Розділ «Частина І»

Мітинг з нагоди Всеукраїнського військового з’їзду 5—10 червня 1917 р.

Упродовж наступних днів згадана комісія ознак життя не подавала. Лише увечері 23 червня (пленарні засідання УЦР, як правило, відкривалися по обіді і тривали до 23 години) перед учасниками зібрання виступив М. Шраг. Судячи з протоколу його мови, Комісія на 23 червня встигла провести вже чотири засідання, на яких було ухвалено аж три постанови. Перша запроваджувала сегрегаційний «національний», а не цивільний або фаховий принцип її комплектації та загальну верхню кількісну її межу – 100 осіб «з представників української і інших, що живуть на Україні, національностей».Друга встановлювала пропорційний принцип обрання – один представник від 1% людності (офіційно це називалося «національно-пропорційне представництво»).Третя постанова стверджувала, що право на «безумовне»представництво в Комісії мають ті національності, «які складають в Україні не менше 1% населення»:всі інші мали право надіслати свого представника, лише «заявивши» про таке своє бажання і отримавши згоду самої Комісії. Наостанок зазначимо, що всі три пункти були ухвалені учасниками пленуму УЦР без обговорення. [102]

Удруге пан Шраг об’явився перед членами УЦР 25 червня з метою «закінчити»доклад Комісії. Суть «закінчення» така:

по-перше, Комісія оголосила кількісні представницькі квоти: 11 осіб – від «москалів»,8 – від євреїв, 2 – від німців та поляків, по 1 – від білорусів, татар, молдаван, чехів, греків, болгар – загалом 29 осіб; 71 місце надавалося українцям. При цьому росіяни, білоруси, чехи та німці повинні були надсилати представників від «об’єднуючого» їх національного органу.

По-друге, Комісія встановила т. зв. «бажане»представництво: для «москалів» –по 1 особі від ЦК партій ПСР, РСДРП(м), РСДРП(б), конституційних демократів; 3 місця виділялося напівміфічним «советам общественных организаций» із «побажанням» надати ці місця представникам Київського, Одеського та Харківського округів; ще 4 місця мусили заповнити «представники»рад робітничих, солдатських та селянських депутатів цих округів.

Наступними рішеннями, і це – по-третє, Комісія «запрограмувала» суворо соціалістичний принцип свого складу. Так, євреї мали надіслати 5 представників від своїх соціалістичних партій і лише 3 – від «несоціалістичних»;серед поляків соціалістом обов’язково мусив бути 1 член Комісії. Українці сепарувалися за наступною схемою: 30 – від УЦР (в т. ч. 24 від шести партійних фракцій та ще 6 обиралися персонально від Ради в цілому); 11 мали представляти 11 губерній (але які саме – невідомо, відомо, що власне «українських» сама Рада налічувала 9); 30 повинні були делегуватися правничими (12), економічними та фінансовими (5), поштовими (2), залізничними (3), культурно-просвітницькими (5) організаціями. Не забули і про Чорноморський флот (1), духовенство (1) й військових (2 представники). Разом, щоправда, вийшло не 30, а 31 особа, але на таку дрібничку уваги не звернули. Установили лише, що Комісія повинна зібратися не пізніше 10 липня за умови наявності 50 своїх членів, 30 з яких УЦР мала обрати негайно ще на поточній сесії. Ці 30 обранців мали негайно ж вибрати з-поміж себе Тимчасову президію, яка мусила би «приготувати матеріали для комісії, намітити план діяльності її, наготовити проект наказу комісії і разом із секретаріатом Центральної Ради і останніми обібраними членами майбутньої комісії скликати саму комісію». [103]

Упадає в очі дивна обставина: самої Комісії ще не було, але голова і секретар у неї вже були. Секретар – уже відомий нам М. Шраг, а голова – юрисконсульт УГВК, «есдек» М. Левітський (він же Левитський. – Д. Я.),дані про систематичну юридичну освіту якого, так само як і про інших членів цієї Комісії, поки що також невідомі. Більше того, ми сміливо стверджуємо: жодні подальші дослідження таких даних не виявлять!

Маємо зауважити, що обидва добродії були настановлені на ці посади (не в зв’язку зі своїми професійними якостями, а лише тому, що були протеже голови УЦР М. Грушевського (М. Шраг) та голів Генерального секретаріату – В. Винниченка та УГВК – С Петлюри (М. Левітський) з єдиною метою – втілювати в життя партійні настанови ще й у цій царині. Як на те, на засіданні 26 червня есер М. Ковалевський, чільник найчисленнішої фракції у Раді, озвучив «генеральну лінію партії»: «ми вважаємо, –сказав він, – що Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету.<…> Треба було зазначити, що конечним пунктом діяльності Військового секретаріату повинно бути перетворення постійної армії на народну міліцію.<…> Скоро відбудуться Російські Установчі збори, –вів далі пан Ковалевський, – туди ми повинні йти цілком зорганізованими. Генеральному секретаріатові треба було зазначити, що одним з чергових його завдань є скликання Українських Установчих зборів, котрі виявили би повну волю українського народу і національних меншостей». [104]

