Розділ «ЗНАК ЧЕЧНІ»

За набіги, за опір колонізації, за боротьбу з «Божьим промислом» у російському розумінні на кабардинців чекала страшна кара від імені — слід, очевидно, так думати — «исторического предопределения». Скажімо, як було знищено Трамів аул? Вночі війська оточили аул і наказали жителям вибиратися, потім аул запалено з чотирьох боків, майно пограбовано, табуни, стада й отари взято на потреби жителів Кавказької лінії. Єрмолов писав до кабардинців: «Трамов аул — это гнездо разбоев и вечной чумы. На этот раз ограничиваюсь этим; на будущее же время не дам никакой пощады уличенным разбойникам: деревни их будут истреблены, имущество взято, жены и дети вырезаны».

Чи сама собою не напрошується аналогія з сьогоднішньою Чечнею? Коли весь народ, який вперто бореться за свою незалежність, чомусь Кремлем уперто називається бандформуваннями (як бачимо, колись Єрмолов назвав їх «уличными разбойниками», що, власне, одне й те саме, трішки змінилася камуфляжна лексика, а за мундиром камуфляжної лексики, як писав одописець Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!» І ми таки справді навіч бачимо цю «твердокаменную грудь», і яка саме велика душа в тих грудях — і колись бачили, й тепер бачимо в Чечні).

Фатальними для Кабарди були 1821-22 роки (раніше не зовсім доходили руки, вкрай обтяжені боротьбою з Чечнею і Дагестаном). Єрмолов, який теж мислив окраїнами та лініями, як і всі російські патріоти, переносить лінію з Малки й Терека на саму кабардинську землю, будуючи тут укріплення та фортеці. (Як бачимо, носили й переносили лінії-кордони та все далі від білокам'яної, а тепер переносити лінії-кордони назад ближче до білокам'яної «конституційний простір» не дозволяє, - чи не дивний цей «конституційний простір»? та ще «територіальна цілісність Федерації» не дозволяє, - чи ж не дивної сатанинської природи ця «територіальна цілісність Федерації»? сатанинської природи «цілісністю», а вже коли таджики Афганістану й таджики Таджикистану, колись розмежовані Росією, тепер прагнуть національного возз'єднання, і, здавалося б, у зв'язку з цією насущною історичною необхідністю треба б нести «лінію» назад, то Росія починає там, на річці П'яндж, захищати кордони СНД, тобто, вважайте, й кордони України в складі СНД, хоч чомусь Україна там свої кордони в складі СНД захищати не хоче: Росія («О твердокаменная грудь!») стоїть за всіх, хоч оці всі й не просять.

Прагнучи повного приборкання, Єрмолов уводить до Кабарди війська, які повинні пересуватися з місця на місце, чинячи постійні напади на горців і тримаючи їх у постійному страху. Ось за непокірний норов генерал Сталь вирішив покарати абазинські аули на Кумі, для початку приречено найнаселеніші сусідні аули: Махуків, Хохандуків, Бибердів. Підім'явши передові пости кабардинців, російське військо ввірвалося в аули. В. Потто: «Все, что захвачено вне домов, было порублено, все, что успело бежать и скрыться в домах, было забрано в плен. Добычею казаков было до тысячи голов лошадей и рогатого скота и 149 человек пленных». «Аулы были таким образом окружены, но оказались почти пустыми… и только в двух аулах… стремительно налетевшая конница застала и истребила до 30 человек и 12 захватила в плен». «Отряд пошел дальше к горам, предавая огню и опустошению лежавшие по пути аулы». «…в течение семи дней, при беспрерывной перестрелке, пять больших аулов, не считая отдельных хуторов, кошей и кутанов были истреблены до основания. Между ними аул владельцев Касаевых защищался так упорно, что раздраженные солдаты Кабардинского полка перекололи в нем всех, не успевших скрыться, и мужчин иженщин». «В это время в Кабарде появились грозные прокламации Ермолова, требовавшие покорности, но обещавшие пощаду всем, кто добровольно выйдет из гор и поселится на равнине». «…чтобы положить предел кабардинской дерзости, Кацырев вынужден был сделать еще две экспедиции. 25 марта он вошел в Чеченское ущелье и истребил аулы Тамбиева, а 2 апреля двинулся на речку Нальчик, и занял аулы Шаупцова и Кондорова». «Аул владельца Каспулата Канчукова… был занят и истреблен после недолгой, но горячей перестрелки». «…еще несколько солдат было ранено, но остальные ворвались и истребили всех без пощады. 18 трупов, вытащенных из сакли, были так обезображены, что бывшие в отряде мирные кабардинцы не могли узнать ни одного из них». «…в ущелье Черека сожжено несколько селений; в Нальчике отбит табун лошадей и отара овец в 4 т. голов; в Чечне истреблен сильный аул». «3а Тереком войска разделились на две части: одна тотчас же приступила к постройке ряда укреплений, образовавших новую Кабардинскую линию».

