Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— Я випадково побачив його там, між нарами, — голос Андрія задзвенів ненавистю, — він підслухував! Я вдарив його колодками, він утік, а на ранок їх, — показав на бородатого, — забрало гестапо.

— Брешеш! Брешеш! Не було цього! — бризкав піною Кутасов.

— Я брешу? Ану зніміть з нього куртку, тоді побачимо, чи я брешу!

— Зніміть! — наказав сивобровий.

Куртка злетіла з плечей Кутасова. Два синяки темними іудиними печатками позначились на його спині.

— Встати! Іменем нашої Радянської Батьківщини! Іменем чистої совісті безневинно загублених, іменем гніву нашого… Смерть!

— Сме-ерть! — прокотилось бараком і впало на голову зрадника.

Він глухо скрикнув і повис на руках гефтлінгів.

Ранок настав тихий. Над табором глибоке досвітнє небо сіріло Чумацьким шляхом. На сході прокльовувались жовтаві промені сонця. Займався рожевий світанок. Андрій прокинувся до підйому. Скочив з нар, підійшов до вікна і жахнувся. На колючому дроті висіло скарлючене, перепалене електричним струмом тіло Кутасова. Обличчя зникло. На його місці чорніла обвуглена машкара.

— Собаці собача смерть, — за спиною став бородатий. Похитуючись на невірних ногах, він дивився на Андрія твердими, немов із синьої криці очима.

Підійшов Микола.

— Вам би краще лягти, Петре Родіоновичу.

— Ні, хлопче, лягати не можна, ліг — то вже здався. Умитись хочу.

Хлопці одвели бородатого до умивальника. Тут ще було пусто. Вода, холодна, крижана, судомила пальці. Бородатий підставив під кран голову. Потер почервонілу шию, умив лице, плеснув із пригорщ на волосаті груди.

— Фу-у, трохи розвиднюється, — провів мокрою долонею по обличчю, ніби зганяв утому. Потім глянув на притихлих хлопців і усміхнувся.

— Ну що, орли, живемо? Чого так дивитесь? Ховати, чи що, зібралися? Я ще, братки, у вас на весіллі погуляю. Посадженим батьком буду.

За стіною вдарили в рейку. Раз, другий, третій… Зарипіли в бараці нари, гуркіт колодок сколихнув повітря, ніби каміння зірвалося з гори.

На перевірці бородатий стояв поруч з Андрієм. Ранкова свіжість зігнала з обличчя жовтизну, пробила крізь райдужні розводи синяків легенький рум'янець. На аппельплаці стояли довго. Вже закінчився рапорт табірного старшини, пронеслось над рядами знайоме: «На роботу!», проте гефтлінгів вісімнадцятого барака не розпускали. Вольф стояв попереду похмурий і чекав. Люди в шеренгах хвилювалися, переминалися з ноги на ногу. Шепіт, тривожні погляди, німі запитання: «Що трапилось?» Може, в гестапо довідалися про суд над Кутасовим, що відбувся вчора у вісімнадцятому бараці?

До строю підійшли старшина табору, писар і незнайомий у цивільному. Вольф вигукнув:

— Струнко!