Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Як бачиш, удома.

— Манфреде, в ім'я нашої дружби… Я прошу…

— Не треба. Гізела мені все сказала. Заходьте.

Хорст вискочив з машини і, озираючись, побіг до дверей. Манфред пропустив уперед Гізелу. Вона все ще тримала біля носа хусточку.

— Віллі, ти побудь надворі. Коли що — дай знати.

— Слухаю! — виструнчився хлопець.

У дверях клацнув замок. Віллі обійшов машину, помилувався її гінкими формами, заглянув у дзеркальце, витер чорного носа і глибокодумно зауважив:

— У них теж неприємності.

Він зайшов за ріг і, мов кіт, одним духом видерся на високий горіх. Звідси відкривалася майже вся Фріденштрасе. Від Остбангофа до Розенгейм-магістралі. З горіха було видно зелений масив Гайддхаузену, що починався одразу ж за насипом. А далі височіли багатоповерхові будинки центра. Раніше, коли Манфред ще працював на заводі, Віллі часто виглядав його звідси. Рівно о четвертій Фреді виходив з автобуса. На зупинці біля залізничного мосту його завжди чекав Рекс. Вони ішли вулицею, а Віллі кричав з горіха у вікно: «Марто, накривай на стіл — Манфред іде». Так було кожного дня, аж поки Фреді не послали на фронт. А Рекс ще н досі, рівно о четвертій, ходить на зупинку до залізничного мосту, але тепер він уже зустрічає Марту. То були чудові часи, коли Фреді був удома. У вихідний вони ловили рибу. Зимою їздили в гори. Жили дружно. Тоді Віллі ще ходив до школи, і брат щоосені купував йому нові черевики. А тепер грошей не вистачає на харчі. Марта працює день і ніч, але що вона заробляє. Не може купити навіть пристойної сукні. Щодня Віллі ходить у депо, там чистять котли, і йому інколи перепадає якась робота. Цілими днями копаються на звалищі шлаку, по зернині збираючи вугілля на зиму.

Від Остбангофа повільно котилася поліцейська машина. Обігнула сквер на Рафіндерплаці і зупинилася. Віллі насторожився. Хотів було спуститися з горіха, але машина несподівано рушила далі, завернула за ріг і зникла у напрямку залізничного мосту.

— Віллі!

Хлопчина скотився з дерева, підбіг до брата. Волосся метлялося на голові, мов руда віхола.

— Фараони проїхали.

— А з машини ніхто не виходив?

— Ні, вона майже не зупинялась.

— Слухай, ти ще не забув, де живе Ютта?

— Терезієнштрасе, одинадцять, вхід з чорного двору, — випалив хлопець.

— Сходи до неї, віднеси цю записку.

В очах Віллі спалахнули пустотливі іскрини. Записки Манфреда до Ютти він носив не вперше і знав, що за ці послуги матиме дяку.

— Справа серйозна. Нікому з фон Глевіців на очі не показуйся. Записку оддаси тільки їй в руки і так, щоб ніхто не бачив. Зрозумів?