Ви помітили, звичайно, як російські війська все далі та далі від білокам'яноі несуть лінію за лінією, в глибину Кавказу, підкорюючи вільні народи, які з незрозумілоі для колонізаторів причини осмілюються боронити свою землю і незалежність. Ото ніяк не хочуть всунути голову в ярмо, а якщо не хочуть — нещадно відрубати непокірну голову (Державін: «О Росс! О род великодушный»). Параноїдальна агресивність, параноїдальна ескалація насильства, й водночас Єрмолов розсилає по всій Кабарді прокламації, запрошуючи довіритись добрим намірам Росії, а кабардинські вожаки, які зостануться в горах і не підкоряться, оголошувалися зрадниками і ворогами Російськоі держави.

В. Потто: «…вставал весь воинственный народ, чтобы отстоять свою полудикую вековую независимость и чтобы отомстить за попранные, как им должно было казаться, права, за поруганные святыни и самобытные обычаи». «Из жителей неспаслось почти ни одного: З00 человек были вырезаны, 566 душ захвачены в плен». «…пленные, во избежание расходов казны, по приказанию Вельяминова раздавались на содержание линейных казачьих станиц. Мера эта, приводившая казаков к излишним издержкам, крайне им не нравилась иимела печальные последствия: чтобы отделаться от эти храсходов, казаки совсем перестали брать пленных и не щадили ни детей, ни женщин». «…казаки зажгли аул и переправились обратно на правый берег Сагауша». «Он только сжег аулы и, вместе с Кацыревым, — отошел от Течени». «Из Дударуковских аулов, не надеясь отстоять их, горцы бросились на правую сторону речки… Хоперцы встретили их из лесу, но не могли выйти из оврагов, и потому заняли единственный перевал, по которому бегущие могли перебраться загору. Таким образом все, что нашло первоначальное спасение в оврагах, теперь было в западне. Дадымов и Степановский заняли между тем аулы, и скоро в них бурно уже шумели иходили волны пламени. Пока одни казаки растаскивали покинутое имущество, другие раскинулись цепью по берегу реки, чтобы не пропустить беглецов назад, третьи скакали в погоню за угнанными стадами, настигали и возвращали их насборное место. Подоспевшие ширванцы двинуты были в овраги. С мужеством отчаяния черкесы защищали свои семьи, но это повело только к их гибели. Ширванцы ударили в штыки, и началось поголовное истребление. Гибель людей, отчаяние жен и детей, отторгнутых от своих защитников, представляло ужасное зрелище. Двести трупов разбросаны были по оврагам и лесным тропинкам; 370 пленных, согнанных в кучу, стояли под конвоем, оглашая воздух воплями. В числе убитых лежали тела: каратаевского старшины Кубиева и молодого сына известного кабардинского князя Магомета Атажухина. Оба владельца аулов, Клычев и князь Мамсир Дударуков, также пали в битве; княгиня, жена последнего, ранена шашкой и взята в плен…» «…по окончании боя… в полуверсте от горевших аулов… добыча оказалась огромною: лошадей пригнано было 600, рогатого скота более 1200 голов, овец свыше 10 тыс. Не миновали солдатских рук и те бараньи коши, которые были обойдены накануне». «Войска сожгли и разорили аулы и истребили уже сжатое, в снопах, просо». «От пленных Кацырев узнал, что верстах в 8 скрываются черкесские семейства и скот. Кавказский казачий полк… там уже ничего не застал, кроме 700 баранов и быков; но длинный обоз из арб, уходивший оттуда… был окружен, и все, что оказало сопротивление, погибло, а З9 душ отдались в плен». «Кацырев воспользовался этим временем для двух набегов на кабардинские коши и захватил в них более двух тысяч баранов». «Кацырев, между тем, сделал отсюда новый набег на махошевцев, но нашел аулы пустыми и захватил только 24 человека пленных и до 700 штук рогатого скота». «…семьи их, вынужденные в глубокую ненастную осень скитаться без приюта по горам и лесам, гибли если не от русских пуль, то от болезней и голода». «Начался беспощадный приступ; казаки зажгли дома, и население гибло в пламени». «Добыча была вообще огромная. Казаки захватили до 4 тысяч голов скота и лошадей. В плен взято только 139 душ; все остальное население погибло или в бою, или в пламени. Линейцы собрали и похоронили 570 трупов; но по свидетельству самих кабардинцев, одних убитых между ними было более тысячи человек». «…одна 8-летняя девочка от испуга как бы помешалась и к утру умерла в страшных конвульсиях». «Вельяминов простоял весьма долго, посылая в разные стороны небольшие колонны для истребления горских посевов». «18 августа запылал знаменитый в горах богатством и красотою строений аул Аджи-Тлямов, цель Вельяминовской экспедиции». «Вельяминов… 25 августа возвратился в Майкопский стан, оставив позади себя… на пути следования, длинный ряд сожженных аулов и вытоптанные, опустошенные поля».

