Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Ну, про Пшигодського я б того не сказав — брехун, крутій і лакуза!

Вони пробирались облазом попід крутими скелями. Покрите талим снігом каміння, здавалося, от-от зірветься з-під ніг. Хлопці ступали в сліди Федора, все вище здираючись на круті, мокрі скелі. Попереду рахманно виблискували сипі плеса озер. Альпійські верхи перекинулись у них, ніби хотіли сховати під воду снігові убори, але квітневе сонце і там золотило їх рожевим теплом. Місцина навколо озер була дика, безлюдна. Тільки від Зальцкаммергуга тяглася через сідловину біла стрічка ще не їждженої з зими дороги. Вона уривалася біля невеличкого загустілого туристяка, що приліпився на скелястому березі озера.

— Непогано було б там переночувати, товаришу майор, — промовив, показуючи на будиночок, Микола.

— А може, в ньому хто є? — застеріг Андрій.

— Подивимося.

Крайніченко звернув уздовж гірського ручая до озера. Спускатись виявилося ще тяжче, ніж підніматись угору. Проте хвилин за сорок вони вже підходили до туристка. Обережно обійшли будинок, але, як і біля зимарки, слідів не помітили. Весною 1945 року німцям було не до туризму.

РОЗДІЛ VIII

У ТЕМРЯВІ КУЛІС

— Я трохи пройдусь, Гізело, — сказав Хорст, причиняючи за собою двері.

Була вже дванадцята година, а вона ще лежала в ліжку. Вставати не хотілося. Нічого цікавого цей день для неї не обіцяв. Правда, о п'ятій вони мають піти з Хорстом до собору, де пастор обвінчає їх, скріпить шлюб святим хрестом Як вона мріяла колись про цей день. А тепер? У душі млявість і порожнеча. Чому? Може, вона не любить Хорста? Ні, він, як і раніше, живе в її серці. Але після того як Гізела народила мертву дитину, між ними немов виросла камінна стіна. Жінка стомилася від постійної тривоги за свою любов, і поступово їй все стало байдужим.

Сабіна вже в третьому листі пише: батько вимагає, щоб вони негайно обвінчалися, інакше відмовиться переказувати гроші. Гізела показала листи Хорстові. Він прочитав і нічого не сказав. Проте коли вона заплакала, погодився піти до собору. В його словах Гізела відчула ту саму байдужість, яка все більше наповнювала і її власну душу. Що сталося? Адже був час, коли вона тільки й жила думкою про шлюб з Хорстом. Мучилась, довгими ночами лежала без сну, мріяла, плекала гарячі надії на своє з ним щастя. Однак усе йшло якось не так, зовсім по-іншому. Ні в Генуї, де їх прийняла у свій дім добра, галаслива і одинока монна Чезаріна, ні тут, у готелі Монте-Карло, куди вони перебрались після того, як італійські партизани з'явилися в горах біля Генуї, — ніде вона не відчувала тої уваги і ласки, які марилися їй колись. Хорст завжди був з нею ввічливий, запобігливий — не більше. А після тої нещасної ночі він і зовсім охолов.

Десь за Лігурійським хребтом на генуезькому кладовищі під кущами колючого дроку спочиває, не уздрівши світу, її дитя. Кожен раз, коли Гізела думає про Хорста, вона згадує і про нього. Безіменний, невиразний, спотворений мукою клубочок її плоті, якому вона не спромоглася дати життя. Гізела не жалкує за ним. Хоч десь глибоко в серці і тліє біль незвіданого материнства. Частіше вона згадує про дитя з почуттям неприязні і досади. Воно звело їх і розвело. Гізела зрозуміла це після тієї страшної ночі, коли Хорст ніс її на руках через палаючу Геную. Небо над містом лопалось вибухами снарядів, гуло моторами американських літаків, а вона нічого того не чула, тулилась до Хорста і слухала свій біль. В ту ніч Хорст любив її, вона це знала.

Гізела згорнулася під ковдрою, мов кішечка. Відчувала себе нещасною, всіма забутою, самітною. «Хтось переламав наше життя жорстоко, безжалісно, і нічого не можна поправити», — пригадалися їй слова Хорста. Гізела погоджувалася з ним, але від того їй було не легше.

