууряд і головну військову команду Австро-Угорщини, а потому ще й Німеччини».Робив він це, судячи з інформації, яку мав інший галицький посол Л. Цегельський, небезкоштовно до австрійського сойму.

Мрія життя Миколи Залізняка почала здійснюватися в грудні 1917 р. – січні 1918 р. Саме тими тижнями він, «з подачі»барона М. Василька та санкції тогочасного австро-угорського посла у Берліні князя Гогенлое й начальника штабу Східного фронту, генерал-майора Макса фон Гофмана, був відісланий до Бреста з одним-єдиним завданням. Завдання сформулював Микола Василько особисто: «вам не треба навіть говорити з українською делегацією, щоби гарантувати йому(графу Черніну. —Д. Я.), що без його згоди на відділення Східної Галичини і утворення з неї окремого коронного краю, в якому вся влада належала би Українцям, не може бути ніякої мови про заключення миру з Україною».Не існувало в світі обставин, за яких таку місію можна було провалити: Василько точно знав, що «граф Чернін теж є щирий прихильник миру і має особистий наказ від цісаря Карла за всяку ціну цей мир заключити».

З цим М. Залізняк, за його словами, і прибув до Бреста приблизно 12 січня. Професійний рівень членів української делегації він схарактеризував у таких висловах: ані один з них «не знав тоді німецької мови, ані жадної іншої європейської мови», вони «слабо орієнтувалися <…> в загальному міжнародньому положенню, а особливо щодо Центральних Держав», «хибно розуміли Німців і Австрійців»,їм «бракувало також взаїмного психольогічного розуміння»,вони не мали «жадного досвіду», «знання ширшого світу», «попередньої дипльоматичної практики».Саме Любинський, Левитський, Севрюк, а також студент-недоук Київського комерційного інституту Сергій Остапенко за «генерального дорадництва»самого Залізняка нібито і склали свій варіант мирової угоди. «Політичні точки»сформулювали Севрюк та Любинський, «юридичні»– Левитський, економічні – Остапенко. «Нарис,– пригадує «генеральний дорадник», – доручили перекласти комусь із Січових Стрільців, а самі лягли спати».

Констатація

Нагадую: ви читаєте не збірку анекдотів, а спомини одного з авторів ганебного, зрадницького договору, який віддав нашу Вітчизну на поталу іноземним окупантам, став одим із чинників громадянської війни, яка впень знищила вцілілі після стотридцятирічної окупації рештки еліт нашого народу і спричинила кілька десятиліть більшовицької окупації. Автор цитованих споминів прямо вказує на те, що саме «той текст договору, який опубліковано як мировий договір, це лише докладнійше розроблений і доповнений спеціяльними деталями проект української мирової делегації». [334]

Дарма говорив класик: історія повторюється двічі – спочатку як трагедія, потім —як фарс. Фарс українського державотворення 1991—2009 pp. є прямим наслідком трагедії українського державотворення 1917—1918 pp.

IV Універсал: останній крок до могили УЦР

Тимчасом у Києві готувалися до проголошення незалежності. У кулуарах Педагогічного музею гарячково узгоджували три проекти IV Універсалу, подані відповідно М. Грушевським, В. Винниченком та М. Шаповалом[335]. Ухвалювали симбіоз «коня і трепетної лані» поспіхом, о першій годині ночі 11 січня. Мотивація такого надзвичайного крутійства була надзвичайною. Насамперед, М. Грушевський запевнив присутніх, що «Українські Установчі збори, призначені 3-м Універсалом нашим, не змогли зібратись у призначений день 9 січня тому, що останніми днями виникли всякі заколоти (підкреслення наше. – Д. Я.). Попри це, героїчна Центральна Рада, яка від VIII сесії не збиралася, та й не могла зібратися через ті заколоти(на відміну від менш героїчної Малої ради та ще менш героїчного Генерального секретаріату, які попри ті «всілякі заколоти» збиралися в Києві кожного дня. – Д. Я.), «постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Центральна Рада вже 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал». І це говорилося «лідером Українських національно-визвольних змагань»:УЦР, яка не збиралася і зібратися не могла, «відбувала» і «постановила», хоча члени її про те не знали і знати не могли!

