Розділ «Частина І»

3. Загальні збори визнають, що Центральна Рада вжила всіх (підкреслення наше. —Д. Я.) заходів, щоб порозумітися з Тимчасовим російським урядом в справі оголошення принципу автономії України, і з огляду на те, що стихійний зріст українського руху набирає все більших розмірів, то відмова Тимчасового уряду може той рух направити більшим напруженням сил стати до організації і направлення того руху, щоб не довести край і всю Росію до анархії й занепаду здобутків революції». [94]

Констатація

Отже, від 2 червня 1917 р. Українська Центральна Рада вдалася до відкритого шантажу законного центрального уряду вимогами підбурюваного нею селянства, яке трактувалося як неіснуючий в природі «український народ». Очевидна мета такого курсу – добитися запровадження окремого політико-правового статусу для 9 з 58 губерній Російської держави неправовими, незаконними засобами.

Початки «національної», «трудової» «української» держави – 2

Усе це відбувалося в той час, коли на Західному фронті завершилися бої, розпочаті 9 квітня. «Не можна не погодитися з німцями, – підкрелював авторитетний дослідник О. Зайончковський, – що перемога в даному випадку, хоч і випадково, знову опинилася на їх боці. Російська революція зіграла в цьому відношенні головну роль, оскільки дала можливість зняти з російського фронту необхідні засоби» (підкреслено нами. – Д. Я.).

У перших числах червня політична позиція була «легалізована» і Всеукраїнською конференцією найчисленнішої радівської партії – УПСР, яка висунула вимогу перетворення Росії на федерацію «територіально-національних автономних одиниць з забезпеченням в їх межах прав національних меншостей».10 червня на цій хвилі селянського «одобрямсу» автономія України de facto була проголошена I Універсалом УЦР. [95]

Перед тим як звернутися до тексту документа, треба відзначити дві важливі обставини. Перша – 12 червня, тобто через два дні після формальної дати підписання, Універсал було зачитано на Софійській площі Києва. Судячи з фото, яке зафіксувало цю подію, присутніх було від трьох до семи тисяч. Друга – Центральна Рада ніколи цей документ не обговорювала, а не ухвалювала й поготів. Документ учасникам V сесії УЦР (до речі, в невідомій до сьогодні кількості) приблизно о 8 вечора 20 червня зачитав генеральний писар Ради. Ані обговорення, ані дебатів, згідно з протоколом засідання, не було.Окремі обережні голоси (наприклад, очільника радикально-демократичної партії Шульгина) М. Грушевський та його однопартійці дезавуйовували особисто. [96]

І Універсал: обставини «народження» – 1

Якщо звернутися до тексту I Універсалу, то саме слово «автономія» в ньому знайти не так-то просто: серед майже 1000 слів його вжито чи не 4 рази. Але документ цікавий не цим, а іншим – особливо в контексті тогочасних політико-правових реалій. Наприклад, початковим, вельми цікавим зворотом-зверненням – «до українського народу, на Україні та поза Україною сущого»,до «народу селян, робітників, трудящого люду».

Тут треба пригадати, що впродовж попередніх 150 років (власне – від 1772 року), тобто впродовж життя попередніх 5—6 поколінь, усі люди, які проживали на територіях, інкорпорованих до складу Російської імперії, були її «підданцями», а не «народом», тим більше – «українським». Правлячий дім Романових поділяв їх не за національною, а за становою ознакою. Остаточно цей розподіл був формалізований відомим указом імператора Петра I, який визначив чотирнадцятиступеневу ієрархію панівного стану, в основі якої лежав простий принцип – чим вищу позицію людина обіймала, тим більше прав та пов’язаних із ними привілеїв вона мала. Селяни, тобто основна маса підданців, будь-яких політичних прав були позбавлені, перебували у стані особистої залежності від конкретного власника, підлягали особистій юрисдикції господаря – нарівні з худобою, реманентом або хатніми меблями.

