Розділ II Україна та європейський контекст

Таким чином, сучасні дослідження вітчизняних суспільствознавців довели, що правовий статус руської шляхти був урівняний з польською вже від 1425—1435 рр.[361] У 1565—1566 рр. у ВКЛ відбулася сеймова реформа, закріплена Другим Литовським Статутом. «Статут 1566р., в суті речей, – як стверджують сучасні дослідники, – на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту». Відкриває цю низку реформаторських актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок – це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом… зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави… Згідно з новим адміністративним поділом встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства[362]: Київське – з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське – з Луцьким, Володимирським і Крем’янецьким судовими повітами; Брацлавське – з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом). Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участі в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством.[363]

Від самого початку XIV ст., власне – від 1309 р. русько-польсько-литовська шляхта обирала собі голову держави – великого князя. Відбувалося це на т. зв. «елекційних сеймах». Активну роль у державному, політичному житті країни відігравали і т. зв. «ординарні сейми», до виключної компетенції яких відносилися питання оголошення війни та укладання миру, організації народного ополчення тощо. Від XVI ст. до виключної компетенції сеймів належали ухвалення законів, встановлення податків, встановлення зносин з іноземними державами[364]. Шляхта взагалі, руська – зокрема, користувалася широкими політичними та економічними правами, закріпленими в Уставних земських грамотах – законодавчих текстах судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру. Аналіз Д. Ващука[365] зафіксував наявність різноманітних, насамперед майнових, підтвердних (тобто таких, які підтверджували минулі привілеї) та посадових привілеїв шляхти, детально прописаних як у грамотах київських та волинських, так і в Загальноземському Судебнику (1447 р.) та Судебнику Казимира (1648 р.). Дослідник також установив, що на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди, що «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права», що від другої половини XV ст. на теренах ВКЛ «набула поширення практика надання привілеїв цілим регіонам/областям». Так, наприклад, свій привілей Київська земля отримала, вірогідно, з рук великого князя Казимира Ягеллончика у другій половині 1440 р., земля Волинська – в 1452 р.[366]

Іншими словами, Велике князівство Литовське/Річ Посполита була суверенною, самостійною державою. Уже Другий Статут продемонстрував високий рівень писемної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколи Радзивілла Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»)».[367]

Джерелом права в ній, як це випливає з першого артикулу першого розділу Статуту, був Великий князь Литовський. Цитуємо: «О персоне нашей Государевой. Артикул 1. Вси обыватели Великого княжения Литовского сим одним правом писаным и от нас данным суждены быть…»[368]. Цитований артикул назавжди спростовує твердження сучасних фальсифікаторів про те, що Статут був «джерелом права»[369] в двоєдиній державі трьох народів. Цього не могло бути тому, що не могло бути ніколи: джерелом права у ВКЛ/РП були Великий князь Литовський, згодом – король об’єднаної держави та сеймова шляхта, які тільки й могли вносити зміни до Статуту та встановлювати закони. У цьому сенсі Литовський Статут був кодексом законів, а не джерелом права.

Русини та їх звичаєве право

Як було показано вище, одним з найголовніших приписів, які з дохристиянських часів регулювали правовідносини між русинами та між державою та її підданими, були норми так званого «звичаєвого права».

Сучасні дослідники переконливо довели, що:

– «право є складним соціальним явищем (особливим соціальним результатом), що має власну об’єктивну природу, яка не залежить від волі чи свавілля держави»;

– правові відносини можуть виникати як всупереч волі держави, так і поза нею;

– офіційні правові пам’ятники «не відображають усіх типів правової поведінки»;

– «звичаєве право є первісною формою права, що функціонує і в даний час, виявляє його універсальні властивості, ілюструючи здатність тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому самостійно виробляти найбільш доцільні в даних умовах норми життєдіяльності»;

– «звичаєве право не має всіх традиційних ознак права»

– «звичаєвому праву властиво бути мірилом свободи та поведінки людини»;

– звичаєве право формується на протодержавних стадіях розвитку людства;

– до XVI ст. включно на території ВКЛ «продовжували розвиватися правові традиції попередніх періодів», тобто традиції часів «Руської правди»;

– загальний розвиток правової системи на землях, окупованих Росією, «відбувався шляхом централізації і уніфікації, поступової відмови від місцевих національних особливостей»;

– «у генетичному аспекті звичаєве право збереглося також у спеціальних нормах “Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній”», що містилися у «Зводі законів Російської імперії».[370]

В останньому за часом академічному дослідженні переконливо доведено:

– «побутування того чи іншого звичаю завжди пов’язане з його господарською діяльністю»;

– одна з головних рис українського інституту власності на землю – «подвірне землеволодіння»;