Розділ «ЛІТАК ВИБУХАЄ В ПОВІТРІ»

— Ваш багаж на чотири кілограми важчий, ніж дозволено, — сказав чиновник, який приймав від пасажирів речі в аеропорту в Денвері. Тренованим рухом він зняв з великих вагів два чемодани і поставив їх на бар'єр перед собою. Стара дама з добрим, трохи розгубленим обличчям безпорадно глянула на нього. Відчувалось, що вона погано обізнана з правилами, які діють на аеродромах.

Чиновник зиркнув на бирку, що висіла на чемодані, й пояснив їй:

— Місіс Кінг, пасажиру дозволено провозити не більше шістдесяти шести фунтів. Ваші ж чемодани важать майже сімдесят п'ять. Вам доведеться доплатити за зайву вагу. Якби частину одягу ви переслали поштою, це коштувало б дешевше. Часу на це вистачить: відліт на Портленд о 6 годині 25 хвилин.

Місіс Кінг знизала плечима й окинула поглядом великий зал аеропорту, шукаючи очима сина, який разом зі своєю жінкою привіз її сюди. Того дня —1 листопада 1955 року — вона вперше за свої шістдесят три роки збиралася сісти в літак, та й то лише тому, що інакше дістатися до мети своєї подорожі не могла. Місіс Кінг хотіла відвідати свою дочку Ріту, що жила на Алясці. Ріта була одружена з офіцером американських військово-повітряних сил, який ось уже четвертий рік служив на базі в царстві вічного льоду. Молоде подружжя чекало першу дитину.

У величезному залі вирував людський натовп. Схвильовані пасажири юрмились перед віконцями, завершуючи пов'язані з подорожжю формальності. Довга черга вишикувалась перед автоматами, що за кілька доларів видавали страхові поліси з такою ж легкістю, як сигарети, м'ятні пастилки або квіти. Подорож повітрям — це, звичайно, найсучасніший та найдешевший спосіб пересування, та аж ніяк не найнебезпечніший. В США не було такої газети, яка б щонайменше раз на тиждень не повідомляла про нову повітряну катастрофу де-небудь у світі; отже, жоден пасажир не наважувався сідати в літак, не застрахувавши свого життя. Це ж, у свою чергу, становило вигідний бізнес для американських страхових компаній, які заради економії автоматизували всю справу… Джек Грехем, двадцятидворічнии син місіс Кінг від її першого шлюбу, також стояв у цей час біля одного з автоматів, щоб застрахувати життя своєї матері на 40 000 доларів. Проте місіс Дейсі Кінг в людському вирі не бачила його. Обернувшись, нарешті, знову до чиновника, вона промовила:

— Знаєте, я краще вже сплачу за зайву вагу. Чемодан такий важкий тому, що мій син запакував у нього подарунок для моєї дочки — до дня її народження. Поштою він ще може спізнитися.

— Як бажаєте, мадам, — відповів чиновник і, заповнивши квитанцію на додаткову оплату багажу, поставив чемодани на електрокар, який мав відвезти речі пасажирів на літак ДС6В Денвер — Портленд.

Цієї миті був винесений смертний вирок сорока чотирьом особам. У картонній коробці, що, як гадала місіс Кінг, містила в собі подарунок для її дочки на Алясці, лежала пекельна машина, контактний годинник якої був встановлений на дев'ятнадцяту годину.

Через кілька хвилин гучномовець оголосив:

— Компанія «Юнайтед Ейрлайнс», маршрут 620, Денвер — Портленд. Увага! Пасажирів просять кинути сигарети і зібратися біля виходу номер три. _

Тридцять дев'ять пасажирів — 28 чоловіків і 11 жінок рушили на перон. Біля невисокого бар'єру вони почали прощатися з проводжаючими. Дехто був розчулений, інші байдужі, але ніхто з них і гадки не мав, що вони бачаться востаннє, що ДС6В Денвер — Портленд ніколи не досягне місця призначення.

Невблаганна доля звела тридцять дев'ять чоловік у 25-метровій алюмінієвій кабіні. Вони зайняли свої місця в зручних кріслах, але, застебнувши ремені, стали схожими на приречених до смерті на електричному стільці. Заревли мотори, і в проході з'явилися дві стрункі гарненькі стюардеси; вони розносили на маленьких тацях пасажирам сендвічі, фрукти, коньяк і м'ятні таблетки. Попереду, біля кабіни пілота, в першому ряді крісел, сиділи, притулившись одне до одного, юнак і дівчина. Вона поклала голову йому на плече, пальці їхніх рук міцно сплелися. Вони одружилися лише п'ять годин тому. Свою весільну подорож їм захотілося здійснити по небу — адже це так відповідало почуттю щастя, що сповнювало їх.

— Ти щаслива? — крикнув він їй на вухо і ще міцніше стиснув дівчині руку.

— Дуже! — відповіла вона й потерлася носом об його щоку.

Позаду молодят сиділи гладкий власник бойні з Чікаго та його обвішана діамантами дружина. Жінка вже спала, а він з поблажливою посмішкою спостерігав, як поперед нього голубиться двійко молодят. Потім стюардеса принесла йому вечірню газету; гладун окинув дівчину оцінюючим поглядом і заглибився в читання.

В третьому ряді якийсь чоловік переглядав купу ділових паперів, у четвертому — старенька жінка в'язала зелений пуловер.

Лайнер ДС6В спокійно летів за заздалегідь визначеним курсом. Погода була ясна, крізь ілюмінатори внизу виднілися вогники якогось невеликого міста. Двом пустотливим-хлопчикам набридло сидіти в кріслах, вони вийшли в прохід, аби оглянути літак, але одна із стюардес швиденько посадила їх на місця; друга почала розносити чорну каву.

Двоє чоловіків, яким вона першим піднесла чашечки з кавою, подякували їй кивком голови і знову заглибилися в розмову. Прізвище одного з них, адвоката за фахом, було Уокфілд, другого — Керш. Це був чиновник департаменту сільського господарства при уряді штату Колорадо. Обидва мусили через кілька днів стати у Вашінгтоні перед комісією по розслідуванню антиамериканської діяльності: Уокфілд — як радник-юрист свого сусіди, Керш — як обвинувачений, якому інкримінували зв'язок з комуністичною партією і шпигунство на користь «російської секретної служби».

Від того, як закінчиться засідання комісії, залежала подальша кар'єра та й особиста свобода Керша. Якщо маккартисти-конгресмени визнають його винним, то наслідком буде не лише негайне звільнення з роботи, а й арешт.