Розділ «Частина І»

«Порозуміння» з «нацменшинами»

Липень лідери УЦР витратили на «порозуміння» з так званими «національними меншинами». Власне, не «меншинами» як такими, адже такого юридичного терміна не існувало та й існувати не могло – навіть у романовській Росії. За царату, нагадаймо, таки існували терміни «інородці» та «інородницькі губернії», але вони підкреслювали лише «невеликоросійське» походження їхніх носіїв і жодних негативних правових наслідків для них не мали: усі були рівноправні (або рівнобезправні – як кому подобається) діти «великого православного московського царя». У конкретному київському випадку літа 1917 р. йшлося про «порозуміння» з представниками різноманітних «революційних» організацій «неукраїнського» національного походження.

Часу на «порозуміння» витратили чимало: 2 липня формулу його обговорювала Мала рада, 3 та 4 липня – «збори» невідомо кого під головуванням М. Грушевського. Саме останнього дня було «максимумом для національних меншостей визнано 30%».Як це не дивно, 7 липня на черговому засіданні невідомо якої інституції роботу «над процентовим відношенням для національних меншостей»продовжили, причому «дебати по цьому питанню зайняли ціле засідання і резолюції не винесено».Не внесло ясності і засідання Малої ради 9 липня, яка ухвалила, «щоби Мала рада звернулась через Генеральний секретаріат до національних меншостей з повідомленням про умови згоди і закликом до організації».Заразом на 14 липня призначили і день спільного засідання – і це при тому, що ані звернення Генсекретаріату, ані виразної щодо нього позиції представників «нацменшин» у природі ще не існувало. Мабуть, для того, щоб не нудьгувати, похапцем визначили, щоб 11 липня «Генеральний секретаріат представив на розгляд проект Конституції» [141]. Спеціально наголосимо на принциповій інновації, запровадженій українськими націонал-соціалістами в царині конституційного будівництва: доповідати проект Основного закону мав виконавчий орган громадської організації, а не спеціально для цього сформована тою-таки Центральною радою профільна комісія!

Попри ці рішення, перше засідання Малої Ради за участі «національних меншин» відкрилося на три дні раніше – 11 липня. Протокол засідання відзначає: «збори дуже численні». Укладачі збірки документів УЦР, посилаючись на відповідне число «нової Ради», окремою приміткою засвідчили – на цьому засіданні були присутні 50 осіб[142]. У цьому випадку знову кінці з кінцями не сходяться. І ось чому.

Вичерпного списку членів Малої ради до сьогодні нікому з дослідників виявити не пощастило. Напевно, тому, що (беручи до уваги рівень дезорганізації та некомпетентності, якими з першого і до останнього дня відзначалася аматорська діяльність радівських політиків) такого в природі просто не існувало. Відомо хіба, що на засіданні 14 липня «були мало не всі 18 нових членів-неукраїнців». [143]

«Російську нацменшину» в Малій раді представляло восьмеро осіб (хоча на згаданому засіданні повідомлялося, що представники більшовицької партії до складу Ради увійти відмовилися), єврейську – чотирнадцять, четверо – польську, загалом – двадцять шість осіб. Українських націонал-соціалістів нараховувалося тридцять чотири, – національну належність однієї особи встановити не вдалося. Якщо це співвідношення делегатів можна трактувати як «пропорційне представництво», то тоді треба принаймні відмовитися від загальновідомих законів арифметики. Про закони політичні згадувати взагалі не доводиться.

Того ж таки 14 липня на пропозицію відомого нам М. Ковалевського обрали комісію, «до якої увійшли б і спеціалісти в військовій справі і яка конкретизувала б думки про націоналізацію війська та про українізацію Південно-Західного фронту» [144]. Не гаючи часу визначили таких фахівців, а серед них – Чикаленка, Чечеля, Бойка, Рябцова та Рафеса. Що в такому шановному товаристві військових мислителів рівня фельдмаршала Шліффена залишалося робити полковнику Пилькевичу, особисто для автора даної розвідки залишається принципово нерозв’язною проблемою. Уже наступного дня комісія запропонувала «послідовне переведення комплектування і реорганізації на Україні армії на національно-територіальних підставах в тилу і частин, одведених в тил для реорганізації, поскільки це не заважатиме боєспособності армії»,та формування гарнізонів «з людей місцевого походження».Аби мало нікому не здалося, зажадали від Тимчасового уряду заразом і визнання «українськихрад військових депутатів» [145] –на додаток до таких самих рад, але «всеросійського» масштабу.

Генсекретаріат: народження після народження

На цьому не зупинилися. Наступного дня, 15 липня, затвердили склад Генсекретаріату[146]. І тут не обійшлося без принципової новації – громадська організація «призначила» свого представника міністром центрального уряду[147], уряду, влади якого УЦР намагалася позбутися будь-яким способом. 16 липня Мала рада зробила ще один принциповий крок на шляху остаточної та незворотної руйнації підвалин новонародженого демократичного ладу, підпорядкувавши собі «всі урядові органи на Україні»[148]. Оцінюючи зроблене, Генеральний секретаріат з повним правом проінформував примарне «громадянство України»: «старий лад навіки загинув, а разом з ним загинули й старі порядки. Замість громадських та інших установ, які за старого ладу були збудовані так, що скрізь мали силу тільки пани, нині заводяться нові народні установи» [149]. Разом з панами майже на століття зникли і такі поняття, як право, закон, правосуддя, приватна власність, право людини на життя, релігійні переконання, вільна преса, плюралізм думок та інші, глибоко ворожі «народним установам» поняття, явища та інституції. Бухгалтерські розрахунки щодо розподілу місць в Раді поміж представниками різнонаціональних, але завжди радикально лівих політичних партій та організацій[150] нічого змінити на краще не могли та й не мали на увазі. Власне саме це і зафіксував у щоденниковому записі Є. Онацький: «Сьогодні [151] години в дві зійшлися коло мого столу Грушевський, Садовський, Шраг, Чикаленко і говорили про сучасне. Настрій у всіх не дуже оптимістичний». [152]

Немовби у воду дивилися.

Констатація

Оцінюючи все сотворене на герці державотворення в цей період діяльності УЦР, С Благовісний спеціально підкреслив, що саме в ці дні під фундамент майбутньої УНР були додатково закладені такі міни уповільненої дії:

– всі без винятку уряди цієї української держави «споріднюють проблеми невизначеності юридичного статусу та компетенції»;

– «не було прийнято нормативних документів, де б чітко окреслювались принципи, структура та порядок формування вищого органу виконавчої влади»;

– «правові взаємини уряду з іншими ключовими державними органами влади УНР теж залишились нез’ясованими, а це призводило до постійних протиріч між ними»;

– «невирішеною залишилась проблема взаємодії <…> з місцевими органами виконавчої влади та самоврядування»;

– «не було чіткого розмежування між органами цивільної та державної влади». [153]

До цих абсолютно коректних висновків слід додати ще одне зауваження: як довели всі наступні події, в складі УЦР не знайшлося, кінець кінцем, жодної людини, здатної просто замислитись над цими питаннями – не говорячи про те, щоб запропонувати бодай якесь рішення однієї із зазначених С Благовісним проблем.

Cерпень

«Україна» як політико-адміністративна одиниця Росії