Розділ ««ВЕРШКИ СУСПІЛЬСТВА»»

Даремно було б запевняти, нібито буденне життя Голлівуду — взірець благопристойності й благочестя, особливо у вечірні та нічні години. Проте, коли настає неділя, жителі «світової кіностолиці», натягнувши машкару доброзвичайності, перевантажують тягар гріхів зі своїх душ на Всевишнього. Нескінченною низкою, солідно, не поспішаючи, тягнуться городяни до храмів; найбільший натовп лине до церкви, розташованої поблизу великою парку Беверлі Хілл.

Так було і знаменної липневої неділі 1960 року, коли атмосферу благочестя було порушено у найнесподіваніший та иайбрутальніший спосіб. Кінозірки, яким у будні сам чорт не брат, картинно заплющували від жаху очі, в кіногероїв, навпаки, очі вилазили на лоба, а деякі літні леді знепритомніли. На паперть вибіг зблідлий пономар і квапливо, тремтячими руками, почав зачиняти двері храму, немов хотів урятувати святе місце від самого диявола.

Цей шарварок стався через те, що на галявині біля церкви, не звертаючи будь-якої уваги на перехожих, бігало, витанцьовувало, пустувало троє миловидих дівчат та стільки ж чоловіків; усі вони були абсолютно голі. Поліцейський патруль, який негайно прибув за сигналом тривоги, вчинив облогу новоявлених німф та фавнів за всіма правилами мисливського мистецтва; невдовзі, нашвидкуруч закутані у пальта й ковдри, всі вони опинились у поліцейському участку, де, однак, продовжували бешкетувати. Зрештою, прибулий лікар встановив, що члени цього дивного товариства перебувають у стані тимчасового потьмарення свідомості, викликаного наркотиками, очевидно героїном.

Шарварок швидко перетворився на сенсацію, коли стали відомими імена «пустунів». Справа в тому, що компанію очолював один з найпопулярніших американських авторів кримінальних романів Ерл Стенлі Гарднер, який геть усі свої твори — аж 162 опуси! — присвятив саме боротьбі зі спекуляцією наркотиками! Разом з ним влетіли у халепу актор Уїльям Телмен — незмінний виконавець ролі незмінного героя гарднерових творів детектива Месона, невтомного переслідувача спекулянтів, та режисер телебачення Д. Гамільтон, який здійснював екранізацію цих романів, що їх з цікавістю дивилися мільйони телеглядачів. Дівчатка ж — Пеггі Фленніген, Уїллі Доновен та Лола де Уїтт — були «зірками» невисокого рангу.

Певна річ, американська преса, скориставшись із слушної нагоди, роздмухала цю історію на весь світ. Ще б пак, «великий Гарднер», непримиренний ворог наркотиків, сам опинився в їхніх лабетах!

Проте фактичний бік «дивного випадку», тобто його причини, нікого не здивував: адже Америка, за висловом однієї з газет, «дедалі більше захлинається у паморочливих хвилях білої отрути». Якщо не так давно преса відзначала, що наркоманія — майже виключно хвороба розбещених снобів (тоді згадувались імена тих, які побували у лікарнях для наркоманів: Уїнтроп Рокфеллер, Джон Астор, Франклін Д. Рузвельт-молодший — синки з найбагатших, відомих усьому світові американських родин), то тепер вона стала «надбанням» мільйонів. «Цигарки з маріхуаною, що їх можна придбати у будь-якій аптеці або газетному кіоску всього за 25–50 центів, та ампули з героїном геть чисто витіснили невинні сигарети й віскі», — ремствували газети. Так воно і є: лише в одному Нью-Йорку в 1960 році було зареєстровано понад 100 тисяч наркоманів, що їх вважають невиліковними; понад 15 тисяч нью-йорківських школярів віком від 12 до 16 років вживають наркотики, і потрібні спеціальні заходи, щоб віднадити більшість із них од цієї пагубної пристрасті.

Вживання наркотиків — прямий шлях до злочинів: запаморочена ними людина здатна на все.

«Тисячний натовп безмовно дивився на тіло мертвої дівчини, що лежало на бруківці: десять хвилин тому 15-річна Тереза Джі була вбита бандою підлітків, що зчинила стрілянину на одній з вулиць в районі Манхеттен Вест-Сайд. Вбита без жодного приводу…», — так писала влітку 1960 року «Нью-Йорк таймс».

Вбивство Терези Джі— не єдиний злочин банди. За годину по тому вона зарізала 16-річного Роберта Янга; йому було заподіяно 16 ножових ран! Стікаючи кров'ю, хлопець усе ж доповз до домівки, але вмер, не дочекавшись лікаря. Банда ж подалася далі, перекидаючи на своєму кривавому шляху автомобілі й кіоски; зрештою, вона розгромила невеликий універмаг, погрожуючи ножами й пістолетами, розігнала покупців, а чотирьох дівчат, що потрапили до рук бандитів, було зґвалтовано.

«Найспритнішій у світі» нью-йоркській поліції знадобилося кілька тижнів для того, щоб знайти злочинців. Ними виявилися 21-річний ватажок банди Хуан Рівера, 16-річні Сел Агрон і Тоні Ернандес та 15-річні Вільфредо Рабассо і Рубен Агірре. Всі вони — діти пуерторіканців, які належать до найбідніших верств населення Нью-Йорка. Поліцейський протокол окремо відзначив: «Жахливі злочини, вчинені ними, були наслідком винятково гострого збудження під впливом наркотиків; усі затримані визнали, що з 11—12-річного віку регулярно вживають маріхуану та героїн».

