Розділ «Частина І»

З іншого боку, мало що можна зрозуміти у процесах, які мали місце на вищих щаблях тогочасного українського політикуму, якщо не брати до уваги непримиренний антагонізм, який існував в особистих і політичних стосунках М. Грушевського та В. Винниченка. Ось лише одна ілюстрація. Секретар Ради Є. Онацький у таких словах передає палку приватну промову свого колеги М. Чечеля:

Чечель: «<…>Грушевський ніколи не вислове своєї думки, а буде держатися більшості. Грушевський – це чудесна людина, але ніякий політик, це професор, кабінетний вчений, але ніякий політик, і він потягне руку за федералістами, коли вони будуть в більшості. Не даром же він після Деклярації Секретаріату, що здалася йому занадто радикальною, хотів подати у відставку».

Онацький: «Ось як! Я і не знав! Це ж було в моєї відсутності».

Чечель: «По-моєму, як на те уже пішло, хай нас усіх перевиберуть, перевиберуть і Грушевського. Ми не можемо стояти на постановах Національного З’їзду. Коли перевибирали Президіум, про Грушевського мовчали, його авторитет не дозволяв, але так далі хто зна чи буде. Не секрет, що Винниченко і Грушевський з’їли б одно одне (підкреслення наше. – Д. Я.). Винниченко просто каже, що на чолі Ц. Ради повинна стояти партійна людина, що Грушевський не може бути предсідателем. І справді, до якої партії пристане Грушевський? До с.-д. не може, до с.-р. – занадто радикально, і в де-чім не згоджується, на трудовиків як на мало впливову партію йому не цікаво спертися. І все через те йому треба спертися хоч на щось і він спирається на постанови Нац. З’їзду, і через те і Єфремова до того ж тягне. Але я вважаю це цілком недопустимим і буду рішуче протестувати проти того<…>». [137]

Делегація Тимчасового уряду в Києві: вибір без вибору

За Ковалевським до слова став Винниченко. Головні думки, які він, талановитий, красномовний трибун, доносив як до Ради, так і до присутніх у Києві членів Тимчасового уряду на чолі з соціал-демократом (меншовиком) та міністром І. Церетелі, були такі: «ми знаходимось в зоні переходу від влади моральної до державної»; «ми розраховували на довгу боротьбу; а тепер, оказується, нема з чим боротись»; «тепер ми приступаємо до переведення основ автономії України»; «ми все беремо в свої руки: переводимо українізацію установ».Це, так би мовити, констатаційна частина його промови. Проблемну частину склали такі пакти: «українізація [військових] частин не припиняється»; «на більші уступки у військовій справі російський уряд йти не може»; «представники його заявили, що зрічуться влади, а двоєвластія в армії допустити не можуть»…

Сходи між другим та третім поверхами будинку УЦР, якими В. Винниченко біг до телефону. Сучасний вигляд. Фото зі сайту Педагогічного музею.

У цей момент Винниченко був змушений перервати свій виступ. Його терміново викликали до телефону – на іншому кінці дроту був І. Церетелі. Після короткої розмови (Винниченко повернувся до зали засідань за п’ять хвилин, отже, розмова тривала близько трьох – голові Секретаріату, навіть з огляду на його 37 років, все ж таки треба було якийсь час, щоби дійти до апарата, який був на тому ж поверсі, і повернутись назад тим самим маршрутом) Володимир Кирилович повідомив присутніх: «Церетелі сказав, що правительство радилось і не могло винести ніякої постанови».Очевидно, що в цей самий момент на трибуну знову вибіг М. Ковалевський, щоб висловити такі міркування:

–  «політика відкидає щирість»;

– «тепер ми не повинні йти на жодні дальші переговори»;

– «ми, с.-р., вважаємо нездібним довести Росію до Учредительного зібрання»;

– «наш обов’язок стояти на нинішній межі твердо і попередити їх»;

– «коли правительство скаже своє слово, то ми знов тут зберемося і знов скажемо своє слово».

Іраклій Церетелі.

Ситуація загострилася до крайньої межі. Винниченко повідомив присутніх про ще одну телефонну розмову з І. Церетелі, в ході якої представник законного уряду повідомив Володимира Кириловича: «коли ви зриваєте відносини, то і я мушу їх зірвати». «Треба вернутись до холодного розуму, –переконував він учасників засідання, – і піти на нараду з російською демократією».Така позиція, очевидно, не могла влаштувати найбільш радикально налаштоване радівське крило. Висловлюючи його (аж цього крила) настрої, М. Ковалевський мовив: «Так, ми можемо сказати Винниченкові: ведіть переговори з Церетелі, але про ніякі конкретні основи ми Вам уповноважень дати не можемо. Ідіте, т. Винниченку, провадьте переговори в тих межах, в яких вони провадились і досі».Після цих слів у залі сталася бійка, яку протоколіст засідання делікатно назвав «інцидентом», але рішення, яке уповноважувало голову Генсекретаріату на подальші переговори з петроградським урядом, таки вдалося проголосувати. [138]

Маючи на руках цей мандат, Винниченко о 1-й годині ночі поїхав до Маріїнського палацу – там якраз тривала нарада представників виконкомів Рад та політичних партій з міністрами О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі[139]. Для початку вибрали «найменш» дражливе питання – про кордони України. «Одразу перейшли до обміркування етнографічних меж України»,– повідомив наступного дня український політик. Дискутували до четвертої ранку 1 липня (ще б пак – Винниченко озвучив українські претензії на Бессарабію), «і я, не будучи уповноваженим на се, все ж таки згодився на утворення комісії по одному представникові від партій, яка остаточно вирішить справу з порозумінням». [140]

Констатація

Уночі проти 2 липня 1917р. в історії Росії сталися історичні, без перебільшення, події. По-перше, представники законного центрального уряду – вперше з часів заснування Московського князівства – вступили в переговори з представниками самочинної громадської організації та щей з питання про встановлення юридично недійсних «етнографічних меж» юридично, політично й фактично примарної «України». По-друге, факт таких переговорів унеможливив для уряду подальший політичний маневр: визнавши УЦР представником «народу», визнав їїправо на визначення майбутніх можливих державних кордонів, які розрізали тіло унітарної (за тогочасною термінологією – «єдиної та неділимої») Росії.

Це політичне рішення стало початком кінця як самого Тимчасового уряду, так і його політики, спрямованої на демократичну трансформацію Росії легальними, законними методами.

Липень