У лютому 1861 р. ці люди були оголошені особисто вільними, їм були надані певні права (сьогодні їх назвали б «громадянськими»). Приміром, вони отримали право обстоювати свої, нехай обмежені, але все ж таки права в судах загальної юрисдикції. Від березня 1917 р., тобто лише через 2 покоління, всі «підданці» Романових були оголошені «громадянами», рівними між собою в усіх правах. Право відносити себе до тієї чи іншої національності, тієї чи іншої конфесії, тієї чи іншої політичної течії було приватним правом конкретної людини, державою не регулювалося. Хоча, ніде правди діти, держава фактично надавала преференції російськомовним та офіційним, синодальним, православним. Прямо кажучи, поняття «національність» у межах імперії фактично було етнографічною, історичною, можливо, становою, але аж ніяк не політичною категорією. Для того щоб остаточно зрозуміти це, досить пригадати, що, наприклад, запорожці з Хортиці ідентифікували себе як «козаки» та «православні», а не «українці»: «українець»-уніат був для них таким самим ворогом, як і, скажімо, татарин-мусульманин, католик-поляк або єврей-юдей. Отже, звернення УЦР тільки до «українського народу»,та ще й «поза Україною сущого»,об’єктивно стало першим кроком на шляху сегрегації громадян Російської держави за мовною ознакою – по-перше, продемонструвало таку собі «імперськість», якщо хочете – «месіанізм» УЦР, по-друге. УЦР наражалася висловлювати інтереси українців, розкиданих по всьому світу, зокрема й тих, які на той час уже були громадянами США, підданцями Габсбургів або Віндзорів. Але ці «українці», не говорячи вже про тих, хто жив, власне, на території Південно-Західного краю Російської імперії (що його Центральна Рада трактувала як основну, але все ж таки частину «етнографічної української території»), Раду жодним правним способом у діючий тоді законний спосіб не обирали. Рада формувалася з представників тих чи інших організацій, союзів, гуртків тощо за квотним принципом, а не була обрана – на відміну від Державної думи, – наприклад, на загальних прямих, таємних, пропорційних та рівних виборах.

Констатація

Головна іманентна суперечність полягала тут у тому, що УЦР прагнула за допомогою демократичних, на її думку, процедур установити новий правовий порядок, насамперед стосовно українців, чиї права (з точки зору провіднихрадівських діячів) були або обмежені, або знехтувані, або не визнані за політичного режиму імперії. Такі дії лідерів УЦР об’єктивно виводили їх за межі чинної та загальновизнаної тоді демократичної і правової процедури. Це ясно випливає з трактування «українського народу» як «народу селян, робітників, трудящого люду», яке викидає поза межі цього самого «українського народу» (у трактуванні УЦР) священиків, учителів, офіцерів, митців, чиновників, торговців (сучасною мовою – «бізнесменів»), дипломатів, лікарів, інженерів, адвокатів та інших «неселян», «неробітників», «нетрудящих».

І Універсал: обставини народження – 2

Крім того, I Універсал уже від початку містив не тільки недійсні поняття, але й відверто брехливі твердження. Наприклад, автори документа стверджували, що «народукраїнський», «народ селян, робітників, трудящого люду» «поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі».Річ тут навіть не в тому, що земля як така не має «прав» та «вольностей» – їх мають (або не мають) виключно люди, які на цій землі живуть та плодяться. Річ у тому, наприклад, що «права» та «вольності» людей, рівних перед Законом, покликані захищати як самі закони, так і правоохоронна система в цілому – суди, прокуратура, поліція абощо. Рівними перед Законом можуть бути і є, як правило, лише громадяни – власне, вони тому і громадяни, що вони рівні перед Законом, джерелом якого є обраний ними представницький орган, у той час як самі громадяни джерелом Закону не є – вони є лише носіями природних прав, джерелом яких, у свою чергу, є Бог, Абсолют, Творець.