I т. д. Цитати, звісна річ, не вичерпують кривавого матеріалу з тієі багаторічноі кривавоі різні, яку Росія впродовж років вела на Кавказі, бо такого матеріалу — криваве море: ось так — і не інакше — закладалася нинішня «територіяльна цілісність Федерації» під її нинішній «конституційний простір», в ім'я яких різалося, стрілялося, палилося, винищувалося все, що могло чинити найменший опір. (Державін: «О Росс! О род великодушный!»). Як зазначає В. Потто, пом'якшенню, а потім і зникненню войовничих інстинктів у кабардинського народу сприяло і поступове зникнення вождів, пронизаних духом незагнузданоі волі, які пристрасно шукали виходу для своїх непочатих сил в голосних військових подвигах. Звичайно, ці вожді самі не зникали: їх або вбивали, або ж переманювали на російську сторону. Ось так, пише В. Потто, «…была усмирена и оттеснена в горы хищная Чечня… Дагестан замолк пред грозным рокотом русского оружия… пала окончательно покоренная Кабарда… они думали, что рушится счастье и будущность их вольного края. Не сознавали они, что то занимается заря светлого будущего, которое внесет в их край родной благавековой цивилизации и превратит их кровью покрытые поля в роскошные нивы»

Коротше, гірські народи чомусь ніяк не свого щастя. Іх винищують, у них віднімають віднімають волю, топчуть віковічні звичаі та обряди, а вони нерозуміють свого щастя — й край.

А сьогоднішній день, скажімо, гірського народу Чечні — це і є оте, виходить, «светлое будущее». Яка була зоря — ми бачили, і, звичайно, саме така зоря не могла звістувати якесь інше «светлое будущее», а саме таке, яке маємо сьогодні.

