Розділ II Україна та європейський контекст

– окремих норм т. зв. «звичаєвого права», поточного гетьманського законодавства та російських[395] законів. Однак прекраснодушні мрії козацької старшини, яка прагнула унормувати своє панівне становище в самопроголошеній «державі», були вщент розбиті реаліями життя. Річ у тім, що руська старшина «звикла вести переговори щодо своїх прав з польським королем і у стосунках с монархом вважала себе однією з договірних сторін, що повністю суперечило московському розумінню природи царської влади»[396]. Кодекс встановлював, що «право» походить від старшини, натомість «Звод законів Російської Імперії» – з того, що «право» походить від Імператора. Формально закріплена в «Правах» норма про те, що монарх є «правлячим господарем, самодержцем, що є носієм божественно встановленої влади. Лише йому надається право видавати закони та встановлювати права, він є верховним суддєю і оборонцем справедливості»[397], не могла подолати генетичної несумісності двох філософій права. Вони не могли існувати в межах одного державного утворення – саме тому, на нашу думку, стара імперська бюрократія зробила все від неї залежне для того, аби «Права» ніколи не вступили в дію.

Російська імперія. М. Сперанський та С. Вітте

Російська імперія після Другого розділу Польщі приєднала до себе її Брацлавське та Подільське воєводства. На їх території були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам’янецька область. Процеси уніфікації та нівелювання історичних особливостей цих земель, становлення тут нових окупаційних адміністративних формацій[398] докладно описав А. Скрипник. За словами дослідника, процеси ці «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Край управлявся на підставі «положення» 1775 р. та «затверджених штатних розписів у “Своде законов Российской Империи”».

Заміна польських республіканських владних структур російськими імперськими від самого початку «забезпечувалася винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Висновок дослідника гранично чіткий: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком». Більше того – попри багаторічні зусилля русифікувати місцеву шляхту, новопостала російська бюрократія сама опинилася під впливом місцевих еліт. Ситуація дещо змінилася після антиросійського повстання 1830—1831 рр. Саме тоді, вважає А. Скрипник, «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля». Брутальний тиск нових господарів, з одного боку, сподівання польської шляхти на відновлення національної держави та підготовка до скасування кріпацтва, з другого, лише підвищили рівень політичної, соціально-економічної напруженості в краї. Результат 150-річного російського управління такий: «події першої російської революції показали неспроможність губернської адміністрації ефективно протидіяти силам, спрямованим на дестабілізацію в краї… Тільки за допомогою силових заходів вдалося зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії».[399]

Зазнала краху й імперська політика, спрямована на інтеграцію Південної України. Це висновок докторського дослідження Г. Турченко[400]. Дослідниця показала: це сталося і попри ліквідацію тут у другій половині XIX ст. генерал-губернаторства, і попри розмежування краю на Катеринославську, Херсонську та Таврійську губернії, зрівняння їх у правах з губерніями «внутрішніми», і попри перетворення Новоросії в «один із найпотужніших індустріальних та аграрних регіонів» Імперії.[401]

Як зазначив В. Черемісін[402], повновладними розпорядниками в цих губерніях вважала себе тамтешня адміністрація. Інший автор стверджує: імперське законодавство Російської імперії «залишило за губернатором як вищим органом адміністративного нагляду ледь не ту ж «неосяжну» компетенцію, яку йому надав «Наказ» 1837р.»[403]. Поза тим губернська влада діяла в межах існуючого правового простору, міста мали значні права та привілеї, закріплені в таких документах, як «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» (1785 р.), «Міське положення» (1863 р., для Одеси) та «Міське положення» (1870 р.). Міста управлялися думами, їх виконавчими комітетами, міськими головами. З одного боку, згадані «закони сприяли зміцненню авторитету голів у межах органів громадського самоврядування», з іншого – «нівелювали ці можливості, обмежуючи самостійність міських голів Херсона, Миколаєва, Одеси контролем за їх діяльністю з боку держави». За висновком О. Черемісіна, «за першу половину XIX ст. ідеї самоврядування пустили настільки міцні корені в громадській свідомості, що самодержавний уряд вже не міг не враховувати цього при розробці міської реформи і виявився змушеним розширити хоча б деяку частку самостійності. Саме Жалувана грамота 1785 р., що визнавали й урядові чиновники, зробила надалі вже неможливим повну відмову від тих основних принципів, які були закладені в ній».[404]

Ще один прискіпливий дослідник констатує: «запровадження розпорядчих (Дум) та виконавчих (Управ) органів міського самоврядування у містах Середньої Наддніпрянщини у відповідності із Городовим Положенням 1870 р. стало одним із чинників, що обумовив ліквідацію національних особливостей розвитку системи місцевого громадського самоврядування і сприяв уніфікації системи державного управління та підпорядкування Російській імперії». Це положення, яке майже на півстоліття визначило головні принципи функціонування міського громадського самоврядування на коронних романовських теренах, як ото розподілу влад, гласності, майнового цензу, пропорційності тощо, разом з тим несло в собі гігантський руйнівний заряд кумулятивної дії. Положення за визначенням ігнорувало «надбання української теоретико-правової думки, ідеї провідних мислителів щодо самоврядування в Україні (діячів Кирило-Мефодіївського товариства, М. Драгоманова та ін.)». Але і цього виявилося замало: 1892 p. внаслідок т. зв. «міської «контрреформи» «основна маса міського населення була обмежена у виборчому праві…»[405]. Лейтмотив майже 150-річного панування царату на окупованих землях такий: «Що стосується ставлення царської Росії до українського питання, то останнє для неї носило виключно адміністративно-територіальний характер, а його вирішення пов'язувалося з уніфікацією, асиміляцією українців та запровадженням російського устрою на завойованих в роки війни землях».[406]