Констатація

На нашу думку, цитовані вислови М. Ковалевського ясно свідчать тільки про те, що принаймні деяка частина радівських діячів уже з літа 1917 р. бачила себе на полі самостійної соціалістичної України, а не України як автономної частини демократичної та правової Російської республіки. Про це свідчать тіж таки заклики до «українізації» армії, і її гарнізонів, і мирових судів, і земств, і міст, і до заведення при університетах кафедр цивільного українського (!) права, і до запровадження нових українських податків, і до «повернення українських архівів, що знаходяться в Великоросії», і до розділу губерній на виборчі округи, і до розробки окремого від російського виборчого законодавства. Ба більше – на пленумі, мабуть, уперше пролунала вимога участі «українського народу» в майбутній мировій конференції! [105] Це було не що інше, як претензія націонал-соціалістичної УЦР на те, щоби бути визнаною суб’єктом міжнародного права! Нарешті, саме на цій сесії Центральна Рада позиціонувала себе виключно як «орган української революційної демократії» і ухвалила «зараз же починати процес перетворення національної Української ради в Тимчасовий крайовий парламент» на основі «пропорційного національного представництва» [106] . Головним завданням такого «парламенту», як визначалося, було ухвалити «вироблений спеціальною комісією проект автономного статуту України перед винесенням його на Всеросійські Установчі збори», у зв’язку з чим мала «бути достигнута остаточна згода між всіма народами України щодо спільної політики і тактики на Всеросійських Установчих зборах» [107] . Немає потреби спеціально говорити про те, що останнє завдання було нездійсненним навіть теоретично і навіть у межах самої україномовної громади, давно і назавжди розділеної за економічною, соціальною, культурною, політичною, конфесійною та іншими ознаками.

Комісія з розробки статуту автономної України

28 червня пленум Ради без обговорення (так завжди бувало у важливих випадках) «з голосу» обрав членів Комiсiї з розробки проекту статуту автономії України. У протоколі засідання читаємо: «3. Обираються 30 членів Комісії по складанню проекту статуту автономії України» [108]. Далі в документі наводиться перелік 26 прізвищ [109] представників п’яти партійних фракцій УЦР – по четверо від кожної та шестеро обраних персонально від пленуму Ради (за партійною належністю троє з них були соціал-демократами, двоє – есерами, один представляв соціалістів-федералістів). Отже, найбільша партійна фракція в УЦР – есерівська – була формально представлена в Комісії шістьма особами, менша за неї УСДРП – сімома (якщо не брати до уваги голос дружини М. Грушевського, яка формально належала до «трудової» партії), інтелектуально адекватна УПСФ контролювала п’ять голосів – так само як і народно-революційна, яка спромоглася провести одного із своїх членів по списку «трудовиків». Найбільшою за кількістю «фракцією» були люди, про освіту яких нічого невідомо (десятеро); друге місце посідали історики та археологи (семеро). Усі інші «пасли задніх»: це літератори та журналісти (троє), студенти-недоуки та ті, хто мав досвід парламентської законотворчої роботи у складі I Державної думи (по двоє). Замикали цей умовний «фракційний» список лікар-ветеринар та інженер-агроном. Що в такому славному товаристві залишалося робити двом (!) професійним правникам, залишається лише гадати.

Якщо проаналізувати наявні дані про вік членів Комісії, то легко дійти висновку, що вони належали до трьох різних генерацій. Семеро з тих, про кого дані збереглися, не мали й тридцяти (наймолодшим тут був двадцятитрирічний М. Шраг); шестеро належали до генерації сорокарічних; троє перейшли п’ятдесятирічний поріг; «старійшині» серед членів Комісії, Іллі Шрагу, того року виповнилося сімдесят. Ще про сімох даних поки що немає, але, беручи до увагу їхню дуже коротку «кредитну» історію в українському революційному соціалістичному русі, ми ризикнемо висловити припущення, що їм також не виповнилося тридцяти. Якщо це так, то 16 із 26 членів «конституційної комісії» можна віднести до молодої генерації національних політиків, які не мали за плечима ані серйозного життєвого, ані політичного досвіду.

Очевидно, що пересічний член Комісії, яка мала реалізувати надзвичайно складне інтелектуальне завдання, а саме – підготувати проект Основного закону для тридцятип’ятимільйонного народу (який, як стверджували люди, що взяли на себе відповідальність від імені цього народу говорити, ні про що інше, як про окремішнє державне життя, і не мріяв), був молодою людиною без будь-якої систематичної освіти, але національно «свідомим» прихильником радикальних соціалістичних теорій та практик. Серед цих «свідомих» восьмеро (якщо не враховувати дружину М. Грушевського) були «свідомими» настільки, що свідомо пішли на співробітництво з людоїдами-більшовиками, перебравшись після ганебного краху т. зв. «національно-визвольних змагань» на територію Радянської України.

Остаточний склад Комісії з вироблення статуту автономної України мав на 28 червня 1917 р. такий вигляд:

від пленуму УЦР:

М. Біляшівський (1867 р. н., археолог, мистецтвознавець, у минулому – депутат I Державної думи, член УПСР);

Й. Гермайзе (1892 р. н., історик, у 30-ті рр. – керівник Археографічної комісії УВАН, член УСДРП);

М. Грушевський (1866 р. н., історик, за радянських часів – академік АН УРСР та АН СРСР, член УПСР);

М. Огородній (? освіта невідома, член УСДРП);