Розділ «Частина І»

– «невизначеність провідних українських партій щодо розв’язання національного-державного питання»,що обумовило «більшість невдач революції»;

– ставка УЦР виключно на співробітництво «з політичними та економічними аутсайдерами, нездатними до державотворення», – з «соціалістичними елементами польської та єврейської меншин», –що було «заздалегідь програшним курсом» зточки зору «необхідності побудови національної держави». [125]

Констатація

Якщо немає єдиного «народу», то за визначеним не може бути і його єдиного найвищого органу, а в даному конкретному випадку – ще й «народоправного», бо ніхто і ніколи Генеральний секретаріат не обирав. Отже, за фактом – і це в кращому разі – з правової точки зору його можна було кваліфікувати як «виконавчий орган комітету національно-культурної організації частини україномовних громадян Росії, які проживали на території дев’яти її південно-західних губерній».

Чергові загадкові «пологи» Генерального секретаріату

Сформулювати заголовок – і нашу головну думку про подальші події – саме в таких словах дозволяє аналіз обставин народження як самого ГС, так і програмної декларації про його діяльність. Спочатку декілька слів про народження самої інституції та ставлення батьків-засновників до свого дітища. Потрібні відомості, здається, можемо знайти у відповідному протоколі, але і тут що не слово, то загадка.

Відкриваючи вечірнє засідання 23 червня, М. Грушевський «докладає про створення Генерального секретаріату. На попередній сесії обговорювалась потреба створення виконавчого органу, розмежування функцій законодавчих та виконавчих <…>. Після видання (другого. —Д. Я.) Універсалу Комітет Центральної Ради поставив у чергу се питання. Комітет уважав, що в зв’язку з обставинами він повинен передати свої виконавчі функції новому органові, і вирішив зараз же формувати цей орган під назвою Генерального секретаріату, не чекаючи початку нової сесії, бо тиждень часу між тим моментом і черговою сесією в нинішних обставинах – великий промежуток».

Правда тут у тому, що ГС «офіційно» було сформовано нібито 15 червня, тобто через два тижні після закриття IV пленуму Ради і за три дні до відкриття сесії наступної. Отже, перший аргумент М. Грушевського не витримує критики, цей аргумент якщо не брехливий, то неправдивий: на попередній, тобто IV, сесії УЦР нічого подібного не обговорювано. [126]

Посилання на Комітет також не витримує критики. Ця інституція, як добре відомо, була створена на підставі відповідного рішення пленуму УЦР 23 квітня. Згідно з ним, якщо на самі загальні збори Ради покладався обов’язок «визначати напрям і характер всієї роботи УЦР»,то «через Комітет УЦР провадить роботу Центральної Ради в конкретній, постійно зміняючійся обстановці моменту» [127]. Таке формулювання, просто кажучи, означає: Комітет УЦР був виконавчим органом Ради, постанова від 23 квітня не надавала йому права делегувати свої розпорядчі функції якомусь іншому органові, а тим більше – такий або такі органи створювати.

Отож і друга теза М. С Грушевського, наведена на обґрунтування саме такого порядку створення ГС, у самих підставах неправдива. Вона хибна ще й тому, що ніяких засідань з цього питання Комітет УЦР не проводив – протокол відповідного засідання науці до сьогодні невідомий і від 1917 р. ніким і ніколи не був пред’явлений. Цитується хіба що версія документа, подана есерівською «Народною волею» 17 червня 1917 р.. [128]

Не мав права Комітет робити й персональних призначень до складу ГС. У кращому разі це могла би зробити сама Рада, хоча, сказати правду, таке право не було передбачене її статутом (тобто «Наказом» від 23 квітня), а відповідні зміни до нього не вносилися. Нарешті, без санкції УЦР Генсекретаріат не мав права проводити засідання, а тим більше ухвалювати на них будь-які рішення.

Звернімося до відповідного тексту «Повідомлення», в редакції часопису «Народна воля»: «Комітет Центральної Ради на останнім засіданні 15 іюня ухвалив організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються. На цих же засіданнях було ухвалено призначити головою Генерального секретаріату і генеральним секретарем внутрішніх справ – В. К. Винниченка, генеральним писарем – П. Христюка, генеральним секретарем фінансових справ – Х. А. Барановського, міжнаціональних справ – С. О. Єфремова, продовольчих – М. М. Стасюка, земельних – Б. Мартоса, військових – С В. Петлюру і судових справ – В. Садовського. Учора в Центральній Раді одбулося перше засідання Генерального секретаріату Центральної Ради, на якому обговорювалися питання, що торкаються роботи Секретаріату. Чергове засідання Генерального секретаріату одбудеться сьогодні о 10-й год. ранку в Центральній Раді». [129]

Перше, що впадає в очі, – сам текст повідомлення готувався у крайньому поспіху. По-перше, не згадані імена по батькові Мартоса, Садовського і Христюка. По-друге, не наведена партійна належність кожного з фігурантів паперу. По-третє, не можна зрозуміти, скільки насправді відбулося засідань Комітету УЦР – одне чи декілька? По-четверте, жодного документа, який підтверджував би сам факт проведення такого засідання (або таких засідань), виявити ще нікому не пощастило, а перший протокол Генсекретаріату насправді датований не 17-м, а 29-м червня[130]. Відкритим, отже, залишається і питання: де і коли було ухвалено документ, який називається «Декларація Генерального секретаріату», перед тим як його зачитали членам УЦР увечері 26 червня? Так само відкритим залишається і питання про авторство документа.

