Розділ II Україна та європейський контекст

Але цього замало. Одеські вчені підтвердили висновок попередників про «надзвичайну схожість між Руською Правдою і литовсько-руським правом», і те, що руські землі були невід’ємною частиною Великого князівства Литовського і, отже, перебували у зоні загальноєвропейських впливів, «тут народжувалася своєрідна правова культура, відмінна від західної». Відмінності полягали в тому, що:

– «народ міцно тримався «старіни»;

– дуже обережно, навіть підозріло, ставився до новацій;

– правова система писаного права, яка склалася у ВКЛ, «не тільки зберегла свою правову спадщину, але й увібрала в себе все краще, що було досягнуто в інших країнах, а багато в чому перевершила їх»;

– «інтуїтивно вдалося витримати закон балансу своїх і набутих, запозичених правових елементів, що вберегло українську правову культуру від деградації, або навіть від цілковитого знищення».

Найсуттєвіша ж, як на нашу думку, обставина, в яких розвивалося Велике князівство Литовське, – це наявність «в одній державі двох гілок християнства». Це мало своїм наслідком формування тут політичної системи, «близької до цезаропапізму, за якої державна влада відтіснила церковну з її космополітичними ідеями». Саме тому «вперше в історії Європи вдалося вивести норми права з-під впливу церкви… хоча це і не означало, що новостворені норми не зазнали позитивного загальноморального впливу церковного права». У ВКЛ існували та діяли паралельно норми як церковного, так і світського права, але при цьому «верховенство повністю належало останньому і вищі органи державної влади виступали в деяких церковних справах як вища інстанція. Особливо це стосувалося православної церкви».[357]

Після переходу руських земель під владу Литви «місце давньоруських удільних князів посіли представники князівської династії Гедиміновичів». Але при цьому «обласні привілеї, які отримували ці землі, залишали непорушними права власності»; «зберігалася і загальна система органів влади і управління»; «закріплена в обласних привілеях територіальна автономія… мала величезне історичне значення, оскільки давала можливість зберегти тут політичні структури, які і після входження до складу Великого князівства Литовського продовжували жити своїм попереднім життям із залишками державної самостійності».

Основний конфлікт XVI ст. у ВКЛ – це конфлікт не поміж гнобленим селянством та шляхтою, не поміж православною та католицькою громадами, не поміж «українцями» та поляками – як у цьому намагаються переконати сучасні фальсифікатори історії нашого народу, а конфлікт поміж правлячою магнатською верхівкою та шляхтою. Остання прагнула зрівняння у правах, «повного законодавчого оформлення особистих, політичних і майнових прав шляхти, які у поєднанні з монополією на право землеволодіння та участь у центральних та місцевих органах влади і управління мали надати їй виключного становища серед інших соціальних груп».

Вирішення цього історичного завдання передбачало лише два мирні способи. Перший – внесення змін до Статуту 1529 р. Другий – ухвалення нового Статуту. Правлячі в країні кола обрали другий шлях, створивши авторитетну комісію у складі 5 католиків та 5 православних юристів. Перший практичний результат їх роботи загальнодержавного значення – привілей 1563 р., який зрівняв у правах православну та католицьку шляхту. Наступного року була створена єдина судова система із професійними суддями. Ще за рік був уведений у дію новий Статут Великого князівства Литовського, який чи не вперше в європейській історії здійснив «спробу проголошення політичних прав і простих людей». Цей документ перевершив попередній «не лише за рівнем кодифікаційної техніки, але за своїм змістом і обсягом», він включав «норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального, військового, земельного та судового права». Але головне в цьому документі, головне його «історичне значення полягає в тому, що він затвердив повну демократію і фактично сформував підвалини правової держави… для тих, хто володів засобами виробництва, для панівного в економічному відношенні стану», «консолідував панівний стан, зробив його єдиним у правах і свободах». Ці норми залишилися у силі і після виходу у 1569 р. зі складу ВКЛ Брацлавського, Волинського та Київського воєводств та приєднання їх до Польщі. Натомість у Литві і Білорусі вони діяли лише до 1588 р.[358]

