Розділ II Україна та європейський контекст

З огляду на ці та інші міркування ми схильні вважати, що станом на 1917 р. на території України (в кордонах 1991 р.) існували дві окремі україномовні спільноти – «наддністрянська», в якій домінувала східногалицька група, та «наддніпрянська», боротьба за лідерство в якій, на відміну від першої, не завершилася. На нашу думку, україномовна спільнота, яка розвивалася в нетрях Австро-Угорської імперії, досягла вищої, порівняно з україномовною спільнотою, що проживала на території, окупованій Російською імперією, фази розвитку. «Наддністрянська» україномовна спільнота порівняно з братською «наддніпрянською» була і більш гомогенною, і мала визначені загальноприйнятні, консенсусні орієнтири свого розвитку.

Правові системи на руських землях

Київська Русь

Хронологічно першою системою писаного, кодифікованого права на землях, які утворюють територію сучасної України, була правова система Київської Русі. Опису та аналізу її присвячене дослідження В. Заруби[338], яке, на нашу думку, відрізняється від інших чіткістю, ясністю, послідовністю та відсутністю ідеологічних штампів.

Залишаючи осторонь дискусію навколо коректності тверджень типу «Русь є важливим періодом у розвитку саме цієї (східнослов’янської. – Д.Я.) групи племен, оскільки він був раннім етапом у розвитку української народності. А значить, історія Руської Землі – це насамперед історія українського народу» або «“українці-анти” вступили у союз з гунами, після чого з антської частини східних слов’ян і вийшов нинішній український народ», оскільки це, по-перше, виходить за межі даної розвідки та, по-друге, автор якої не вважає себе спеціалістом у даному питанні, В. Заруба, як видається, виходить із очевидного факту: «Руссю завжди називалася лише територія теперішньої України. Для киян смоляки, новгородці, суздальці були не русами, а жителями «земель верхніх», «словенами». Усвою чергу, жителі півночі – суздальці – похід на південь, на Київ, називали «походом у Русь», «дорусів». Русь, – підкреслює дослідник, – це назва народу, який витворився на землях сучасної України (якщо точно – сучасної Правобережної України. – Д.Я.) шляхом об’єднання племен полян, древлян, сіверян, білих хорватів, волинян, тиверців та уличів в єдиний етнос, який можна умовно (підкреслено нами. – Д.Я.) назвати староукраїнською народністю».[339]

Поворотним моментом в історії цих племен стало так зване Володимирове Хрещення, внаслідок якого Русь стала частиною тодішнього цивілізованого світу, власне – Східної Римської імперії. Збройний загін під командуванням Володимира підтримав Імператора Василя II проти його супротивників. Ось як подає цю подію визнаний світовий авторитет Г. Острогорський: «Становище законного імператора було безнадійне, врятувати його від падіння могла хіба що зовнішня допомога. Василій II вчасно збагнув це й звернувся до київського князя Володимира з проханням надіслати йому таку допомогу. Навесні 988 року шеститисячне руське військо висадилося на візантійську землю, і саме ця славетна варязько-руська дружина врятувала становище практично в останній момент», а саме – розгромила противників імператора 13 квітня 989 року. «Варязько-руська дружина так і залишилася на візантійській службі і, поповнюючись новоприбулими варягами та іншими норманами, відіграла неабияку роль у візантійській армії».

«У нагороду за вчасну допомогу київський князь мав одружитися з Анною Багрянородною, сестрою імператора, але за умови, що він разом зі своїми підданими прийме християнство. З візантійського боку це була велика поступка, адже досі ніколи ще народжена в багряниці, повноправна візантійська принцеса не виходила заміж за чужоземця… тільки володар молодої руської держави був удостоєний честі породичатися зі справді повноправною імператорською родиною… Християнізація Київської Русі знаменувала не тільки початок нової ери в її розвитку, а стала водночас і величезним досягненням Візантії. У сфері візантійських впливів несподівано опинилася найбільша й найбагатша слов’янська держава, яка відтепер перебуватиме під духовним проводом Константинополя. Окрім того, що новоутворена руська церква підпорядковувалась Константинопольському патріархатові, нею ще й керували митрополити-греки, яких туди присилали з Візантії. Відтоді культурний розвиток Руси упродовж довгих сторіч перебуватиме під сильним візантійським впливом».[340]

