Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Згадала баба, як була дівкою, — зауважив Микола.

— А що, я ще мужчина справний. Пшигодські — то геройські хлопці, кажу вам. У нас в роду…

— Те ми вже бачили, — вколов його Микола.

Пшигодський зчервонів і замовк. Підійшов Генрі. Досипав у казан чистого снігу. Сів поруч з Андрієм, простягнув до полум'я мокрі червоні руки. Пшигодського вій майже не розумів, проте любив слухати. Йому подобались жвавість і запал, з якими Бронек умів говорити навіть про незначні речі.

— Спікінд, говори… — сказав він заохочуюче.

— Ех, містер Генрі, що вони знають. У них в Звьонзку Радзєцкім немає жодної пристойної борделі. Хіба вони знають, що таке цивілізований світ? Таке життя не для поляків, я вам кажу.

— Між іншим, не всі поляки думають так, як ви, пане хорунжий, — обізвався Крайніченко. — Прошу, призволяйтесь. — Він передав дощечку з порубаним на шматки швейцарським сиром. — Андрію, засип, будь ласка, у казан крупи.

— Всю сипати?

— Половину, решту залишимо на завтра.

— Єзус-Марія, який смердючий сир, — крутив носом Бронек, уплітаючи свій шматок, аж за вухами лящало. — У нас у Кракові…

— Є краківська ковбаса і панна Зося, чули. Може, у Кракові є щось більш цікаве, пане Пшигодський? — не. стерпів Микола. Його дратувало те, як швидко й легко цей миршавий папок забув про Петра Родіоновича. І це після того, як бородатий завжди ставав на його захист, рятував від Репке і ділився останньою крихтою хліба.

— Ви ще молоді, щоб учити старших. Слово гонору, я не бажаю розмовляти з таким невихованим хлопом, — набундючився Бронек.

— Слухай, ти, гиндик, ще раз назовеш мене хлопом, і я навчу тебе ввічливості, — спалахнув Микола. — Бачиш, який цивілізований! Бордель, бордель, а щось інше в тебе за душею є?

— Сто дяблув, панове! Єстем поляк! Не позвалям…

— Заспокойтесь, пане Пшигодський, — промовив Крайніченко. — Нервування погано впливає на шлунок.

Бронек закашлявся, з рота фонтаном полетіли шматочки сиру. Він зчервонів від натуги, хотів щось сказати, але замість слів у нього виривався з горла кумедний хрип. Генрі Прічард, не маючи сили стримати сміху, лупив Пшигодського кулаком межи плечі.

Федір не міг зрозуміти, що, власне, так допекло Бронекові.

Крайніченко глибоко переживав смерть Петра Ярового. Важко було навіть подумати, що Петра вже немає. Разом вони починали війну, разом ішли гіркими шляхами відступу, пліч-о-пліч ходили у контратаки. Потім полон, табори… Доля то розводила їх, то знову зводила на тернистих шляхах підпільної боротьби. Міцна солдатська дружба, не раз випробувана смертю, була дорога їм обом. Фронти і полон навчили Крайніченка вірності тій дружбі. Проте далеко не кожен із тих, кого він зустрічає на своєму шляху, був гідний її. Після смерті Ярового серед цих людей залишився єдиний Андрій, якого Крайніченко знав по Дахау, решта були зовсім незнайомі. Різних людей гнала у мандри війна. Броніслав Пшигодський. Хто він, друг чи ворог? А може, так собі — полова, що віється по світу, не знаючи ні правди, ні кривди. Або цей мовчазний велетень Генрі. Де його правда? Проте всі вони беззаперечно визнали його ватажком групи, довірились йому, і він не мав права не виправдати їх довір'я.

— Я хочу поговорити з вами відверто, друзі, — промовив Крайніченко, сідаючи на колоду поруч з Миколою. — Нам треба з'ясувати, куди простеляться далі наші шляхи.

— Гоу хом, — тихо промовив Генрі.