Розділ «Частина І»

Хто фінансував Українську Центральну Раду?

Першу інформацію про фінансові джерела її існування знаходимо в протоколі засідання Малої ради від 30 серпня. Того дня ця інституція заслухала звіт про виконання бюджету Генсекретаріату за серпень та затвердила його в сумі «58 225 крб. 83 коп.» [176]. Упадає в очі, що 17 767 крб., тобто 30% бюджету, було спрямовано на потреби Генсекретаріату освіти (що природно для національно-просвітницької організації), при тому що на військове відомство відпустили 19 840 крб. (34% бюджету), що не може бути природним для будь-якої громадської, в т. ч. навіть такої глибоко патріотичної організації, як Українська Центральна Рада. Ба більше – навіть сьогодні важко знайти в світі державу, яка могла би дозволити собі витрачати на військові потреби третину свого бюджету!

При обговоренні бюджету було спеціально зазначено, що при складанні бюджету «Генеральний секретаріат керувався даними з затвердженого(де, ким і коли? —Д. Я.) бюджету за попередній місяць»,тобто за липень 1917 р. Отже, виникає природне питання: чиїм коштом було фінансовано діяльність самої УЦР, її органів та Генерального секретаріату? На жаль, відповіді на це питання немає до сьогодні: сама УЦР, її лідери ніколи цього питання не торкалися. За 25 років професійної діяльності нам пощастило виявити одиноке свідчення на цю тему. Ось воно: «Так-сяк улаштувавшись, Центральна Рада видала заклик до громадянства про збір коштів. Проведення цієї акції було доручено інж. В. Ковалеві, а я був призначений йому на допомогу. Заклик був переданий через земства та кооперативи, і ми обчислювали можливий збір на кільканадцять тисяч карбованців, а він, несподівано для всіх, дав 35 000 000. Це, натурально, дуже підтримало на дусі і піднесло репутацію Грушевського як ініціятора». [177]

Історичний трилер на тему «Джерела фінансування УЦР» написав П. П. Гай-Нижник. З ґрунтовного дослідження випливає, що фінансування Ради відбувалося, скажемо делікатно, не за рахунок внутрішніх джерел. Цитуємо:

–  «керівництво Центральної Ради більш як 9 місяців 1917 р. самоусувалося від пошуків шляхів щодо вирішення питання власного фінансового забезпечення»;

– цю проблему діячі УЦР переклали на Тимчасовий уряд;

–  «уряд Центральної Ради не виробив механізму втілення в життя власних рішень»;

– «Центральна Рада та її уряд не мали розробленого плану побудови національної грошової системи»;

– «Держбанк залишався без основного та запасного капіталів»;

– «уряд Центральної Ради в області ведення власних, а згодом й державних фінансів керувався принципом проїдання коштів»;

– після проголошення УНР «держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків»;

– «недоліки, що були присутніми за урядування В. Винниченка, залишилися й за уряду В. Голубовича». [178]

У межах даного дослідження доводиться констатувати таке: сума в 100 000 крб., прийнята М. Грушевським нібито на потреби «галичан-біженців», – це сума, потрібна для двомісячного утримання виконавчого органу УЦР та крайового представництва Тимчасового уряду – Генерального секретаріату.

На засіданні Малої ради 18 серпня Д. Дорошенко, щойно іменований головою останнього, вислухавши всю інформацію про славетні «100 000», несподівано для всіх зрікся як від посади голови «уряду», так і від подальших спроб його формування. У цій ситуації есери зняли всі застереження щодо Винниченкової кандидатури і заявили, що їхня фракція «перешкод чинити не буде».Доручення Винниченку «скласти Генеральний секретаріат» ухвалили меншістюголосів («за» – сімнадцятеро, десятеро «утрималися», доля решти десяти голосів залишилася, мабуть, назавжди таємницею), засідання перенесли на 23 годину того ж дня. У відведений термін не вклалися, але опівночі новий голова ГС склад поспіхом зліпленого уряду все ж таки оголосив, що і було «прийнято до відома всіма голосами(точна їх кількість завбачливо в протоколі не вказана. – Д.Я.) проти 1, утрималося 4».О першій ночі 19 серпня засідання закрили. [179]

Дещо про механізм ухвалення рішень у Генсекретаріаті

Для особливо допитливих зазначимо: усі голосування в Генеральному секретаріаті якщо значення й мали, то вельми відносне. Річ у тім (це доведено у дослідженні І. Лебедєвої), що ГС «пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо)» [180]. Незгодні з таким висновком можуть узяти до відома інший: «під час затвердження Генерального секретаріату він не мав заздалегідь виробленого і затвердженого плану роботи. Не чітко були окреслені і функції його секретарів».Ще б пак – «концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми» [181]. Інша особливість його формування та функціонування в найближчому майбутньому – те, що при формуванні ГС фракції Малої ради «здебільшого додержувались положень Інструкції Тимчасового уряду, а не Статуту».Крім того, всі його склади – аж до жовтневого перевороту (та й після нього) – намагалися самочинно розширити сферу компетенції та повноважень через підготовку кожним генеральним секретарем «Інструкції» для свого секретаріату. Та й сама Рада «досить часто відступала від «Інструкції» щодо визначення компетенції окремих секретарств та ГС у цілому. У більшості випадків це робилось неформально, а інколи (підкреслення наше. – Д. Я.) й приймались офіційні рішення». [182]

«Міжнаціональний» чи «міжнародний» секретар?

Через день, 21 серпня, Мала рада зробила чергові кроки в напрямку створення незалежної держави de facto. Крок перший: під час затвердження персонального складу Генсекретаріату посаду О. Шульгина, яка перед тим називалася «генеральний секретар з міжнаціональнихсправ», перекваліфікували в «генеральний секретар з міжнароднихсправ», а в поданні до Тимчасового уряду з проханням про затвердження Генсекретаріату слово «міжнародних»замінили на «міжнаціональних».Крок другий: ухвалили (якою кількістю голосів – знову невідомо) створити

1) «юридичну комісію з представників усіх фракцій»,яка мала «означити компетенцію Українських Установчих зборів»,та

2) виборчу комісію, яка мала виробити «таку ординацію(тобто законопроект про вибори. – Д. Я.), щоб як можна простіше перевести вибори». [183]