Розділ «Сергій Шнерх. Хто ж вони, ці Юнаки?»

Світлина 1б (пропагандивна). Юначка на бойовій позиції.

Поставлений німцями перед фактом, УЦК мусив, як це не раз бувало, полагоджувати не ним створену ситуацію — опікуватись українською молоддю, набраною до летунських формацій, захищати їхні інтереси перед німецькою владою і підтримувати їх — насамперед морально… Велися переговори з німцями у справі пропонованої ними співпраці при наборі молоді, а коли німці поставили нас перед доконаним фактом, совісно дбати про те, щоб дотримувались обіцянок, які вони ще перед набором молоді давали як їй, так і їхнім батькам. А обіцяли вони багато. Насамперед обіцяли не набирати нікого силою, але добровільно й тільки за згодою батьків. Тієї обіцянки не дотримали. Далі, у відозвах і листівках писали, що цю молодь використовуватимуть для оборони Батьківщини (України) і тільки перед більшовиками. На ділі вживали її на всяких відтинках фронту і проти всіх (переважно альянтських. — С.Ш.) літаків. Запевнили молодь і їхніх батьків, що у вишкільних таборах і в частинах, до яких вона буде приділена по вишколі, буде забезпечена навчанням, релігійною опікою, культурними заходами і зв'язком із родиною, але з цих запевнень небагато вийшло! І якби не постійні, інтенсивні і часто ризиковані заходи УЦК, зокрема, проф. Зеленого, хто знає що з цією молоддю сталось би. Нам удалося таки паралізувати низку невідповідальних потягнень німців, зокрема, пляни вжити наших хлопців до боротьби з танками і захистити нашу молодь перед сваволею місцевих військових чинників; забезпечувати їх українською пресою, книжками, а то й цілими бібліотечками, дати їй релігійну опіку, відвідувати її під час вишколу і згодом у військових формаціях, до яких по вишколі була приділена».[3]

Написане вище — це погляд керманича УЦК. Подібні думки про тодішні події висловлювали проф. Зенон Зелений, керівник Відділу опіки над молоддю і

родиною при УЦК, та проф. Тиміш Білостоцький, пластун-педагог і сокільський діяч. Ці наставники бачили ситуацію тільки «зверху», але якщо побувати «у шкірі» цих одиноких дітей — Юнаків, то справжня картина виглядала значно гірше.

Світлина 2. Агітаційні летючки, пам'ятки, плакати. Витвір німецьких пропагандистів.

Акція набору підлітків (світлина 3) до загонів військового формування «Юнаки» розпочалася 5 березня 1944 року, коли один із відповідальних керівників німецької молодіжної організації гауптбанфюрер Зіґфрід Нікель[4] одержав на це офіційний наказ вищої військової влади Німеччини. У великій мірі цьому сприяв Гайнріх Гіммлер.

Слід згадати, що початок акції був вислідом активізації наступальних дій совєтських і альянтських військ. Німці намагалися «підчистити» всі резерви, з одного боку, і, з другого — хотіли водночас послабити набір молоді в армії противників.

До Юнаків добровільно записалася тільки мізерна частина. Це були ті молоді люди, які вірили, що своїм вчинком допоможуть Україні у її критичний час. До цієї частини слід віднести й тих, що боялися потрапити в діючу німецьку армію. Друга частина набору — це юнаки, яких німці змусили через «повістки» (зі зловіщими погрозами) зголоситися або яких виловили на вулицях шляхом «лапанок», забрали силою з домів і т.ін.

Наприклад, усі хлопці віком від 14 до 17 років, що мешкали на теренах Дрогобиччини, одержали оповіщення 12 липня 1944 року з'явитись у Підкарпатський театр. В означений час після реєстрації вихід із театру німці перекрили. Провели медичний огляд і увечері Юнаків колонами під охороною повели на залізничний двірець, де вже чекали товарні вагони. До Львова приїхали вночі, звідти через декілька днів виїхали до Кракова. Там їх обмундирували в юнацьку летунську форму. Далі — Еґер (Хеб) у Чехії, вишкіл і… «допоміжна служба авіяції» — Luftwaffenhilfe.

Оскільки тоді я ще не мав 14 років, то Бог знову оберіг мене від служби в Юнацьких з'єднаннях.

Ось що згадує Роман Волчук, який у переповненому поїзді наприкінці війни втікав у напрямі Швайцарії: «Їде дев'ять молодих хлопців в уніформах «протиповітряної оборони». Вони із Зборова і Сокаля. «Чи ви зголосилися добровільно?» — запитую. «Аякже, обступили село і сказали, що спалять його, як не підемо. Й так уже большевики підступали» — відповіли».[5] От і бачимо, як добровільно!