Ці дві обставини – шлюб із «Багрянородною» та прийняття офіційного імперського культу, який тепер називається «православ’ям» у його східному варіанті, – у політичному сенсі означали невідкликувану надалі легітимацію влади київських князів з боку найбільшої на той час світової потуги в період, коли вона досягла найвищої точки свого розвитку. Входження Володимира до імператорської сім’ї за визначенням вимагало, послуговуючись сучасними термінами, адаптування до імперських місцевих, регіональних, світоглядних, правових норм та звичаїв. У цьому сенсі перед Володимиром та його наступниками було тільки два шляхи: або відкинути існуюче у слов’янських племен (над якими Рюрики встановили оружною силою свою владу) звичаєве право та запровадити на території князівства систему імперського римського права, або кодифікувати своє, адаптувавши його під імперське.

Імперське право на той момент – це чи не найрозвиненіша ділянка візантійського буття, так само як грецька культура та римський універсалізм. Одна з його вершин – «Прохейрон» – зведений кодекс цивільного та державного права, до якого включили «найважливіші та найчастіше застосовувані закони, які зведено до системи із 40розділів… «Прохейрон» здобув собі широке визнання, ним користувалися аж до самого падіння візантійської держави. Невдовзі його було перекладено слов’янською мовою», він «користувався величезною популярністю як серед південних, так і серед східних слов’ян». Ще одна вершина тогочасної правової думки – «Епанагоги» – «вступ до великого збірника законів», документ, який виразно фіксує засадничу ідею розподілу влад. «Держава та церква, – пише про це Г. Острогорський, – постають тут як одна інституція, складена з багатьох частин та членів, на вершині якої стоять один поруч з одним імператор і патріарх – два провідники християнського світу, злагоджено і гармонійно співпрацюючи між собою на благо людства. Сфера діяльності цих влад, нерозривно пов’язаних одна з одною, чітко розмежована: імператор повинен піклуватися про плотські, а патріарх – про духовні потреби підданих».

Руська держава Володимира отримала можливість пізнати також і «Шестикнижжя» – «найбільше за обсягом зведення середньовічних візантійських законів, «базилік» – «збірників канонічного, цивільного та державного права, які ґрунтуються в основному на Кодексі Юстиніяна та «Дігестах», дещо менше на «Institutiones» та інших правових актах. Саме цей Кодекс, який витіснив з ужитку попереднє законодавство – законодавство імператора Юстиніяна, встановив фундаментальну правову норму, яка діяла на теренах сучасних українських земель більше 1000 років – формально аж до грудня 1918 р., а фактично у де в чому діє і у сучасній українській Конституції! Норма встановлювала: «Імператор – Божий обранець, його оберігає саме Провидіння. Він керує всією адміністрацією, є головнокомандуючим армії, найвищим суддею і джерелом права, покровителем церкви й оборонцем віри. Він вирішує питання війни і миру, вироки, які він виносить, остаточні й оскарженню не підлягають, а закони, які він видає, – вияв Божої волі. Щоправда, – наголошує Г. Острогорський, – і він повинен коритися обов’язковим для всіх законам, але від нього залежить скасування давніх і видання нових прав та законів. Як глава держави він користується нічим не обмеженою владою, керуючись хіба що власними принципами моральності й справедливості».[341]

Завдання кодифікації київського княжого законодавства було вирішене за Ярослава Мудрого, який звів звичаєве право у збірку, яку ми знаємо під назвою «Руська правда». Його основним, «системоутворюючим», за В. Зарубою, джерелом було звичаєве право. Кодекс також увібрав у себе княжі угоди, договори князів на з’їздах, угоди князів з народом, князівську судову практику, княжі устави, церковні статути та «рецепцію норм візантійського канонічного та цивільного права», зокрема «Номоканон Іоанна Схоластика».[342]

Наріжний камінь «Руської правди», як на нашу думку, є цілковито візантійського походження. Він визначив джерелом права у державі київського князя з дому Рюриків. «Конституція» князівства зосереджувала в його руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, освяченої православним митрополитом. Саме київському князю, який з часів Олега іменувався «великим князем руським», як голові своєї династії належала вся земля, тобто вся територія Великого князівства.[343]

«Руська правда» містила в собі принциповий недолік, який врешті-решт зруйнував цю державу. Недолік цей так само був запозичений в романській державі. Суть проблеми – у неврегульованості «процедури успадкування державної влади в столиці та князівствах, коли принцип наслідування по прямій лінії – від батька до сина – зіткнувся з принципом родового старшинства: від брата до брата, а від нього – до старших племінників». Це мало невідворотним наслідком у тому числі зміну форми державного устрою – з централізованої монархії Київська Русь перетворилася на федерацію кількох монархій.