Констатація

Хай там як, не менш очевидним є і таке твердження: будь-яка претензія на скликання т. зв. Установчих зборів, яки, на думку ініціаторів та організаторів цієї ідеї, мали би визначити принципи нового державного устрою на частині території єдиної країни, є не чим іншим, як державною зрадою. І зовсім уже очевидним є такий висновок: такі дії в умовах воєнного стану законодавство будь-якої країни світу трактує однаково, приписує їх виконавцям лише одну санкцію. Процес при цьому проводиться без участі адвокатів та підсудних, вирок виконується впродовж наступних 24 годин.

Учинивши акт державної зради, його ініціатори– М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, М. Ткаченко та інші провідники українських націонал-соціалістичних партій– «перейшли Рубікон». Будь-яке продуктивне порозуміння між ними та демократичним петроградським урядом, демократичними політичними силами, які діяли на території південно-західних губерній, демократичними країнами– членами Антанти, громадяни яких спливали кров'ю на фронтах Першої світової війни, стало неможливим.За умов відсутності зовнішніх союзників, за умов несприйняття таких політичних гасел та дій значною частиною населення зазначених губерній, за умов інтелектуальної неспроможності самих лідерів справа, що її заходилася була реалізовувати націонал-соціалістична УЦР, а саме – створити умови для повноцінного продуктивного національного, соціального, культурного, так само як політичного, гендерного абощо розвитку народу, – була приречена. Відкритим тоді, в 1917р., залишилося лише питання, скільки неповинних людей поплатяться за це? Точної відповіді ми не знаємо до сьогодні, та й, зрештою, вона не має значення. На початку третього тисячоліття йдеться навіть не стільки про сотні тисяч та десятки мільйонів безвинно загиблих мученицькою смертю в XX столітті [131] , скільки взагалі про шанси зберегти наш народ на етнографічній мапі світу. Знання цих обставин post factum – майже через 100 років після – аж ніяк не звільняє сумлінного дослідника від обов’язку професійно аналізувати артефакти й обставини.

Тимчасовий уряд визнає «Україну» de facto

Політичний резонанс від оприлюднення 27 червня «Декларації Генерального секретаріату», в якому цей самочинний орган, створений громадською організацією, трактував сам себе як «виконавчий орган Центральної Ради, котрому вона передає в цій сфері свою повну власть», метою якого є «прискорити процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами», – цей резонанс був, до певної міри, пом’якшений результатами засідання Генерального секретаріату 29 червня. Того дня представники центрального уряду погодили з членами «кабінету» Винниченка засадничий принцип, згідно з яким «спільне встановлення норм місцевого самоврядування – найкраще».Представники петроградського уряду висловилися за необхідність «такої форми визнання автономії з боку уряду»,за якої «санкція залишилася би за Установчими зборами»,підтримали принцип створення тут «твердої влади, фактичного створення автономного устрою».Міністри цілком ясно задекларували і такі позиції: «уряд піде на все в полагодженні автономного життя на Україні»,однак без проголошення цього принципу, оскільки тоді «й інші народи захочуть того ж»;угоди УЦР з Тимчасовим урядом та з «революційною демократією краю» – «неукраїнською демократією» –є обов’язковою умовою для проголошення спільного акту УЦР та уряду, за яким перша буде визнання «крайовим органом»другого, при уряді буде створено посаду представника Ради, причому жоден акт стосовно України без погодження з Радою уряд видавати не буде. При цьому міністр Церетелі спеціально наголосив: «я хотів би, щоби угода наша не мала характеру поступки демократичному націоналістичному українському рухові – націоналістичному селу».

Але саме так представники «націоналістичного села» –Центральна Рада та всі її інституції – цю угоду невдовзі і почали трактувати. Уже 3 липня в місцевих газетах надрукували урядову постанову про призначення Генерального секретаріату «вищим органом для керування крайовими справами в Україні» [132]. Серед наслідків цієї події – розпад урядової коаліції, перше і невдале більшовицьке повстання у столиці, виступ на підтримку уряду вірних йому збройних частин, який очолив генерал Л. Корнілов.

ІІ Універсал. Продовження курсу державної зради