Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Вії Гізели здригнулися, з-під них викотилась на щоку іскриста сльоза.

— Гізела фон Глевіц, чи бажаєш ти стати дружиною Хорста Торнау?

— Бажаю, — прошепотіла Гізела.

На невеличкій таці служка подав пасторові дні золоті обручки.

— Візьміть їх, діти мої, і обручіть себе, і хай господь бог благословить вас на вірне і злагоджене…

Гізела наділа Хорстові на палець обручку. Та він навіть не глянув на неї. Його увагу раптом прикували цупкі, неприємні очі, що несподівано вп'ялися в нього з-за колони храму. Хорст здригнувся. Якийсь одвічний страх прокинувся в ньому. Тремтячою рукою він надів на палець Гізелі обручку і до кінця відправи стояв, наче на розпеченій жаровні. Нарешті, пастор помазав їх миром, дозволив поцілувати руку і сказав, як двадцять хвилин тому малому П'єтро-Ніно:

— Ідіть з миром, діти мої, і хай буде з вами господь. Амінь.

Хорст простував між рядами дубових лав собору, весь час оглядаючись. Він шукав ті неприємні, цупкі очі незнайомця. Але їх уже не було. «А чого, власне, я боюся? Якби той незнайомець був агентом гестапо, то арештував би мене у перший же день. Правда, в готелі я значуся під ім'ям Доменіко Бенедетті, підданого Італії. Проте ця хитрість навряд чи може збити з пантелику гестапо».

— Про що ти думаєш, Хорсті? — тихо запитала Гізела, коли вони вийшли на паперть собору.

— Так, про різне… — За думками він зовсім забув про те, що вона іде поруч.

«Хай йому чорт, такі хвилини в житті бувають не часто», — і Хорст міцніше притис ліктем руку Гізели. Вона зазирнула йому в очі і якось жалібно, покірно всміхнулася.

— Колись ми мріяли з Юттою про ці хвилини. «Ви виходите з Хорстом із Фрауенкірхен, — казала Ютті. — На тобі біла сукня, у Хорста в петлиці хризантема. Дорогу вам устеляють квітами…» — В голосі Гізели забриніли сльози.

— Облиш. Не труї душу. Все те не про нас. Слухай, Гізі, мене весь час гризе якесь тривожне передчуття. Я ніяк не можу позбутися страху, він точить мене, мов хробак.

— Ти стомився, Хорсті, тобі треба відпочити.

— Але ж ми з тобою на Рів'єрі, — гірко посміхаючись, відповів Хорст. — Ех, Гізі, де тепер можна відпочити в світі? Скрізь війна, навіть тут не сховаєшся від неї. Єдине, що хоч трохи дає забуття, — це вино. А знаєш, Гізі, давай сьогодні вип'ємо — відзначимо наше весілля.

— Підемо до ресторану? — зраділа вона.

— Ні, накриємо в номері стіл на дві особи. Будемо пити до ранку.

— Я згодна. Тільки спочатку зайдімо на пошту, дамо телеграму додому.

— А гестапо? — стрепенувся Хорст.

— Не бійся. Я писала Сабіні, що закохалася на Рів'єрі в одного італійця, Доменіко Бенедетті, а тепер скажу, що вийшла за нього заміж. Вони зрозуміють.