Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Стомлені люди ставали в колону. Хлопці опинилися позаду.

— Рівняйсь! Струнко! Кроком руш!

Колона в'яло виповзла з пакгауза. На ходу до неї прилипали групи, що виходили з цехів. Несподівано над головами заверещала сирена повітряної тривоги. Десь поблизу загавкали зенітки. В надвечірнє небо понеслись траси крупнокаліберних кулеметів. І там, куди показував вогненний пунктир, хлопці побачили зоряні крила.

— Наші! — одними губами промовив Андрій.

— В окопи! В окопи! — кричали поліцаї і першими стрибали в прорізані вздовж бараків траншеї.

Колона змішалась. Проте в'язні не поспішали ховатися. Задираючи до неба голови, люди з цікавістю розглядали срібні літаки з червоними зірками на крилах.

— Русь… карашо, — схопив Андрія за лікоть зігнутий дугою чоловік і, всміхнувшись, додав: — Гран мерсі, карашо-о…

— В окопи! — надривались поліцаї.

Конвойні вперли в животи куці автомати і стіною рушили на в'язнів.

— Цурюк! Цурюк! Ферфлюхтер швайн!

Люди стрибали в траншеї. Раптом десь зовсім близько рвонула перша бомба. Здригнулась земля. З вікон блока полетіли шибки. Хлопці скочили в окоп. Земля хитнулась знову, охнула і, одвалюючись від стійок окопу, зашурхотіла по йогах.

— Оце дають прикурити, — радісно шепотів Микола.

— Десь зовсім близько.

Бомби розривалися одна за одною, наповнюючи повітря тупим могутнім гуркотом.

— Ну й садять!

— Куди це вони так клюють?

— Військові склади бомлять. Вони тут, за болотом, — промовив літній чоловік з порізаним зморшками бурим обличчям.

І справді, незабаром над лісом знялася величезна хмара чорного диму. Зенітки ніби скаженіли в безсилій люті. Небо вкрилося рожевими, білими, чорними цятками вибухів, але літаки йшли рівно, ніби не помічали вогню.

— А скільки їх, поглянь — ні кінця ні краю…

— Тепер наші мають на чому літати, це вам не сорок перший.