Оракули будь-якого рівня (Ф. Достоєвський, УльяновЛенін, а тут іще й В. Потто) передбачали оце «светлое будущее» і для самого російського народу, й для всіх інших уярмлених Росією народів, чомусь це ярмо бачили лише як «блага вековой цивилизации». Рідкісний цинізм! Рідкісний цинізм можновладців того етносу, який сам не був і не є цивілізований, але тим не менше з фанатичною запеклістю мечем і кров'ю взявся нести «блага вековой цивилизации»іншим народам. Ці рядки пишуться в січні-лютому 1995 року, коли штурмується Грозний, коли точиться війна в Чечні, коли московське телевізійне «Останкіно» торочить і торочить з шизофренічною зацикленістю про те, що, мовляв, у Чечні пенсіонери давно не одержували пенсій, то Кремль поставив собі за мету ощасливити пенсіонерів пенсіями і надати гуманітарну допомогу знедоленим. Та схаменіться, кому ви хочете надати пенсію і гуманітарну допомогу — отим тисячам і тисячам жертв мирного населення, отим від ваших бомб та ракет загиблим дітям і жінкам?! Як тут знову не повторити вже багатократно повторюване з О. Твардовського: «Сама режет, сама давит, сама помощь подает»! Так оце в теперішній Чечні, яка стікає кров'ю, ми й бачимо ваші реальні блага «вековой цивилизации», оту реальну «зарю светлого будущего», обіцяну Кавказу на початку минулого століття, які тодішні«розбійники» чомусь ніяк не хотіли прийняти з рук своїх завойовників, як не хочуть прийняти й сьогодні з тих самих рук уже не npосто «розбійники», а цілі «бандформування», а тому ці «бандформування», себто чеченський народ, мають бути знищені: ото хай не воюють nроти «зари светлого будущего» та «благ вековой цивилизации» у незмінно традиційному кремлівському варіанті.

Засвідчено високу гостинність черкесів — гостинність взагалі. Дуже характерну для східного світу. Подорожній, який nepecтупав пopiг саклі, був людиною священною. Подорожній благословляв дім госnодаря: «В ім'я славних спpaв твоіх, джигіте, вимагаю гостинності, сідла та бурки». Господар відnовідав: «Ти гість мій, отже, володар мій». Він пepeд усім народом відповідав за бeзпeкy чужоземця, який, стyпивши в саклю, знімав і віддавав хазяїну зброю, демонструючи, що не потребує зброї пiд його дахом.

Легендою засвідчено, що в VI столітті аварський хан Байкан через своіх послів вимагав пiддaнствa від черкесів. Їхні ватажки, між яких виділявся Лавристан, відnовідали: «Хто може позбавити нас волі? Ми звикли віднімати землі, а не свої віддавати ворогам. Так буде завжди, поки є війна і мечі на світі». А ще Лавристан відповів аварському ханові: «Не дамо данини поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один із нас в живих». I тоді хан Байкан, маючи шістдесят тисяч добре вишколеного війська, пiддaв вогню й мечу непокірну землю і її вільнолюбний народ.

Цураючись цивілізації, цей народ змушений був пepeйти на військовий побут, тим пaчe, що на його долю нaпaдниківзавойовників вистачало, то якийсь Китайхан, калмики, хазари, татари, зрештою Атилла, слов'яни…

Й ось пicля того, як Росія в минулому столітті так тяжко завойовувала Чечню, й ось пicля того, як сталінська Росія депортувала Чечню з Чечні, й ось пicля того, як Чечня nовернулася в Чечню, тeпep уже єльцинська демократична (?!) Росія вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати її в Федерацію, оголосивши весь чеченський народ, який бореться за свою незалежність, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цій історичній обстановці сама є бандформуваннями, власне як була вона бандформуваннями і в минулому столітті, коли завойовувала вільний чеченський народ. Та що ж це за Федерація така, та що ж це за людиножерна її така Конституція, в ім'я яких найсучаснішою зброєю винищується народ, та що ж це за iмпepcький дух такий, котрий із сатанинською люттю має знищувати впродовж століть дух іншого народу!

Та ще ж бо чуєш із уст пpeзидeнтa Федерації, що Дудаєв, мовляв, здійснює «геноцид чеченського народу». Це те самісіньке, як радянська пропаганда nротягом півстоліття стверджувала, що жертви Катині — це жертви фашизму, ніяк не хотіла пpизнaвaтися за свої власні фашистські жертви. А скільки десятиліть доведеться отак-от говорити пpo дудаєвський «геноцид чеченського народу»? Хіба сьогодні не видно, чий це геноцид?

