Розділ ««МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*»

Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ століття український національний рух в Австро–Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно–освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту»[2], внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько–українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.

Зростання українського національного руху викликало значне занепокоєння та протидію з боку шовіністичних польських кіл і, особливо, Росії, яка вбачала єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України. Тому, опинившись між цими силами, котрі ніяк не могли змиритись із подальшим зміцненням українства, представники останнього змушені були подбати хоч про якусь підтримку для себе. Така потреба стала особливо актуальною на фоні загострення протиріч між провідними країнами світу, в тому числі і між Австро–Угорщиною та Росією. Було вирішено, що при збройному конфлікті між згаданими державами українці виступлять на боці Австрії. Основним їхнім завданням у майбутній війні мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення самостiйної держави, забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро–Угорської імперії.

Українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали також, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почали розвиватися такі настрої, став спортивно–протипожежний рух у формi сокiльсько–сiчових товариств[3]. Відродивши пам’ять про українське військо, він дав поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.

Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово–сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi, як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».

18 березня 1913 р., після затвердження статуту, у Львові було організоване перше легальне українське стрілецьке товариство «Січові Стрільці», яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром подібні товариства засновуються по всій Галичині, притягуючи в свої лави тисячі української молоді. Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально–полiтичної боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. Основним же їхнім досягненням стала практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.

Першi результати українського нацiонально–вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100–рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово–спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово–сокiльських та пластових органiзацiй краю[4]; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух.

Того дня, коли у Львові відбувся парад січово–сокільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро–Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно–визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро–Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»[5]. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро–Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 мільйонів українців у росiйськiй армiї та 250–300 тисяч — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

З початком Першої світової війни найбільш активно й організовано серед галицького українства проявили себе січові стрільці, їх провід уже 30 липня закликав добровольців зголошуватися в стрілецькі ряди. Одночасно було створено мобілізаційний комітет, який протягом кількох днів зорганізував першу бойову сотню під командою Івана Чмоли. Представники стрілецтва були також серед ініціаторів створення леґіону Українських Січових Стрільців (УСС) — окремого структурного підрозділу в складі австрійської армії, який мав започаткувати новітню збройну боротьбу за українську державність. Про його формування офіційно було повідомлено в спільній відозві новостворених  Головної Української Ради[6] (ГУР) та Української Бойової Управи[7] (УБУ) до українського народу від 6 серпня 1914 р.

Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18–ти рокiв i старшi 50–ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi[8]. Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiйськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Переважала молодь, яка, як свідчить аналіз цілого ряду джерел, йшла цілком свідомо, без особливої спонуки чи агітації. Це був закономірний результат передвоєнної праці сокільсько–січових, пластових та стрілецьких організацій.

Активність, з якою українці організовували своє військо, занепокоїла австро–польську адміністрацію. Вона почала чинити всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців. Були випадки, коли їх навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори; переслідували і їхні сім’ї. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань.

Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже з самого початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь–якої агітації[9]. Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.

Проте, незважаючи на таку протидію та ряд об’єктивних перешкод, зокрема, швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше, за три тижні до УСС зголосилося близько 28 тисяч чоловік. Статистичний аналіз дає підстави стверджувати, що добровольці представляли всі суспільні верстви та майже всі професії й землі галицьких українців[10]. Це свідчило, що національна ідея в тій чи іншій мірі захопила все суспільство, а найбільше молодь, яка й стала основою тих трьох десятків тисяч добровольців, котрі йшли боротися за державну незалежність.

Поряд iз ентузiазмом, який охопив галицьке українство на початку вiйни, проявлялися i внутрiшнi клопоти, що негативно впливали на процес організації леґіону УСС. Сюди відносяться: брак необхідних коштів, нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин–українців, прибули лише близько 20–ти), спорядження та зброї, непорозуміння в галицько–українському політичному проводі. Зокрема, остання обставина привела до того, що командантом стрілецького леґіону було призначено Михайла Галущинського, директора Рогатинської гімназії, який, за його ж словами, не мав ніякого поняття про військову організацію[11]. Не до кінця уявляли собі українські політики й якими мають бути мета та завдання стрілецької формації. Внаслідок такої невизначеності, домовленості, укладені з урядовими колами Австрії про те, що стрільці будуть особливим відділом з військово–політичним завданням, австрійське командування на практиці ігнорувало. Тому ті успіхи, яких УСС згодом добилися в національно–політичній та культурницькій сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої ініціативи й наполегливості.

Найдошкульнішого удару добровольці зазнали в Стрию, куди перебралися через стрiмкий наступ росiйських вiйськ. На початок вересня там зосередилося близько 8–10 тисяч чоловік[12], решта ж добровольчих відділів не зуміла дiстатися до місця загального збору, оскільки більшість галицьких повітів окупував ворог. Саме в Стрию австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, повідомило про обмеження чисельності леґіону до 2,5 тисяч. Спроби протестувати проти цього, як і проти вимоги скласти присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, були марними: ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани щодо створення власного вiйська.

Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися і, відповідно, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Тодi ж, як свiдчать очевидцi[13], завдяки старанням майбутнього стрiлецького iдеолога Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська. Його ядро склали активісти січово–сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них згаданий вже Дмитро Вітовський, Іван Балюк, Сень Ґорук, Гриць Коссак, Лев Лепкий, Осип Назарук та інші.

Створення леґiону Українських Сiчових Стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської армiї — то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська — це не означало, що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, леґiон УСС став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально свiдомої частини галицько–українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з самого початку свого iснування Українські Січові Стрільці стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi прiоритети.