Розділ «Частина І»

А це було так. Перший напрямок – поширення своєї «влади» на всі дев’ять так званих «українських губерній». При цьому негайно зіткнулися з протидією законних, легітимних органів влади. Слово І. Лебедєвій: після падіння Тимчасового уряду, пише вона, київські політикани пішли шляхом «пристосування»органів місцевої влади до нових умов. «Але органи місцевого самоврядування не стали реальною підтримкою уряду через переважання в їх складі представників російських політичних партій (підкреслення наше. – Д. Я.)»,а якщо сказати правду – то через нелегітимний, незаконний характер влади Генсекретаріату та УЦР. Зіткнувшись з опором, ГС зробив спробу спертися на «установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам»УНР, відмовившись тим самим від спроб налагодити бодай якийсь діалог, не говорячи вже про співпрацю, з органами місцевого самоврядування. Та й взагалі: «існуюча система органів виконавчої влади»УНР, головним чином місцевого рівня, не дозволила уряду ефективно провадити в життя свою політику в регіонах. Причинами такого становища, на думку І. Лебедєвої, були як зовнішні, так і внутрішні чинники.

До зовнішніх належить негативне ставлення до українського державотворчого процесу з боку Тимчасового уряду та, згодом, ворожа політика Раднаркому РРФСР, яка «призвела до війни».До чинників внутрішніх дослідниця цілком справедливо віднесла неспроможність українських політичних партій піднестися над вузькопартійними інтересами; відсутність чіткої концепції формування місцевої влади; згубність концепції демократизації місцевої влади в умовах кризи; недостатність фінансування органів місцевої влади; партійний підхід у кадровій політиці[215]. Щодо діяльності у сфері військовій, то наслідком «державотворчої діяльності» українських націонал-соціалістів у цій площині стали «стихійна демобілізація 2 млн українців з російської армії та нищення військових структур, що мало фатальні наслідки для молодої української державності». [216]

Ще одна риса військового будівництва в часах розгортання так званих «національно-визвольних змагань українського народу» описана такими висловами: «характерна особливість керівників українських політичних партій всіх напрямків полягала в тому, що вони намагалися використати військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні», а це суперечить самій природі Збройних сил. Так, усі без винятку фракції УСДРП обстоювали їх формування за «трудовим принципом»;УПСР спочатку вимагала замінити постійну армію народною міліцією; після розколу ліві есери агітували за Українську червону армію, праві – за регулярну національну армію (цю ідею поділяла і УНП); центральна течія – за регулярну армію з призовом працюючих; УПСФ сформувала свою позицію лише після 1917 р. – тут їхні вимоги збігалися з вимогами «центристів» есдеків; УНП – за регулярну національну армію; дві комуністичні партії – УКП(б) та УКП – підтримували необхідність створення Червоної армії, сформованої на засадах класового принципу. [217]

Ще одна божевільна ідея українських націонал-соціалістів полягала в тому, щоби створювати частини з числа військовополонених. Це суперечило нормам міжнародного права, зокрема положенням IV Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р.[218] Такі військові частини «випадали» зі сфери права: воюючі сторони тлумачили їх не інакше, як бандформування. Саме таке бандформування було створено на підставі листа (!) Генерального секретаря військових справ нелегітимного «уряду» незаконної УНР С. Петлюри від 12 листопада 1917 р. до Галицько-Буковинського комітету – громадської організації галицьких українців, створеної для допомоги полоненим українцям-воякам австро-угорської армії, яка воювала із українцями-військовослужбовцями російської армії. Станом на 6 січня 1918 р. чисельність підрозділу сягнула 733 особи. Підсумок теоретичної та практичної діяльності вітчизняних націонал-соціалістів такий: «Державний суверенітет України можливо було забезпечити лише за наявності добре зорганізованих Збройних сил, чому Українська Центральна Рада до початку збройного конфлікту з радянською Росією не приділяла достатньої уваги, додержуючись точки зору, що Україні потрібна нерегулярна армія, а армія, побудована на міліційних засадах». [219]

Констатація

Автори цієї концепції – лідери УЦР, насамперед М. Грушевський, як голова Ради, В. Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та С Петлюра, як керівник «військового відомства», – ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України.