Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— То певна річ, панове, ми йдемо додому.

— Але ж кожен із нас має свій дім. — Крайніченко поворушив дрючком багаття.

— Ми йдемо на схід, — твердо сказав Микола.

— Хто це ми, холера його мамці?

— Майор Крайніченко і ми з Андрієм.

— А я? Сто чортів, я теж іду з вами, — залепетав Бронек.

Усі поглянули на Генрі Прічарда. Він сидів, нагнувшись до багаття, і мовчав. На обличчі в нього грали бліді відблиски полум'я. Американець вагався.

— А що скажете ви? — запитав його Федір.

Генрі підвів сірі очі.

— Я іду додому. Ін Америка. Юнайтед стейтс, — Прічард показав рукою на захід.

— Єзус-Марія, — сплеснув руками Бронек. — Мені теж у той бік. У Кракові на мене чекає панна Зося. Я вам кажу, панове, вона чекає на мене з тридцять дев'ятого. Так вона і зістариться, поки я блукатиму по світах. Я з тобою, Генрі, не заперечуєш?

— Я іду в Італію, там американська армія.

— Але ж і генерал Андерс, холера його мамці, теж десь там недалеко, — штучно розреготався Пшигодський.

— А як же Зося? — запитав не без іронії Микола.

— Ой, дивись, Бронеку, підчепить хтось твою панну, — підтримав полтавчанина Андрій.

— Е-е, до дябла, хай чіпляє. Коли вона, я вам кажу, панове, нікому не потрібна, то на який біс вона і мені здалася. У нас у Кракові так, — на обличчі в Пшигодського тріпотіла ніякова усмішка. Йому хотілося як-небудь стушувати неприємне враження від своєї роздвоєності.

— Ну що ж, так тому і бути. Здається, вже готова баланда, — Крайніченко взяв дощечку і зсипав з неї в окріп купку солі.

Години через дві, розділивши крупу і сіль, вони попрощалися на узліссі. Прічард і Пшигодський пішли на південь, Крайніченко повів хлопців на схід.

— Була без радості любов… — почав Микола, але Андрій перебив його.

— Не кажи так, вони хороші хлопці.