Розділ «Частина ІІ»

Перед тим як проаналізувати діяльність цієї «делегації», треба було би, насамперед, розібратися з її статусом. Справа ця, скажемо прямо, доволі заплутана. Ані спеціальна, ані мемуарна література її – цю справу – не з’ясовує. Невідомо, ані хто визначив її склад, ані дату цього призначення, ані повноваження делегатів. Відомо лише, що 2 грудня, виступаючи перед членами МР, В. Винниченко серед іншого похапцем кинув таке: «ми послали до Бреста своїх представників контролювати діяльність більшовиків».І додав: делегація «вернувшись, розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умови миру, –щиросердо запевнив присутніх пан Володимир, – ховати не будемо. Але й ті умови, які сепаратно пропонують більшовики, для нас не підходять» [294]. Зауважимо побіжно: ця заява пролунала того самого дня, коли «уряд» петроградських заколотників – державних злочинців! – уклав перемир’я з Центральними державами терміном на 28 днів.

Зі слів Винниченка можна зробити принаймні два висновки. Висновок перший полягає в тому, що голова Генсекретаріату знав те, чого не знав ніхто інший. А саме він знав про початок переговорів у Бресті поміж петроградською делегацією та представниками Центральних держав. Ще раз: 2 грудня В. Винниченко вже знав про початок переговорів між петроградською делегацією та країнами Почвірного союзу, які розпочалися 3 грудня.І дізнатися про це він міг тільки з одного джерела – а саме з джерела більшовицького. Решта «інформаційних потоків», скажімо з європейських столиць, 2 грудня 1917 р. були для пана Винниченка перекриті, і то ще 1 серпня 1914 р.

Висновок другий: згадану делегацію сформував таки Генсекретаріат, а не УЦР або MP. Це підтверджується протокольним записом засідання Винниченкового кабінету від 29 листопада: «Заслухано доклад делегації на Румунський фронт Левицького та Любинського. Доручено їм зараз виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши відповідні інструкції» [295]. Ясна річ, ніхто ніколи цих «інструкцій» не знайшов. Ясна річ, ніхто ніколи так і не пояснив, звідки і на якій підставі у складі тієї делегації з'явився добродій Гасенко. Ясна річ, що завдання перед делегацією були поставлені більш широкі, ніж просте «спостереження» за петроградськими колегами-більшовиками.

Генерал-фельдмаршал принц Леопольд Баварський.

Це ясно випливає зі змісту звіту делегатів від 8 грудня. Звіт такий: у суботу, 3 грудня (тобто одночасно з більшовицькими делегатами), вони зустрілися у Бресті з представниками країн Почвірного союзу: головнокомандувачем Східного фронту, генерал-фельдмаршалом принцем Леопольдом Баварським, начальником його штабу генералом Максом фон Гофманом, турецьким представником Первод-Закком-пашею та австрійським дипломатом фон Мірбахом. Німці, доповідали українські «дипломати», цікавилися станом справ у «збройних силах» УНР, австрійці – чи відійдуть до Румунії Бессарабія або частина Буковини, «турки цікавились про Дарданелли і Константинополь».Такий звіт члени Генсекретаріату зустріли, ясна річ, оплесками. [296]

Генерал-майор Макс фон Гофман.

11 грудня на чергових сходинах генеральні секретарі знову ухвалили «послати в Брест мирну делегацію Генерального секретаріату»(а не делегацію УНР. – Д. Я.).Сутність такого формулювання полягала в оцьому: оскільки III Універсал декларував автономний статус України у складі Росії, остільки лідери УНР потрапили в пастку, яку самі собі наставили, – від однієї держави на одних переговорах не може бути двох делегацій. Це цілком ясно усвідомлювали більшовики, які в Бресті намагалися ігнорувати факт наявності київських делегатів. Саме тому, пізніше, на світ з’явилася вже «самостійна делегація правительства Української Народної Республіки»,у складі якої були: В. Голубович, М. Левицький, М. Любинський, М. Порш, О. Севрюк, а також анонімні й переважно невідомої кваліфікації «спеціалісти у справах економічних, фінансових, торгівельних» [297]. Їх поіменно назвав у своїх споминах О. Севрюк. Список навів такий: «проф. Остапенко» (насправді, професор лише з 1919 р. – приват-доцент Кам’янець-Подільського університету. —Д. Я.),якийсь Шафаренко, «проф. Вальдемарас, пізніше литовський прем’єр-міністр, що приїхав до Берестя у своїх литовських справах і рахувався радником нашої місії, та інші» [298] . «Інші»– це, певно, анонімні «січові стрільці», яких принагідно використовували як перекладачів з німецької мови.