Галицько-Волинське князівство

У середині XII ст. єдина держава розпалася на 14 самостійних князівств. Правонаступницею її стало Галицько-Волинське князівство (1199—1340 рр.). Після смерті останнього нащадка Ярослава Мудрого владу в 1199 р. захопив Роман Мстиславович, син «українського» волинського князя Мстислава Ізяславовича та польської княжни Агнеси. Після його загибелі 1205 р. князівство пережило десятиліття смутних часів. 1238 р. син Романа – Данило об’єднав два князівства – Галицьке та Волинське, перенісши його столицю до Холма. Волинню при цьому правив брат Данила – Василько. 1239 р. Данило приєднав до свого князівства Київ. До 1246 р. йому вдавалося уникати визнання над собою влади Орди, але кінець кінцем під загрозою татарського вторгнення він погодився взяти ярлик від хана. 1235 р. Данило як організатор антитатарського хрестового походу за участі католицьких Литви, Польщі та Угорщини дістав королівський титул від Папи Інокентія IV. Це, на нашу думку, витворило унікальну з правової точки зору ситуацію: влада Рюриковичів була легітимізована як Патріархом Константинополя, так і Папою Римським. У політичному сенсі це означало, що надалі законне право володіти землями Галицько-Волинського князівства належало тільки і виключно нащадкам Данила. Політична практика з таким розумінням легітимності та законності влади на руських землях цілком узгоджувалася, наприклад, онук Данила, Юрій Львович, мав титул «Король Руський (regis Rusiae), принцепс Володимирщини».

Ситуація кардинально ускладнилася, заплуталася, змінилася по смерті його синів – Андрія I та Льва II. Оскільки рід законних правителів урвався, а принцип легітимності володарювання за принципом «крові» зберігався, бояри запросили на престол їх небожа, сина мазовецького князя Болеслава. Останній перейшов на православ’я та правив державою під іменем Юрія II. Саме Юрій підписав так звану Вишеградську угоду, згідно з якою по його смерті трон мав перейти до польського короля Казимира III. Дізнавшись про угоду, бояри 1340 р. отруїли його, проголосивши волинським князем зятя Юрія II – Любарта.[344]

Велике князівство Литовське/Річ Посполита

Інкорпорованими до складу Великого князівства були Волинь, Вязьма, Київщина, Сіверщина, Смоленське князівство, Східне Поділля, Підляшшя, Турово-Пінська земля, Чорна Русь, «а також землі, якими розпоряджалися верхівські князі Масальські та Мезецькі. Натомість решта верхівських князів, а саме Новосільські (Воротинські, Одоєвські, Бельовські) сиділи на уділах і мали договірні стосунки з Вільно»[345]. Процес інкорпорації «українських» земель розпочався 1320 р., коли тамтешній володар – князь Гедимін у битві на р. Ірпінь переміг об’єднане військо татар та київського князя Станіслава і на підставі існуючого de facto «права завоювання» прилучив Київ до Великого князівства Литовського. Місцеве населення негативних для себе змін від переміни володаря не відчуло – новий владика зберіг для новоприєднаних володінь «всі ті права та привілеї, які мали мешканці того князівства».

Гедимін.

Аналогічно чинив і король Польщі. 1349 р. Казимир приєднав до коронних земель Київське, Чернігівське та Переяславське князівства, а сейм спеціальним законом санкціонував для русинів право «вільним відправленням віри користуватися і всіма тими правами користуватися, якими користуються поляки». Єдиною запровадженою у життя новацією став хіба адміністративний поділ новоприєднаних князівств на воєводства та повіти.[346]