«Лихо століття», «ганьба нації», «біла смерть», ще з десяток таких жахливих, проте вже звичних епітетів із дня на день кочують шпальтами газет, виказуючи той жах, що охопив широкі верстви населення перед нестримною навалою наркотиків. У багатьох країнах, насамперед у Сполучених Штатах, ця навала вже давно вважається «державною проблемою № 1». При Організації Об'єднаних Націй працює спеціальний відділ боротьби з контрабандою наркотиків — так званий «Постійний центральний комітет у справах опіуму», що контролює, вірніше, має контролювати світове виробництво наркотичної сировини. Спеціальні відділи створено в поліціях провідних капіталістичних країн; разом з Інтерполом вони докладають велетенських зусиль до боротьби з «білою смертю». Велетенських, але здебільшого марних.

Яскравим прикладом цього може служити діяльність чи не найдосвідченішого фахівця у цій галузі, колишнього офіцера контррозвідки Чарлза Сирагузи, що більш як 10 років очолював відділ наркотиків американської поліції.

Відомо, що головними постачальниками сировини для видобування наркотиків є азіатські країни, зокрема країни Близького Сходу: щороку вони знімають врожай, якого вистачає на виготовлення щонайменше 12 тисяч тонн «білої отрути». За статистичними даними, світова потреба наркотиків для медичних заходів не перевищує 500 тонн на рік. Отже, решта — 11,5 тисячі тонн! — таємними каналами плине до рук контрабандистів, а через них потрапляє до Європи, Північної й Південної Америки. Канали ті різноманітні — від реактивних літаків та океанських лайнерів і до рибальських човників та контейнерів, що їх жене до берега приплив.

Однак, здається, «найпочесніше» місце серед транспортних засобів посідає найдревніший — верблюжі каравани. І досі він вважається найнадійнішим, перш за все тому, що спрямовувати потік контрабанди з Близького Сходу через Африку, скажімо, через Судан, значно безпечніше, якщо взяти до уваги пильність митної та прикордонної охорони. Далі — караваном через Сахару до Середземного моря. Як правило, такий караван завантажений якимось «нейтральним товаром», здебільшого, кофе. Лише два-три верблюди несуть контрабанду, і не на собі, як годиться, а в собі: перед тим, як рушити в путь, розфасовані по маленьких пакуночках наркотики підмішують до корму, і верблюд їх проковтує. Певна річ, діставшись до кінцевого пункту, цих верблюдів забивають, проте подібні «транспортні витрати», з огляду на нечувані прибутки, дрібниця. Зрештою, помандрувавши морем, контрабанда потрапляє у порти Італії, що служить головною перевалочною базою; звідти зусиллями агентів підпільного бізнесу наркотики розходяться по світу.

Все це, звичайно, було добре відомо Сирагузі; ревний служака, він об'їздив мало не весь світ, простежуючи таємні шляхи, якими плине наркотична отрута, розшукуючи злодіїв — членів наймогутнішого з гангстерських синдикатів. Зокрема, Сирагуза добре знав, що «європейським відділенням» цього синдикату керує старий, відомий ще з часів Аль Капоне, гангстер Лакі Лючано, резиденція якого розташована у Неаполі.

Проте всі ці відомості протягом багатьох років не допомогли Сирагузі завдати синдикатові якоїсь помітної шкоди: до його тенет потрапляла лише дрібна рибка. Та, здається, у вересні 1959 року енергію Сирагузи мало бути винагороджено.

З повідомлень своїх інформаторів — дрібних спекулянтів, які, проте, підтримували сталі зв'язки з великими контрабандистськими босами, Сирагуза дійшов висновку, що на початку місяця приватна яхта «Марфа» привезе до Ніцци партію героїну на суму 45 тисяч доларів, що її супроводжуватимуть два італійських перекупники Оней та Леані, які мають передати товар американцям Малрою та Бекеру; обидва вони вже чекають на своїх контрагентів у 333 номері готелю «Рул». Був навіть відомий пароль, за допомогою якого «високі сторони» мали порозумітися.

Сирагуза вправно й блискавично розробив план кампанії. На підставі того, ніби в американців неправильно оформлені паспорти, їх було затримано, місця американців зайняли двоє агентів, яким сповістили пароль, розтлумачили, як діяти, і вручили 45 тисяч доларів. Щоб не проґавити слушного моменту, сам Сирагуза з чотирма помічниками влаштувався у сусідньому номері і вмонтував у стінку прилад для підслуховування. Зрештою, про всяк випадок люди Сирагузи чатували в порту: якщо оборудка в готелі чомусь не відбудеться, вони мали захопити яхту та заарештувати команду.

Інформатори не збрехали: дійсно, 7 вересня 1959 року «Марфа» пришвартувалась у ніцському порту. Після поверхового митного огляду команду було відпущено на берег, разом з іншими на нього ступили вдягнені у матроську уніформу, з торбинами в руках, Оней та Леані. Вони подалися до готелю «Рул».