До того ж — «во славу русских воинов»… Пам'ятається, й багатьом, звичайно, не забудеться, як на Різдво 1995 року закладався Храм Xpистa-Cпacитeля, знищеного більшовиками, що Храм закладався «во славу русских воинов», що цю акцію слід cnpиймaти як nокаяння, — в усякому разі npo це говорив пaтpiapx «всея Руси» Алексій ІІ. А в цей час — на Різдво! точилася кривава різня в Чечні, де, як стверджував один генерал, російські солдати — хлопчики років вісімнадцяти гинули за неділиму Росію «с улыбкой на лице». Хай Господь милує від такої моторошної «улыбки на лице» за державного монстра, де цивілізованого життя нема нікому, отож хіба що й залишається вмерти «с улыбкой на лице». Так що ж це виходить: отой Храм Xpистa-Cпacитeля в Москві закладено не тільки в ім'я минулоі слави російських воїнів, а й тих воїнів, які гинули на Різдво, коли закладався Храм, у знедоленій і вільнолюбній Чечні, які й тeпep гинуть, то скільки ж цих загиблих юних життів потрібно, то що ж це за моторошне таке покаяння, яке cпpиймaється за театралізований блюзнірський балаган на лаштунках і за лаштунками вчорашньої і сьогоднішньої російської історії?!

Пригадуєте, пiд час Cepпневого путчу 1991 року випадково в московському бронетанковому рейваху загинуло троє невинних молодих життів, і Єльцин на грандіозних похоронахпанахиді зі щирою сльозою в голосі просив простити, що — «я, ваш npeзидeнт» не зумів уберегти душі гарячих пaтріотів. Артистично просив — і йому вірилось. I що це за країна така, у якій пiд проводом ГКЧП власні збройні сили пiд час пyтчy в cepпнi 1991 року штурмом ідуть на Москву, в якій npeзидeнт у жовтні 1993 року громить власний пapлaмeнт у Білому Домі, в якій за наказом президента в грудні 1994 року розв'язано громадянську війну у Чечні, де з однаковою суїцидальною люттю знищується як народ чеченський, так і народ російський?! I що це за Федерація така?! Якби від її імені та в ім'я її цілісності, то, очевидно, там можна було побачити військові формування татарів, башкирів, чувашів, бурятів, і т. д., але ж не видно там військових формувань цих народів, а видно лише російські збройні формування. То що — не болить цим народам так звана цілісність Федерації, а болить лише російському? То чому ж їм не болить, а російському так болить від імені всієї Федерації і за всю Федерацію, в чому природа цього потерпання за всіх? (Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!») Ох, ці прозорі границі прозорих камуфляжів — то начебто інтернаціональних, коли під прапором Варшавського пакту вводилися війська в Чехословаччину 1968 року, то в даному разі під прапором Федерації, а насправді тоді й тепер бачимо «щит і меч» Росії, яка будь-якими засобами прагне імперського самозбереження, до того ж іще безтямно пасталакаючи про права людини, а як то дотримуються права людини — видно по десятках тисяч трупів чеченців і росіян у Чечні.

Розгортаю московську газету від 16 лютого, читаю репортаж журналіста. «Через щель, прорезанную в ковре, которым закрыто окно, я наблюдал, как федеральная артиллерия в щепки разносит кварталы… суть новой методики борьбы с незаконными формированиями в Грозном, как я понял, сводится к тому, чтобы, проведя грамотную и сокрушительную артподготовку, внезапно войти с разных сторон в развороченный снарядами район… «Я столько чеченцев убил, что пальцев не хватит пересчитать», — весело говорил старший лейтенант Сережа… Но через два, три, четыре, восемь часов ожесточенных артиллерийских упражнений все равно становится невыносимо тошно и все-таки хочется заглянуть в это лицо, в эти глаза, чтобы понять: кто те люди, которых утюжат пушками круглые сутки?»

Як то казав Єльцин у серпні 1991 року — простіть мене, вашого президента, що не вберіг ваше життя. Ось так він уберігає життя десятків тисяч — і чеченців, і росіян.

Як то мовилося при закладанні Храму Христа-Спасителя — в ім'я слави російських воїнів. Як то говорилося тоді ж — акція покаяння. А хіба в Чечні ще мало вбито? Коли ж буде покаяння за Чечню?. Храм Покаяння-на-Крові…