Розділ «Сергій Шнерх. Хто ж вони, ці Юнаки?»

Але… Але у силу всіх, що тоді склалися, тяжких обставин відвідини Юнаків і Юначок відбувалися тільки у великих станицях, куди можна було у цей передкапітуляційний період дістатися. Прикро, але юнь у більшості таборів за час від їхнього розподілу так і не побачила ні виховників, ні священиків, ні представників Комітету Пань.

Тут мусимо коротко пояснити, чому тепер, після стількох десятків років від часу подій, ми про Юнацтво знаємо дуже мало. Виною цьому є декілька причин.

По-перше, набір молоді німці робили самі і з великою неохотою допускали представників УЦК до цієї справи. Наприкінці війни всі працівники установи Гаупта були зібрані у Берліні, де їм, крім інших доручень, було поставлено конкретне завдання — знищити архіви. Про це пише проф. Тиміш Білостоцький: «Та найприкріше тоді було для мене, що було наказано спалити весь архівний матеріял, переписку, статистику».[20] Німці у своїх архівах не залишили жодних документів, які мали б відношення до справи Юнаків. Все було знищено.

По-друге, як ми вже згадували, місця постою Юнаків були порозкидані по всій Німеччині і у підлеглих їй країнах. Тому контакт, особливо з віддаленими пунктами, не вдалося налагодити від самого початку розподілу аж до кінця війни. Жили вони переважно у замкнутій, відірваній від усього світу, атмосфері. Відчуваючи небезпеку, українське керівництво правдами і неправдами намагалося зібрати якнайбільше відомостей про нашу молодь. Проте не все їм вдавалося, особливо коли йшлося про місце служби Юнаків.

По-третє, картотека Юнаків згоріла біля Еґера на Судетах при евакуації команди Гаупта під час бомбардування поїзда.[21] Здавалося б, не залишилося й сліду. Але недавно стало відомо, що о. Северин Сапрун мав (як він писав уже після війни) архів з Юнацькими фотографіями.[22] Щоби не пропав (що цілком логічно), заховав його в одному з монастирів Австрії. І що ж? Невдовзі отець помер, а монастир ніхто не може віднайти. Але чуда трапляються. Можливо, колись віднайдеться.

По-четверте, інформацію про існування Юнаків совєти замовчували. Про них ніде і ніколи офіційно не згадувалося.

Тепер, після здобуття незалежности, — знову невиправдана мовчанка на офіційному рівні, хоч це — ще одна трагічна сторінка України. Таким чином, драму багатьох тисяч молодих людей України, здавалось би, викреслено з історії. Але це неможливо, бо настане час, коли історія підлітків-Юнаків стане поряд з поривом Героїв Крут, бійців дивізії «Галичина», партизанів УПА.

Що ж сталося з Юнаками наприкінці війни? Коли гітлерівська машина уже безповоротно ламалася, німцям було не до Юнаків. Самі порозбігалися, а дітей залишили напризволяще, без засобів до існування. Та й раніше, як бачимо, Юнаків трактували безумовно як безплатну мовчазливу робочу силу, як гарматне м'ясо. До Українських Юнаків щораз частіше почали навідуватись агітатори РОА (Русской Освободітєльной Армії) з пропозиціями, які часто супроводжувались явними погрозами, переходити до них. Для чого їм це було потрібне? Можливо, і тут спрацьовував вічний синдром «старшого брата» сховатися за спину українця. Наші виховники, особливо священики, як тільки могли зривали пляни російських агітаторів. Вони радили Юнакам (на жаль, звичайно, тільки тим, з котрими мали змогу сконтактуватися) здаватись альянтам і ні в якому разі не вірити ні російським, ні більшовицьким обіцянкам. Дехто повірив, бо думав, що добереться до рідного дому. Тому переходив у совєтську зону окупації. Не дивуймось їхнім діям. Ці 14-16-літні юнаки відчували велику потребу батьківського тепла і плеча. Вони нікому не були потрібні, загублені у тому чужому для них світі, без знання мови, без будь-яких засобів до існування. Доля більшости з тих, що повернулися «додому», — драматична. Ті, котрих змусили признатися до служби у формації Юнаків, жили з тавром зрадника «совєтской родіни» і в багатьох випадках потрапляли в сумнозвісні табори ГУЛАГу. Причому їм ще додавали якусь провину, а «знайти» її завжди можна було. Хто зумів довести, що не був Юнаком, а просто працював на летовищах чи заводах, все одно ціле життя зазнавав політичних і матеріяльних утисків. Решта багато років, як уміли, скривали правдиву свою біографію.

Про тих, які не піддались агітації і не перейшли у східну зону окупації, пишуть Дмитро Волох і Василь Гева у статті, присвяченій 50-літньому ювілею створення дивізії «Галичина» і набору юнаків до військ німецької армії: «Багато Юнаків польські офіцери з корпусу генерала Андерса забрали, як своїх громадян до своєї армії в Італії, ще інші — зголосились як охотники до військових частин південної Африки. Частину Юнацтва англійці забрали до так званої палестинської поліції і вони служили в Палестині, а пізніше в Бірмі та Малаях. Ще інші пішли до Французького чужоземного леґіону, який тоді містився в Алжирі. Були також випадки, що молоді Юнаки заломлювалися фізично (напевно, і морально. — С.Ш.) та були відправлені в чужинецькі санаторії.

У 50-і роковини створення Юнацьких частин, згадуючи забуте нами покоління друзів-Юнаків, хочемо сказати до полеглих: спочивайте в забутих світом холодних могилах, бо Ви були Герої, а ми, ваші колишні друзі, будемо завжди носити ваше геройство в серцях. А до тих друзів, що ще живуть порозкидані по цілому світі, закликаємо: помолітеся Богу за душі полеглих наших друзів забутого покоління».[23]

Повернімося назад. Львів. Львівська політехніка. Так сталося, що водночас у 1948 році декілька хлопців-Юнаків, не знаючи один про одного та не відкриваючи свого справжнього лиця, поступили в інститут. Туди ж був прийнятий і хлопець-підліток, якому не судилося стати Юнаком.

З того часу пройшло багато тяжких років: одних студентів-галичан повиключали з комсомолу і з інституту, інших заарештували.

А Юнаки? Вони йшли тими ж тернистими шляхами, що і всі студенти, тільки їм це давалося значно важче. Юнацько-військове загартування тут знадобилося — воно додавало сил.

Щоби глибше усвідомити ситуацію і дати відповідь на запитання «А все ж таки, хто ці Юнаки?», у книжці друкуємо спогади трьох колишніх учасників подій — абітурієнтів 1948 року набору одного з факультетів Львівської політехніки.