Така ієрархія понять та цінностей не була на ті часи якоюсь чудернацькою інновацією – це була добре розроблена як філософською та політичною, так і юридичною думкою система, яка діяла і в США (після проголошення Декларації незалежності в 1773 р.), і в європейських країнах після повалення т. зв. Старого порядку (тобто після 1793 р.). З цією системою та її ціннісними орієнтирами власне українська філософська та політична думка була добре обізнана – досить навести лише імена М. Василенка, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, І. Франка.

Далі – більше. Якщо замислитись над змістом категорій «робітники» та «трудящий люд», то стане очевидним призабутий сьогодні факт: усі без винятку «робітники», «пролетарі», «трудящий люд» у містах («трудящий люд» у селах називається «селяни»), які в поті чола свого здобували ресурс для виживання на території губерній Південно-Західного краю, були за своєю суттю селянами. Вони почали залишати рідні села після реформи 1861 р. – спершу поодинці, а з початком індустріальної «реформації» 1880-х років – сотнями тисяч. Але ментально, психологічно, культурно, світоглядно вони продовжували залишатися селянами. Крім того, низький рівень освіти був причиною того, що саме цим людям було вкрай важко (якщо взагалі можливо) інтегруватися в економічні реалії міста, а підніматися щаблинами соціальної ієрархії – і поготів. Ці люди були приречені на тяжку буденну працю – в цьому сенсі «перебудова» системи, започаткована імператором Олександром II, не дала їм практично нічого. Людина, яка з покоління в покоління потерпає від браку харчів, мало цікавиться громадянськими правами як такими або, скажімо, проблемами федеративного устрою держави.

Треба сказати прямо: люди, до яких апелювала Українська Центральна Рада, люди, інтереси яких вона прагнула виражати й обстоювати, мислили як соціальні лузери, поводилися як соціальні лузери, почувалися соціальними лузерами, були ними і не бачили шляхів та методів, за допомогою яких вони могли би цей стан змінити – якщо навіть не для себе, то бодай для своїх дітей. Такий стан справ вони пов’язували зі своїм національним походженням, яке, на їхню думку, прирікало їх на довічне існування у селянському ярмі. Треба підкреслити: якщо вони і помилялися в цьому, то не дуже сильно – за Романових було докладено багато зусиль, аби довести до такого стану нащадків колись вільних обивателів Речі Посполитої/Великого князівства Литовського.

У цьому сенсі I Універсал не був задуманий його авторами як документ правовий. Такими категоріями вони взагалі не оперували ані публічно, ані приватно. Отже, самого розуміння того, що продуктивне, а не руйнівне вирішення проблеми визволення від національного та соціального гноблення можливе тільки на платформі права та похідного від нього закону та за допомогою демократичних процедур, у лідерів УЦР в принципі не було.

Текст Універсалу засвідчує це досить виразно. Поруч із пасажем «не одділяючись від всієї Росії»стоїть теза «хай порядок і лад на Вкраїні дають… Всенародні Українські збори (Сойм)»та «всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші, «Українські збори».Тут же, без переходу, стверджується: «закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім парламенті»,та нарікання, що «Тимчасоверосійське правительство(яке, на відміну від УЦР, діяло в межах чинного правового поля, у повній відповідності до мандата, виданого легітимною Державною думою та самочинною Петроградською радою робітничих та солдатських депутатів, яка фактично контролювала імперську столицю) одкинуло всі наші домагання, одпихнуло простягнену руку українського народу».Чудернацтво, а якщо точніше – політичне та правове дикунство цього пункту полягало в тому, що ніякий уряд, тим більше такий, у самій назві якого міститься означення «тимчасовий», не може встановлювати або змінювати форму державного устрою. І було добре відомо на початку того століття, що таке питання є виключною прерогативою обраної на загальних та вільних виборах Конституанті – в даному випадку Всеросійських Установчих зборів.