1569 р. став «точкою повороту» як у долі Великого князівства Литовського, так і в долі його народів, у т. ч. руського. Того року на сеймі в м. Любліні було ухвалене рішення про об’єднання князівства та Польщі в єдину державу – Річ Посполиту. Правлячі кола ВКЛ пішли на такий крок під впливом результатів Ливонської війни, «яка виснажила матеріальні ресурси країни». 5 березня польський король спеціальною грамотою приєднав Підляшшя і Волинь до своєї держави. На початку червня до її складу добровільно увійшли Брацлавщина та Київщина. На думку науковців, об’єднання руських земель, «до цього розділених між Литвою і Польщею», стало позитивним явищем, яке «мало сприяти розвиткові всього… етносу на єдиній політичній, економічній та культурній основі». В такій ситуації ВКЛ мусило піти на унію з Польщею: відтепер польський король коронувався і як великий князь Литовський. Князівство при цьому втратило право мати власний сейм і проводити зовнішню політику. Натомість «українська шляхта отримала таки можливість оприлюднити свої вимоги на сеймі. Весь потенціал політичних мрій звівся до прохання збереження станових привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві, свободи віросповідання».

Люблінська унія каталізувала процес адміністративного переустрою Речі Посполитої. За 50 років країна розділилася на дві частини: Велику Польщу, або «Корону», та Малу Польщу, або «Окрайну». До земель «великопольських» відносилася переважна частина сучасної Польщі, сучасні Білорусь, Латвія, Литва, а також Смоленщина та Вітебщина, які зараз входять до складу Російської Федерації. «Окраїнні» землі – це воєводства Белзьке (головне місто – Белз), Брацлавське (Брацлав), Волинське (Луцьк, Рівне), Київське (Київ, Житомир), Краківське (Краків), Люблінське (Люблін), Подільське (Теребовля, Каменець), Руське (Львів, Перемишль), Сандомирське (Сандомир), Чернігівське (Чернігів).

Ще одна «точка повороту» – Берестейська унія 1596 р., коли за рішенням Київської митрополії Руської православної церкви було розірвано канонічний зв’язок з Константинопольським Патріархатом і реалізовано проект переходу під амофор Римського Папи. Унійний процес вимагав, перш за все, приведення Статуту ВКЛ у відповідність до правових норм, які діяли на території Польщі. Внаслідок різних причин Статут або «Новий» Статут був затверджений 1588 р. привілеєм польського короля, «Жикгімонта Третього, Божою милістю короля польського, великого князя литовського, руського, прусського, жмудського, мазовецького, інфляндського, тією ж милістю призначеного королем шведським, готським, вандальським і великим князем фінляндським і інших». Повна назва документа – «Статут Великого князівства Литовського від найяснішого Господаря короля Його милості Жикгімонта Третього, на коронації у Кракові виданий, року 1588».[359]

У вступі до цього унікального, як на свій час, документа наголошувалося: «метою правової держави є охорона прав і свобод її громадян». «Діючи протягом понад трьох століть і неодноразово доповнюючись, Статут 1588 року як у дзеркалі відображує всю потомну історію Литовсько-Руської держави». На території сучасної України він «був діючим законом як національний і основний кодекс» і функціонував тут упродовж понад трьох століть. На території Київської, Подільської, Волинської губерній дію Статуту було скасовано 25 червня 1840 р., тобто майже через 50 років після їх окупації Російською імперією. На Лівобережжі сучасної України вони діяли фактично до 15 квітня 1842 р., але вплив Статуту «особливо в галузі сімейного права спостерігався у дії судових органів Полтавської і Чернігівської губерній майже до 1925 р.»!

«Правова система за Статутом 1588 року, – констатують його найавторитетніші вітчизняні публікатори та дослідники, – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє». Інші принципово важливі якісні характеристики «Нового» Статуту такі:

– упродовж двох з половиною століть він був «взірцем для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях»;

– кодекс «є правонаступником у розвитку права, зумовленого багатою правовою спадщиною Київської Русі»;

– «його еволюція була визначена положеннями Руської Правди»;[360]

– яка, у свою чергу, генетично пов’язана, походить із законодавства Східної Римської імперії, спирається на нього.

Нарешті, слід відзначити ключову роль у підготовці Статуту 1588 р., яка належить, насамперед, видатному політичному та державному діячеві Льву Сапезі – підканцлерові (1585—1589 рр.), великому канцлерові (1589—1623 рр.) та великому гетьманові (1625—1633 рр.) Великого князівства Литовського.

Лев Сапега.