Безпосереднє керівництво Українськими Юнаками, яких спочатку з агітаційною метою назвали Підготовчою Юнацькою формацією до дивізії «Галичина», було доручено обербанфюреру Гаупту, який керував так званою Командою його імени, присланою з Берліна для організації набору і подальшої «опіки» над Юнаками. Вона ділилася на відділи, куди УЦК, щоби мати хоч якийсь вплив на дії Команди та й бути «містком» між Юнаками і українським середовищем, прикріпляло своїх представників.

Німців більше цікавив вербунок і відділ «Поповнення», який займався концентрацією в таборах Юнаків, медичним оглядом, обмундируванням, попереднім вишколом та реєстрацією. Іншими словами, Гаупту треба було якнайшвидше перевтілити цивільну молодь у військову формацію. Українські чиновники, в свою чергу, намагалися дістати якнайширшу інформацію про Юнаків (персоналії, місця і умови служби тощо).

Не будемо описувати роботу інших відділів, а зупинимося тільки на опікунській діяльності представників УЦК. Найстаршим над Юнаками з українського боку був призначений проф. Зенон Зелений. Безпосередню опіку над Юнаками (хлопцями) виконував проф. Тиміш Білостоцький, а над Юначками — журналістка Ольга Кузьмович. Релігійна опіка належала о. проф. Северину Сапруну, який пройшов спеціяльний вишкіл капелянів і мав звання полковника летунства.

Світлина 3. Таких хлопчаків брали в Юнаки. Переїзд до місць вишколу.

У кожного з них була своя команда виконавців, а в о. Сапруна — група з 13-ти священиків. Інші джерела подають, що було 22 священики, в тому числі один православний.

Усього в Українських Юнаках, або, як їх пізніше називали, Юнацьких допоміжних частинах протилетунської служби, за даними проф. Т.Білостоцького, нараховувалося не менше 10 тисяч (8800 хлопців і 1200 дівчат).[6] Останні уточнені підрахунки дають більшу цифру — 14 тисяч (12800 хлопців і 1200 дівчат). За спостереженнями й особистими підрахунками колишнього Юнака Леоніда Легкого їх було ще більше. Можливо, проф. Т.Білостоцький не зміг всесторонньо врахувати ще одне джерело поповнення лав Юнаків — зголошення молодих людей, які тим чи іншим чином попали в Німеччину (примусово чи добровільно були набрані на роботи, втікачі зі східних регіонів і т.ін.), де наприкінці війни їм грозила мобілізація у діючу армію.

Та й хто зможе дати правдиві цифри, якщо невідомі були не тільки прізвища цих, забутих Богом і людьми, дітей, а й місця їхнього базування, бо багато з них були засекреченими. Тільки один Господь знає, скільки материнських та батьківських сердець до кінця днів своїх щеміли на кожний скрип дверей: чи не повернувся син чи донька?

В Юнацьку службу набирали не тільки українців. В.Радовський подає такі цифри кількости Юнаків інших національностей: литовців — 1000 хлопців і 200 дівчат, латишів — 5000 хлопців і 200 дівчат, росіян — 10000 хлопців і 4000 дівчат, білорусів — 3000 хлопців і 200 дівчат, естонців — 1000 хлопців і 100 дівчат. Крім цього, в службі задіяні були ще араби, бельгійці, голландці, греки, італійці, угорці (близько 50 тисяч), фламандці і французи. Їхньої кількости автор не знає.[7] Т.Білостоцький пише, що були ще цигани, словаки та ін.[8] Молоді французи йшли, як вони признавалися самі, зі спеціяльною метою — вивчити німецьку військову науку та модерну зброю, «бо то був найкращий спосіб підготовки до визволення їхньої батьківщини з-під німецької окупації».[9] Такі наміри були і у прибалтійців.[10] У певний час вони злилися з антифашистськими і антибільшовицькими партизанами. Усього за приблизними підрахунками Юнаків ненімецького походження було коло ста тисяч.

Як тільки за підлітками зачинялися двері приймальної комісії (а вони «рухалися» лише в один бік — впускали), керівництво переймали вишколені німецькі команди. Представники української «влади», хоч і були там формально присутні, майже не мали голосу. Голова лікарської комісії (а був це виключно німець!) використовував тільки одне слово dienstfähig (придатний до служби). Далі Юнаків везли спочатку в поблизькі перехідні табори (Криниця, Переворськ, Нєполоміце), пізніше — у збірні (світлина 4), які знаходилися за межами України (Кремс, Лінц — в Австрії, Гульчин — в Сілезії, Еґер — у Чехії, Пютніц — у Передній Померанії та ін.). Там їх переодягали (світлина 5) і проводили з ними попередній 4-6-тижневий вишкіл. Не завжди і не всюди був такий порядок, але описаний — найхарактерніший.