Вони були покликані – та й то не всі – «освятити» рішення політичних пройдисвітів. Саме для цього і треба було «зібрати» сесію УЦР. Зійшлося на неї невідомо звідки зібраних до Києва «коло 300 депутатів». На першому засіданні 15 (28) січня зачитали ухвалений нею ж – за чотири дні перед тим, як вона зібралася, – IV Універсал.

Далі – розлога цитата зі звіту «Нової ради» (НР) від 13 січня:

М. Грушевський: «Запрошую високі збори вислухати 4-й Універсал».

НР: «Присутні, всі як один, встають. Настає урочиста напружена тиша. Професор М. Грушевський твердим, трохи схвильованим голосом, ясно вимовляючи кожне слово, голосно читає 4-й Універсал. Історична, незабутня хвилина… Коли він прочитав слова Універсалу: «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» – буря овацій потрясла стіни зали засідань. Крики «Слава самостійній Україні!» злились у загальний переможний гук раба, вирваного з кривавої неволі».

Голосування: «за» – 39 (УПСР, УСДРП, УПСФ), «проти» – 4 (РСДРП, «Бунд»), утрималось – 6 (ПСР, ОЄСРП, «Поалей-Ціон», ППС/революційна фракція. Усіх членів Малої ради – нагадаємо вкотре – 105, в т. ч. 8 кандидатів. Ясна річ, «результати голосування були зустрінуті овацією і співом “Ще не вмерла Україна”». [336]

Наступного дня мали затвердити новий склад уряду, але засідання «було припинено під гарматні постріли та вибухи снарядів, які в цей час рвалися в різних частинах міста».

І тут виникає просте питання: навіщо було скликати сесію, якщо попередню, восьму, голова УЦР оголосив «останньою в її історії»? Відповідь дуже проста: хто контролює столицю, той контролює державу. Більшовики за будь-яку ціну намагалися захопити Київ, аби проголосити тут Українську радянську державу. Це, в свою чергу, давало «формальні» підстави викинути делегацію УНР з Бреста і надалі вести переговори з країнами Почвірного союзу від імені двох цілком радянських делегацій – на чолі з Троцьким та контрольованої ним делегації харківського більшовицького Народного секретаріату. Адже саме тоді на переговорах у Бресті з ініціативи більшовицької делегації дискутували питання щодо правочинності делегацій УНР та харківського уряду. М. Грушевському треба було – так само за будь-яку ціну – «проголосити» IV Універсал саме в столиці: тільки це забезпечувало його політичне та владне майбутнє. Крім того, на порядку денному постало питання придушити спроби перевороту, що його організували українські більшовики та ліві українські есери, які діяли в тісному контакті з «петроградськими колегами» – це згодом установила спеціально створена комісія.

18 січня на сцені Педагогічного музею з’явилися «тільки М. Грушевський та два секретарі, а з народних міністрів тільки В. Голубович. Майже всі присутні одягнуті в кожухи та в шинелі, кожної хвилини готові рушити з Центральної Ради».Перед тим як вирушити, «без обговорення», «одноголосно»ухвалили земельний закон, остаточно унеможлививши побиття дрючком селянина Манька. «На запрошення повідомити особовий склад кабінету»В. Голубович поінформував, що згоду увійти до нього дали лише шість осіб, причому деякі з них були «більшості Центральної Ради невідомі».Невідомим для слухачів – так само, як і для голови новопосталої Ради народних міністрів УНР – залишилося питання про розподіл обов’язків між міністрами. 21 січня (3 лютого за новим стилем) нарешті погодилися ухвалити кількісний склад Малої ради – 82 особи «відповідно фракційному складу Великої ради».

22 січня (4 лютого) нарешті перейшли до головного. В. Голубович повідомив про «закінчення» брестських переговорів, заявив, що «мир заключається не остаточний, прелімінарний (тимчасовий)», і зажадав від присутніх дозволу його підписати. Обгрунтовуючи заклик свого начальника, «судовий міністр» М. Ткаченко запевнив:

–  «вироблені умови миру забезпечують права українського народу і його вільний економічний розвиток»;

– «умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, що тільки можна було досягнути»;