Всеволод Голубович.

Принцип формування самої делегації провідні українські націонал-соціалісти обрали суто партійний, навіть радикально партійний: «в складанні української делегації, – згідно зі свідченням одного з її провідників О. Любинського, – брали участь і ліве крило УПСР й ліве крило УСДРП, які згодом пристали до Компартії <…> Інструкцій жодних не дав ні Уряд, ні Ц. Рада, їх мав привезти пізніше В. Голубович». [299]

Тимчасом «інструкції» замінила «довша конференція»з М. Грушевським: «говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну й, розуміється, про Східну Галичину». Поговоривши, раптово з’ясували, що вирішувати долю галичан без галичан якось не випадає. Але й то не було проблемою: «але там вже викрутитесь і зробите якнайкраще для наших інтересів» [300]. Саме таку усну рекомендацію дав делегатам їхній співрозмовник, фактичний керівник УНР М. С. Грушевський.

Наступного дня, 12 грудня, генеральну лінію державно-політичного керівництва членам VIII сесії УЦР роз’яснив «міжнародний секретар» О. Шульгин:

–  «дальше ведення війни загрожувало б цілковитою руїною як Україні, так і всій Росії»,

– «мир можна заключити тільки через представництво всіх країв та народів Росії»,

– «союзні держави(тобто Антанта. – Д. Я.) повинні виявити, чи признають Українську Народну Республіку, і прислати своїх офіціальних представників при українському правительстві». [301]

Питання, що робити у випадку, коли Велика Британія та Франція відмовляться виконувати свої зовнішньополітичні зобов’язання і визнають незаконний уряд нелегітимної, з їхньої точки зору, УНР, що робити у випадку, коли бодай «один край» або «один народ» Росії відмовиться підписувати сепаратний мир з керівництвом новопосталої «держави», не розглядалися – з міркувань принципових. Причина, мабуть, була в тому, що всі ці діячі, говорячи словами М. Любинського (який 15 грудня розповів учасникам останньої сесії Ради про звитяжну діяльність у Бресті), «відчували велику непереможну силу, якої останніми часами набирає Україна».Відчули цю «силу», мабуть, і члени Ради, які «величезною більшістю голосів»фракцій УСДРП, УПСР, УПСФ та «Поалей-Ціон» «постановили взяти участь у мирних переговорах від імені Української Народної Республіки з іншими державами». [302]

«Сила» ця стала стрімко збільшуватися після вже цитованого нами історичного пророцтва М. Грушевського про неминучість проголошення самостійності УНР. 19 грудня, у відповідь на запит командувача Румунського фронту генерала Д. Щербачова про визнання або невизнання Брестської угоди, М. Ткаченко заявив: «непризнанням Брестського договору ми викличемо обвинувачення в затяганні війни. Єдиний вихід з цього становища – проголошення України незалежною державою».Того ж дня Генсекретаріат уточнив: цей мир «може стати тільки тоді обов’язковим для України, коли умови цього миру будуть прийняті та підписані правительством Української Народної Республіки».Наступного дня додаткові аргументи на користь передбачення Грушевського сформулювали В. Винниченко та М. Шаповал. Аргументи такі: «обставини в Росії», «централістичні тенденції»більшовиків та «непорозуміння з Доном».Невпевнені контрпропозиції типу «відкласти справу до Українських Установчих зборів»або абсолютно космічного штибу «утворити федерацію Чорного моря»(автор ідеї – М. Шаповал) – ігноровані взагалі. [303]

Микола Любинський.

 Олександр Шульгин.

Противникам негайного проголошення незалежності сформувати організований опір не вдалося. Поодинокі спроби хоч якось пригальмувати процес – на кшталт просвітлених суджень О. Зарудного («проголосити самостійність – значить розбити єдиний революційний фронт. Мир для нас буде гіршим, ніж для всієї Росії»)або О. Шульгина («незалежність нам підсовують німці»,або: «самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить»)– моментально компенсувалися пропозицією (того-таки О. Шульгина) «помиритися з большевиками»,яка напередодні вже була унеможливлена відповідною нотою Генсекретаріату [304]. До слова про ноту: зі змісту її випливає, що О. Шульгин, генсек з міжнародних справ, не мав відношення до її складання. Це, в свою чергу, дозволяє зробити висновок: або всередині ГС було принаймні два центри, які визначали зовнішньополітичний курс УНР, або Шульгин був просто церемоніальною фігурою.

Хай там як, 17 грудня скорочений склад делегації ГС, а саме Любинський, Севрюк та «революційна совість делегації»двадцятишестирічний укресер Михайло Полоз[305], відбув на переговори…