Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Зайшли на пошту Ла-Кондаміна. Дівчина перечитала текст телеграми, висунула у віконечко голову.

— Поздоровляю вас, синьйора, і вас, синьйор Бенедетті, але передати телеграми не можу. З Мюнхеном не маємо зв'язку. Геную зайняли партизани й американці.

— Спробуйте через Ніццу, — попросила Гізела.

— Не працює лінія. Мабуть, туди теж висадились американці.

Гізела поглянула на Хорста. Той розвів руками.

— Нічого не зробиш. Доведеться почекати, доки вони прийдуть і в Мюнхен.

Вийшли на набережну. Яскравий диск сонця торкався на обрії вод Лігурійського моря. Під монакською скелею ще курів збитий американський літак. З моря дув теплий сироко. Він поборов знесилений містраль і загнав хмари за хребет Мон-Ажелю. Схили гір, порослі вічнозеленими чагарниками камінного дуба, маквиса, лаванди, дикої фісташки і розмарину, золотилися в низькому промінні вечірнього сонця.

— Ти говориш так, ніби справді хочеш, щоб американці швидше прийшли у» Мюнхен, — з докором сказала Гізела.

— Мені нічого іншого не лишається.

— А ти подумав, що буде з нами?

— Я давно про це не думаю. Принаймні американці не посадять мене в тюрму або в будинок для божевільних.

— А на які гроші ми житимемо?

— Не знаю. Якщо твій батько не дурний, то він уже поклав гроші у швейцарський банк. Так що тобі хвилюватись нема чого.

— А чому повинна хвилюватися тільки я? Адже ми тепер подружжя.

— Запам'ятай, Гізі, твої гроші мені не потрібні. І те, що я взяв у тебе, я віддам.

— Як хочеш, але мені здавалося, що після того, як ти став моїм чоловіком, ти мусив би думати про те, з чого ми житимемо.

— Тобі не здається, що ти дуже поспішаєш нагадати про мої обов'язки? — запитав Хорст. В його голосі відчувалися роздратування і злість. — Я не просив тебе тягти мене до собору. Не знаю чому, але ти сама хотіла нашого шлюбу. Ти його маєш.

У ньому все більше закипала злість на неї, на себе і на весь світ.

— Колись я був для тебе казковим принцем. Потім став коханцем і, нарешті, чоловіком. Але ніколи ти не любила мене. Вся твоя любов і жертовність вигадані. Ти пишалася перед подругами своїм таємним коханням зі мною і не любила мене. Потім ти втекла зі мною від батька, і це теж лоскотало твоє самолюбство, але ти не любила мене. Зараз ти домоглася нашого шлюбу і сама не знаєш, потрібен він тобі чи ні, бо все одно не любиш мене. Ти любиш тільки себе і знаєш лише одного бога — своє неймовірне честолюбство. Що ви, фон Глевіци, дали мені? Твій брат за ламаний гріш продав мене гестапо, твій батько запхав мене у свою лікарню і чекав, поки я і справді збожеволію, ти обплутала мене своїми облудними словами про любов. Що ви ще хочете від мене?

— Не кричи, Хорсті, на нас звертають увагу.