1834 р. спеціальним маніфестом Імператора Миколи І був введений у дію «Свод законов Российской Империи». Саме в площині цього кодексу розвивалася країна, в т. ч. її Південно-Західний край, упродовж наступних 84 років – аж до 1917 р. «Свод законов» був кодифікований за рік перед тим спеціальною комісією під керівництвом М. Сперанського, людини, яку Імператор Наполеон І обґрунтовано називав «єдиною розумною людиною в Росії». Як на нашу думку, зрозуміти філософію цього документа неможливо, якщо бодай в декількох словах не сказати про погляди самого М. Сперанського як на право, так і на закони, які це право унормовують, формалізують і впроваджують у практику суспільного життя.

М. Сперансъкий.

С. Вітте.

Виклад уявлень М. Сперанського про ці надзвичайно складні категорії міститься в рукописі «О законах. Беседы графа Сперанского с Его Императорским Высочеством Государем Наследником Цесаревичем и Великим Князем Александром Николаевичем с 12 октября 1835 года по 10 апреля 1837 г.», який зберігається в Рукописному фонді Національної наукової бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Згідно з ним, засадничі інновації у сфері права, які сформулював М. Сперанський, полягали в наступному. «У Всесвіті, – стверджував він, – діють два види («рода») сил: сили природи та сили моралі. Ті та інші, – говорив М. Сперанський, – походять від одного джерела: від Бога». Відповідно до цього М. Сперанський виводив два головних види («рода») законів – закони природні та закони моральні. Закони природні визначають дії сил природних, уже існуючих, природою визначених, «вони висловлюють його так, як він є». Натомість закони моральні, за М. Сперанським, «визначають порядок дії сил так, як він має бути згідно початку моральної досконалості». Далі М. Сперанський обґрунтовує інші ключові поняття своєї філософії права. Він стверджує: існує два ступені свободи – нижча та вища. Перша, за його словами, є «свободою свавілля», друга «свобода вибору між рушійними силами («побужденіямі») почуттів та розуму». Метою законів моральних є схиляти та постійно спрямовувати всіх вольових рухів до моральної досконалості, затверджувати між людьми правду, з’єднувати людину з вічністю, вести її до Бога. Оскільки совість людини діє не завжди рівно, то, на думку графа Сперанського, є «необхідність верховної влади у співжитті» («общежитии»): «Як совість керує волею шляхом схвалення та докору сумління, так верховна влада керує співжиттям шляхом нагород та примусу». Саме співжиття він розділяє на чотири види – сім’ю, рід, суспільство (сума двох або більше родів) та державу, яка «складається із з’єднання громадянських спільнот («обществ»)». Саме для них і повинен бути визначений порядок дії, оскільки, на відміну від природи, такий порядок не заданий ззовні Богом. Саме цей порядок дії і є правом, а право завжди передбачає обов’язок та вимогу, які засновані «на правді моральній». «Всякому праву, – повчає М. Сперанський, – відповідає яке-небудь зобов’язання і всяке зобов’язання передбачає право».[407]

Питання про те, як були імплементовані – і чи були імплементовані взагалі – в імперське законодавство ці та інші ідеї М. Сперанського, – це питання подальших досліджень. Але в межах даної розвідки можна сформулювати припущення, згідно з яким Велика Реформа Імператора Олександра II, насамперед у сфері судочинства, якоюсь мірою могла відбивати погляди його вчителя. Як би там не було, але політична імперська практика внесла свої корективи до «Зводу Законів». 17 (30) жовтня 1905 р. Імператор Микола II видав Найвищий Маніфест «Про удосконалення державного порядку», а в лютому наступного року – Маніфест «Про право Державної Ради затверджувати закони, ухвалені Державною Думою». Обидва Маніфести істотним чином скорегували діючий законодавчий корпус у бік демократизації.

Перший акт за дорученням Імператора розробив видатний російський державний діяч Сергій Вітте. Маніфест «дарував» підданим Імперії, зокрема русинам, те, що було відібрано в останніх з початком російської окупації, а саме: «непорушні основи громадянської свободи на началах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зібрань та союзів»; виборче право тим верствам населення, які такого права перед тим не мали; будь-який законодавчий акт Імператора повинен був дістати схвалення Державної Думи, якій також делегувалося право контролю за діяльністю владних інститутів, утворених Імператором (це право Держдуми оголошувалося «непорушним»).

Власне з цим доробком усі зацікавлені сторони і вступили у 1917 р.