Розділ «Частина І»

М. Чечель (1891 р. н., студент-недоук Петроградського інституту шляхів сполучення);

М. Шраг (1894 р. н., студент-недоук Московського університету, у 30-ті рр. – економіст, викладач економіки в радянських ВНЗ);

від УНРП:

М. Любинський (1891 р. н., освіта невідома, у 30-ті рр. – співробітник Інституту наукової мови ВУАН);

В. Павелко (? прапорщик, освіта невідома);

Ю. Павловський (? кооператор, освіта невідома);

В. Химерик (? сільський активіст, освіта невідома). [110]

Отже, вся сукупність гасел і практичних дій Української Центральної Ради та всіх її інституцій свідчить про її свідомий курс на прямий розрив із законним правовим простором та вихід за його межі. Тогочасне законодавство трактувало такі дії однозначно: «державна зрада» з усіма правовими наслідками, які випливали з такої кваліфікації. Але звертати увагу на такі дрібниці в напівпаралізованій війною країні не доводилося.

Декларація Генерального секретаріату: шлях до громадянської війни відкрито

Декларація Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р. [111] починається зверненням: «Шановні збори!».Чи не одиноку спробу проаналізувати документ здійснила Т. Бевз, і її висновок такий: декларація стала першим програмовим документом Генерального секретаріату «це була своєрідна програма дій» [112]. Укладачі збірки УЦР, у свою чергу, окремо звернули увагу дослідників, що зазначена дата – це не день ухвалення документа, а день його опублікування; при цьому його текст подано не за оригіналом, а за варіантом, оприлюдненим у 10 числі «Вістей з Української Центральної Ради» – офіційному органі УЦР. На підставі відомостей, наведених укладачами збірки документів УЦР, може скластися враження, що даний документ є автентичним, таким, що відображає погляди ГС, таким, що перед ухваленням обговорювався учасниками пленуму УЦР (який якраз відбувався тими днями) доопублікування, тобто до27 червня. Таке враження, на нашу думку, не можна вважати помилковим. Але і непомильним воно також не є.

Звернімося до документів.

У протоколі вечірнього (воно розпочалося о 20 год.) пленарного засідання УЦР від 26 червня, останнього «пленарного» дня роботи Ради (кількість присутніх, тобто легітимність засідання, як завжди, невідома), знаходимо першу згадку про документ, який повинен був позиціонувати власне Генеральний секретаріат як легітимний орган виконавчої влади принаймні для дев’яти «етнографічних українських губерній», тобто перший за останні 250 років незалежний від імперської столиці місцевий уряд. Інакше як «історичною» таку подію назвати важко. У цьому сенсі вона – таке припущення цілком логічне – мала би зайняти відповідне – дуже високе – місце в порядку денному Ради, яка претендувала на статус представницького органу всього українського народу!

Але так не сталося. Сталося щось цілком інше, а щодо принципів та правил представницької демократії, відомих в імперії вже дванадцять років, – цілком дивне. Питання про перший статусний документ першого «українського» уряду розглядалося після дебатів про необхідність закінчення/продовження самої сесії (це означає, що принаймні не всі члени Ради мали уявлення, що їм належить обговорювати і які рішення ухвалювати). Після відповідних дебатів члени Ради ухвалили матеріально підтримати тих своїх колег, «котрі вже здержались і не мають на що жити»;обрали 4 товаришів (заступників) та 4 секретарів Ради; подискутували питання про фактичне передання права ухвалювати будь-які рішення від самої УЦР до її Комітету; негайно по тому заслухали привітання від представника Пензенського гарнізону; пересварилися щодо проблеми участі своїх представників у комісії «для вироблення форм згоди з неукраїнською демократією м. Києва».Після цього оголосили п’ятнадцятихвилинну перерву, а вже після неї заслухали текст Декларації ГС у виконанні В. Винниченка. Після того знову розійшлися на п’ятнадцятихвилинний «перекур», і лише після того почали дебати. Думки розподілилися таким чином: фракція УРДП – «прийняти план…, який поведе до організації української демократії і до згоди з національностями української землі»;УСДРП (лідер якої, нагадаємо, документ щойно виголосив) – відкласти обговорення, оскільки (увага!) «декларація не була подана заздалегідь фракціям на обговорення».

Отже, текст документа, невідомого навіть для однопартійців керівника цього уряду (не говорячи вже про учасників пленуму), винесено на загальне обговорення. І то зроблено це посеред вечірнього засідання останнього дня роботи пленуму, коли непідготовлені, малокультурні та неосвічені селяни (а саме вони становили абсолютну арифметичну більшість УЦР) фізично та психологічно виснажені гострими дебатами навколо надзвичайної складності політичних, соціальних, економічних, юридичних та інших проблем та питань. Попри ці процедурні хитрощі, «питання», підняте «з голосу», тим не менше, «зависає». Саме в цей момент на трибуні і з’явився М. Ковалевський. Цього разу він побудував виступ за такою схемою (виводячи тим самим дискусію не тільки за межі правового простору, але й за межі елементарного політично доцільного розрахунку):

1) намагається заспокоїти делегатів: «декларація намітила план роботи. Вона не єсть щось нове в нашому житті; вона являється висновком соціалістичної і демократичної думки»;

2) б’є по наболілому: а) «Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету»і б) «важне місце в діяльності Генерального секретаріату повинна зайняти земельна справа»;

3) формулює перспективне політичне завдання: на Всеросійські Установчі збори «ми повинні йти цілком зорганізованими»,але головне завдання Генерального секретаріату «єсть скликання Українських Установчих зборів, котрі б виявили повну волю українського народу і національних меншостей». [113]

Що таке «національні меншості» і звідки вони взялися?

Окремим рядком, але побіжно, зазначимо: сам термін «національні меншості» для людей, коріння яких виходило з глибин української історії і які були визнані навіть романовським режимом «громадянами», був об’єктивно принизливим. Це розуміли принаймні деякі з політичних репрезентантів української «більшості», які використовували політично некоректний, але, мабуть, не такий дражливий термін, як «національності української землі». Що стосується політичних репрезентантів цієї так званої «меншості», то висловити її просто в очі членам УЦР вони не полінувалися. 22 червня на пленум Ради прийшли Дмитро Чижевський, секретар виконкомів Ради робітничих та солдатських депутатів та Київської ради робітничих депутатів, соціал-демократ, член УЦР (у майбутньому – видатний учений, філософ, професор низки європейських університетів, зокрема Гейдельберзького), та його однопартієць, член Київської ради робітничих депутатів Іван Петренко. Вони довели до відома учасників сесії Ради певні, вірогідно – панівні в їхньому середовищі, думки, що в протокольному записі мають такий вигляд: «Виступали представники Києва Чижевський і Петренко, котрі доводили, що української культури нема, що українські соціалісти – се якесь непорозуміння, а р.-д. – се сама настояща чорна сотня. Сі представники Києва прохали, як українці, щоб російська соціал-демократія навчила їх, українців, розуму. Української нації, по-їхньому, нема; бо що ото, мовляв, за нація, котра під час війни не мала своєї преси і не видавала жодних відозв?

На се їм вказувалось, що вони, очевидно, зле поінформовані<…>». [114]