Золотий сніп сонячного проміння пробивався крізь зашторене вікно і падав на недопиту звечора пляшку «рейнвейну». Гізела висунула з-під ковдри руку, налила вина в тонкий високий бокал. Воно заграло під промінням сонця червоним жаром. Гізела поволі перехилила бокал і випила до дна. «Рейнвейн» розтікався всередині приємною хвилею тепла. Гізела скинула з себе ковдру. Під шовк нічної сорочки заповзла приємна свіжість прохолоди. Тіло вкрилося маленькими чутливими горбочками. Вона солодко потягнулася, відчуваючи, як котиться розігріта вином молода кров. Округлі груди випнулися з-під шовку, ворухнулись у солодкому напруженні гінкі стегна, вона сперлась на лікоть і несподівано поглянула в дзеркало. Звідти на неї дивилась молода, вродлива, сповнена здорового бажання жінка, і Гізела замилувалася сама собою. «Венера Джорджоне», — всміхнулась собі. Але ж чому Хорст не помічає її краси? Невже вона не здатна запалити його? Пішов. Десь сновигає вздовж парапету, дивиться на море синіми сумними очима і мовчить. Вона вже добре знає і той погляд, і те важке мовчання, що лежить між ними, мов камінна глиба. Гізела рвучко підвелася з ліжка, підійшла до вікна, відсунула штору. В кімнату гарячим потоком увірвалося квітневе сонце. Ніжно припало до її тіла, немов палкий коханець, обгортаючи теплою ласкою, обціловуючи обличчя, плечі, груди. Вона заплющила очі і віддалась ніжним обіймам тепла.

«Яка там не є, а я — жива, — думала Гізела. — Кінець кінцем, може, те, за чим я зараз так вболіваю, ще попереду. Скоро все зміниться і тут, на Рів'єрі. Американські лінкори стоять на рейді».

Вона розплющила очі. Лінкорів, що вчора стирчали з моря, мов уламки скель, тепер уже не було видно на горизонті. Море було чисте.

Монако тулилося до підніжжя Мон-Ажелю, наче рябе кудлате цуценя до ніг грізного хазяїна. Приморські Альпи одяглися в чорні, грозові хмари, північний містраль гнав їх через альпійські хребти, мов хвилі далекого шторму. Але до моря вітер спадав уже знесилений, вологий і теплий. На піщані пляжі Монте-Карло викочувалась легка спокійна хвиля. Яскраво-зелені, пронизані сонцем води Середземного моря стелились на видноколі теплою іскристою гладдю.

Хорст Торнау стояв, спершись на гранітні поручні широких сходів, що вели від Голубиного тиру до золотавої стрічки пляжу, і бездумно дивився на Ла-Кондамін. Зранку він уже двічі пройшов усю трикілометрову територію князівства і тепер не знав, куди подіти час. До готелю іти не хотілося. Товариство Гізели було неприємним, а думка про одруження — ненависна. Він знав, що рівно о п'ятій неодмінно піде з нею до собору, і це ще більше дратувало його. Всі ці дні Хорст вирішував складну проблему, — на які кошти жити, якщо відмовитись од Гізели, але, на жаль, ця проблема такі залишилась не вирішеною.

В другій половині дня вулиці Монте-Карло поступово починали оживати. До моря на сонце виповзали мешканці численних готелів; поспішали на роботу до барів, кабаре, пивниць і нічних клубів заклопотані монегаски; на сірому тлі стін знаменитого казино Монте-Карло спалахнула реклама, зазиваючи любителів забороненої в цілому світі рулетки. Ніби нагадуючи, що десь іде війна, набережною пройшов німецький патруль, але на нього дивилися, як на недоречну і не дуже приємну деталь пейзажу, що має скоро зникнути звідси без сліду.

Монако готувалося зустрічати американців. Після довгої перерви союзні війська в Італії розпочали весняний наступ. Ходили чутки, що італійські партизани, не чекаючи американців, спустилися з гір Лігурії і примусили здатися велике угруповання німецьких військ в Генуї. Американські лінкори поспішали висадити туди свої десанти. Батальйон німецької піхоти, що охороняв узбережжя, серед ночі поквапно виступив у невідомому напрямку. В Монако залишилась охоронна рота на німецькій радіостанції і комендантський взвод.