Розділ II Україна та європейський контекст

– «“общинне землеволодіння” не притаманне українській економічній і правовій звичаєвій культурі»;

– «українці тяжіють не до колективних, а до індивідуальних, а точніше, сімейних форм буття»;

– в уявленні народу «спільна власність» є «квазі-власністю»;

– «звичаєво-правова традиція в Україні географічно і хронологічно неоднорідна». При всій відмінності історичних доль різних «українських земель», «звичаєво-правові майнові відносини є ідентичними», що не виключає «регіональної і локальної специфіки реалізації» цих відносин;

– попри перебування більшості «українських земель» у складі Російської імперії, «тут практикувався відмінний від решти території Росії поділ селян на основні групи за майновим станом і, відповідно, за сплатою або відробітком повинностей»; «ця традиція пов’язує українську систему земельних відносин та селянської організації з європейською»;

– «Місцеві положення», прийняті в контексті реформи 1861 р., формулювали положення «цілковито мертвонароджені як для української дійсності»;

– «інститут власності на селі в означений період значною мірою базувався і регулювався звичаєм, часто всупереч закону».[371]

Русини та магдебурзьке право

З XIV ст. на значних територіях, які утворюють сучасну Україну, на дійові норми звичаєвого права «наклалися» норми так званого магдебурзького права.

Магдебурзьке право – це «феодальне міське право, яке виникло у XII—XIII ст. в німецькому місті Магдебурзі й діяло в більшості середньовічних міст Німеччини. Містам, що його отримували, надавалося самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та майже повне звільнення від феодальних повинностей. Воно також установлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства й оподаткування, визначало діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо… Фактично це узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах місцевого самоврядування і міських судах різних європейських країн».[372]

Магдебурзьке право почало впроваджуватися на руських землях в часи Казимира Великого (1333—1340), але початки його сягають кінця XIII ст. Загалом «воно було надане сотням міст, містечок і сіл: тільки в Галичині і тільки в XIV—XV ст. таких населених пунктів було більше 400». Наприкінці XVI ст. магдебурзьке право поширюється на Лівобережжі, насамперед у містах, заснованих князями Вишневецькими, хоча форми самоврядування тут були дещо обмеженими. Крайня географічна точка поширення на сході – Полтава, крайня хронологічна – 1758 р. (Новгород-Сіверський).

На нашу думку, саме ця обставина визначає та обмежує у просторі політико-правове розуміння терміна «Україна»: території на схід від Полтави «Україною» не є, оскільки розвивалися в іншій політико-правовій традиції, норми якої несумісні з нормами магдебурзького права[373]. Основними, засадничими принципами останнього, які ментально відмежовують його від московського законодавства, є насамперед такі:

– люди є суб’єктом, а не тільки об’єктом права;

– всі, хто дотримується державного віровизнання, рівні перед законом;

– джерелом закону є виборні органи влади.

Магдебурзьке право надало місцевому населенню універсальні інститути, які частково продовжують діяти і в сучасній українській державі. Це, насамперед, місцеве самоврядування, а також магістрати як адміністративний та судовий орган та право населення на власний суд. Магдебурзьке право стало «дієвим інструментом забезпечення демократичної самоуправи, стимулом до подальшого розвитку правової культури місцевого населення, гарантом втілення різноманітних економічних та соціальних можливостей, виявившись у кінцевому підсумку важливим кроком до інтеграції українства в європейську спільноту народів».[374]

Фундаментальною обставиною, яка забезпечувала цілісність, витривалість, загальність застосування та широке розповсюдження цих інституцій упродовж століть, була рівність людей перед законом. Цю обставину впродовж десятиліть заперечували націонал-патріотична, комуністична та посткомуністична історіографії, нав’язуючи міф про нібито всеосяжну «второсортність» православних русинів щодо католиків-поляків. Цільове призначення цього міфу – сформулювати «історичні аргументи», покликані виправдати діяльність Богдана Хмельницького, його поплічників, козацьких банд, які дощенту зруйнували процвітаючу країну, віддавши її кінець кінцем на поталу московським окупантам. Слово – експерту: «Теза про витиснення із магістратського самоврядування корінного православного українського населення представниками західного католицького обряду, що висувалась окремими фахівцями, бачиться занадто перебільшеною, а маргіналізація українців, яка мала місце в деяких західноукраїнських землях, була викликана не стільки релігійно-національними факторами, скільки причинами соціально-економічного характеру».[375]

Московська окупація мала, серед інших незворотних руйнівних наслідків, скасування норм магдебурзького права, від якого на окупованій території, за висловом того самого А. Резнікова, «залишилася бліда тінь». Остаточно магдебурзьке право було скасовано указами Миколи I у 1834 р., і лише в 1840—1842 рр. на окуповані землі була поширена дія «Зводу законів Російської імперії»[376]. Це, у свою чергу, завдало непоправної шкоди правосвідомості людей, яка до того мала «синкретичний» характер, який базувався на нормах звичаєвого права та на іноземних джерелах, найважливішим з яких було магдебурзьке[377]. Це мало наслідком формування не подоланої до сьогодні прірви між окупантами та окупованими – московсько-ординська правосвідомість, на відміну від правосвідомості автохтонного населення, походила з принципу абсолютної влади Царя/Імператора, який був єдиним джерелом права та закону, а його піддані – лише безправними дворовими людьми.

Військо Запорозьке – Гетьманщина

Інша частина народу, яка також лише згодом стала ідентифікувати себе як «українці», з XVII ст. жила й творила в системі державного утворення, яке називали Гетьманщиною, або Військом Запорозьким. Утворена внаслідок Зборівського договору 1649 року, 1654 року Гетьманщина увійшла під протекторат Московського царства та зберігала свою автономію до 1764 року – аж до її ліквідації Катериною II. Як показали сучасні дослідники, задля утвердження зверхності московського царя над правобережними польськими землями «до дипломатичного обігу» запустили вигаданий особисто Хмельницьким термін «Мала Русь». Використання цього поняття «мало виразно підкреслити московській еліті, що Козацька держава є спадкоємницею Київської Русі й мислилася в етнічних кордонах української людності, що козацтво перебирає на себе функцію політичної нації на всій українській території». Більше того: саме Богданові дорадники та «спічрайтери», персонально монахи Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та Феодосій Сафонович, з великою долею вірогідності, стали авторами фундаментальних тез, які до сьогодні є наріжними у формуванні московської політики щодо сучасної України. Тези такі: «пов’язання влади московських царів з владою св. Володимира; представлення Києва як колишньої царської, князівської столиці; підкреслення покровительства і протекції з боку царя як основного елементу російсько-українського поєднання».[378]