Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Андрій стояв у натовпі, прихилившись плечем до стіни, і слухав.

… Шуміли на вітрі високії трави, хвилями котилися за обрій достиглі жита, співав над полями невидимий жайвір, і серце зривалося в лет, мов птаху вирій. І легко було йому в ту мить, і боляче. Десь здалеку чувся знайомий шепіт старої верби. Вона ще в дитинстві розповідала йому ту задумливу казку, і вже повік та казка житиме в серці і будитиме в ньому біль за рідною стороною.

Віхола звуків завмерла, ніби причаїлася десь за улоговинами, за синіми байраками, потонула в зелених дібровах. Зойкнули скрипки і понесли у піднебесся тужливий і трепетний біль.

Сивий чарівник у смугастій робі змахнув паличкою. Казка пропала. Виросли бетонні стіни, важка стеля упала на голови гефтлінгів. П'ятсот чоловік зітхнули разом, наче пробудились від сну. Зірвався грім оплесків. А крізь вікно здивовано заглядала куца труба крематорію.

— «Елегія» Массне… — паличка злетіла над сивою головою.

Хтось торкнув Андрія за плече. Хлопець оглянувся. Вольф поклав палець на зібрані гармошкою губи. Очима показав на оркестр.

— Фрідріх Мюллер. Диригент із світовим ім'ям.

Андрій відчув: штубовий мав сказати щось інше, але не наважився говорити тут. Запитувати не варто. Скаже сам. Мабуть, звістка не дуже смутна — очі у Вольфа чисті. Проте далі спокійно слухати музику хлопець не міг, її чари вже не впливали на нього. Навпаки, все навколо здавалося дивним і безсердечним фарсом. Приречені на смерть слухають «Елегію» Массне. Кому могла спасти на думку така зла насмішка, такий витончений засіб катування людської душі?

Надворі сіявся бридкий осінній дощик. Гефтлінги, накривши голови дзиґликами, розбігалися по бараках.

— Бородатий вернувся, — тихо промовив Вольф.

Серце застрибало хлопцеві в грудях.

— Де він?

— У бараці. Зажди. Передай полякові: Кутасов має номер 85413.

— Що? — від несподіванки хлопець навіть зупинився.

— Номер 85413.

— Добре, передам… — Андрій ледве стримався, щоб не розповісти штубовому про свою ранкову зустріч з тим гадом. Довго говорити з Вольфом тут, серед плацу, на очах у всіх, було небезпечно. «Як-небудь увечері заскочу до нього», — подумав хлопець.

Андрій знайшов поляка в сусідньому блоці.

Довго петляв лабіринтом проходів, поки натрапив на нього. Блок був значно більший за вісімнадцятий барак, триповерхові нари здіймалися під саму стелю. Переказавши полякові номер зрадника, Андрій повернувся в свій барак.

Бородатий спав.

— Не буди, — Микола взяв Андрія за руку. — Сядь.