Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Вівчарка підбігла до нього і сіла поруч.

— Хто тебе вчив так поводитись із старшими? Ти… Ти що, не бачиш?.. — губи в Гізели побіліли від безсилої злості. — Відійди геть!

— Він з фронту. Ви розумієте? Поранений.

— Віллі, з ким це ти воюєш? — почувся за дверима сонний голос. Двері прочинилися, і на порозі став Манфред Тегарт.

— О, Гізі, здрастуй. Вибач, я зараз одягнуся.

— Манфреде! — голос Гізели урвався, в очах блиснули сльози.

— Що з тобою?

— Манфреде, допоможи нам… Там, у машині… — Гізела уткнула носа в білу хустинку і заплакала.

— Заспокойся. Що трапилось?

— Там — Хорст.

— Торнау?! Але ж він…

— Ні, Манфреде, він не божевільний. Ми втекли із клініки. Я прошу тебе, Фреді.

— Віллі, принеси мені френч.

Хлопчина метнувся до кімнати. Манфред дивився на Гізелу і нічого не розумів. Хорст Торнау. Ще вчора у. вечірньому випуску «Мюнхенерілюстрайте» він бачив його портрет. Читав якісь безглузді вигадки про зв'язки з фальшивомонетчиками Заходу. І раптом втеча. Неймовірно. Однак усе, мабуть, так і є, як каже Гізела.

— Витри очі, Гізі. Тобі доведеться загнати машину самій. Я, на жаль, не зможу, — Манфред показав на поранену руку.

— Добре, я зараз. Ти розумній, нам більше нема до кого.

— Я все розумію, — Манфред накинув на плечі свій солдатський кітель. — Віллі, відчини ворота. Іди, Гізі, спокійно сідай в машину і заїжджай у двір. Тільки спокійно.

Гізела обережно, щоб не розмазати на віях туш, витерла очі і пішла до хвіртки. Через декілька хвилин блакитна «іспано-сюїза» проскочила ворота, пірнула між дерева, притулилась до стіни будинку і затихла. Манфред підійшов до машини. Відчинив дверцята. В кутку, мов загнаний звір, сидів Хорст.

— Привіт, Хорсті. Ну, виходь, гостем будеш.

— Манфред! Я думав, ти на фронті.