Розділ ««МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*»

З початком Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро–Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро–угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тисяч солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Конфіскації і знищенню підлягали українські книжки. Почалося переслідування греко–католицької церкви. Митрополита Андрея Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тисяч заарештованих. Серед них були відомий освітній діяч, організатор антиалкогольного руху, редактор видань «Просвіти» Юліан Балицький, громадсько–політичний діяч, учений, журналіст Володимир Охримович, громадський і економічний діяч Микола Заячківський, видатна діячка громадського, освітнього і жіночого руху Константина Малицька, громадський діяч, журналіст і видавець, один із засновників НТШ Кость Паньківський, громадсько–політичний діяч, адвокат, засновник та керівник низки українських економічних інституцій Степан Федак, визначний український філолог, музеє– і мистецтвознавець, член НТШ Іларіон Свєнціцький, громадсько–політичний діяч, посол до австрійської Державної ради, один із організаторів леґіону УСС Тимотей Старух та інші.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р. загальновизнаний лідер українства Михайло Грушевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті заарештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р. М. Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху»[14]. Однак, після катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р. австро–німецькі війська, прорвавши Південно–Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.

Тим часом українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги вирушили до Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах Ґоронда та Страбичів поблизу Мукачева, 7 вересня 1914 р. леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня — з чотирьох чет[15] (взводів). Незважаючи на те, що курені і сотні мали свої порядкові номери (римською цифрою позначався номер куреня, арабською цифрою — номер сотні), у повсякденному житті вони називалися по прізвищу команданта. І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні — Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II–м куренем командував Гриць Коссак, сотнями — Сень Ґорук, Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III–му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками — Дмитро Вітовський та Теодор Рожанківський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.

Паралельно з реорганізацією було впорядковано Команду леґіону УСС. Оскільки тодішній командант Михайло Галущинський, вирішуючи різноманітні адміністративні проблеми, перебував у постійних роз’їздах, безпосереднє керівництво в період становлення стрілецької формації здійснював його заступник Степан Томашівський. Йому допомагав ад’ютант Дмитро Катамай. Канцелярією леґіону завідував Михайло Новаковський, а інтендантськими справами — Ярослав Індишевський разом зі своїм помічником Антоном Жилою.

Що ж до військового вишколу УСС, то він тривав лише кілька днів. Російські війська, зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, ставати до боротьби. Вже 10 вересня першою проти ворога виступила сотня Василя Дідушка, яка у військовому відношенні, порівняно з іншими стрілецькими підрозділами, була найбільш вишколеною. У її складі переважали студенти і учні середніх шкіл, члени довоєнних стрілецьких товариств. Головним завданням сотні була охорона Верецького–Нижнього і Гусного перевалів. Через тиждень в район Сянок для несення розвідувальної й охоронної служби вирушила сотня Осипа Семенюка. 20 вересня на фронт відбула сотня Осипа Букшованого, яка з Мукачева залізницею добралася до Сваляви, а звідти до Чиндієва.

Першою бойове «хрещення» прийняла сотня Семенюка, дві чети якої — під проводом Степана Пеленського та Богдана Гнатевича — 25 вересня на шляху з Турки до Сянок здійснили вдалий напад на російський кінний роз’їзд. Це, по суті, було перше збройне зіткнення українського війська з російськими загарбниками від часів битви під Полтавою в 1709 р. 27 вересня сотня Семенюка вела надзвичайно важкий бій за Сянки проти переважаючих сил противника. Він тривав від десятої години ранку до смеркання. Тоді ж дві чети сотні Дідушка, якими командували Михайло Гнатюк та Левко Коберський, разом із мадярським підрозділом стримували російські загони біля Ботелки. 28 вересня сотня Семенюка боронила Ужокський перевал, а сотня Дідушка Веречки Вижні.

У перших боях леґіон зазнав значних утрат: число вбитих, поранених та полонених стрільців сягнуло кількох десятків. Серед тих, хто ціною власного життя спричинився до відродження збройних визвольних змагань українського народу, були Іван Козьол, Іван Юріїв, Василь Грицина, Данило Корінь, Василь Чехут. У чистоті їхніх помислів, патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться. Одна із дівчат–добровольців до леґіону УСС, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко з цього приводу в своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: «Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3–ї ночі до 8–ї ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях — вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»[16].

Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів[17]. Однак в другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи та штаби, сіяти паніку серед ворога[18]. Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії. Тому лише деяким відділам вдалося прорватися в тил ворога; більшість, зазнавши втрат при спробі перетнути лінію фронту, повернулася назад.

Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції. Долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия, багатьох інших населених пунктів Галичини. Успішною, але кровопролитною була їхня боротьба за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. Зокрема, 28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Учасник цього бою так описував його перебіг: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи»[19]. При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.

Кілька разів переходила з рук в руки гора Комарницька поблизу Синевідська. Її 26 жовтня здобула сотня Василя Дідушка, але невдовзі австрійські частини втратили цей вигідний плацдарм. Рятувати ситуацію знову довелося усусам. Третього листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою відбили втрачені позиції. Такою ж затятою була боротьба за гори Лиса, Залярська, Кобила.

Оцінюючи стрілецькі заслуги у жовтневому наступі 1914 р., один із його учасників четар Богдан Гнатевич згодом відзначав: «В цій офензиві (наступі. — Авт.) лєґіон У. С. С. відіграв неабияку ролю. Правда він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на боєві труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні У. С. С. йшли в аванґарді боєвих груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні У. С. С. відіграли першу ролю. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення ще й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і несуцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту переважливе стратегічне значіння й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський плян удару на Берлін. У цьому поході стрілецтво перейшло практичний воєнний курс, загартувалось до походів і воєнних трудів, які ждали його опісля. Тоді теж уперше ім’я Українських Січових Стрільців стало відоме між чужинцями»[20]. Щоправда, ціна згаданих успіхів стрілецтва була надзвичайно високою — 31 вбитий, 86 поранених, 60 полонених[21].

Тим часом російська армія, підтягнувши у район бойових дій свіжі сили та перекинувши туди з–під Перемишля найбоєздатнішу 58–му піхотну дивізію, перейшла у контрнаступ. Австро–угорські війська змушені були відступити на карпатські перевали. Більшість сотень УСС на деякий час зосередилася в німецьких колоніях Аннаберґ (Нагірному) і Феліцієнталь (Долинівці) на Сколівщині. Десятого листопада до стрільців прибув командувач 55–ї дивізії генерал Фляйшман, щоб особисто вручити їм бойові нагороди. Медалями Хоробрості ІІ класу були відзначені старшини Зенон Носковський, Яків Струхманчук, Олена Степанівна, вістун Іван Андрух, а також Софія Галечко, якій до того ж присвоєно звання підхорунжої[22]. Це було офіційне визнання австрійською владою бойової вартості леґіону УСС, його ролі у так званій жовтневій офензиві.

Протягом листопада 1914 — лютого 1915 р. леґiон УСС переважно займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних його завдань була стежна (розвідувальна) служба на лінії Ужок—Лихобора—Верб’яж—Лавочне—Сенечів—Вишків. Про інтенсивність цієї служби свідчить той факт, що з однієї лише сотні Сеня Ґорука протягом п’яти днів було вислано 108 стеж[23]. Стрільці мали слідкувати за російським військом, його розташуванням та переміщеннями і повідомляти про все вищому командуванню. Ставши, образно висловлюючись, «оком фронту», вони нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у військових колах. Серед провідників стеж найбільше прославилися Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока та інші.

Проте одними лише стежами служба УСС не обмежувалася. Вони також брали участь у численних боях, здобували воєнний досвід і вже невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2–ї австрійської армії, що воювала в Карпатах. Це підтвердили бої під Тухолькою (25 листопада), коли завдяки стрільцям на кілька днів було зупинено російський наступ, на Ужокському перевалі (1 січня 1915 р.) тощо. «Стрільці — се без пересади цвіт нації, — писав 1 грудня 1914 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи професора Івана Боберського сотник УСС Іван Коссак. — Добули слави — гідно заробили на сю славу і пошану. Хоть воєнне життя прямо страшне — радію, що в наших січових рядах — тих, що тут на полі бою кровцю молоду проливають, витворився гарний і милий настрій, гармонія, якої давніше не було. Се вже не діти, се правдиві потомки славного Запорожжя, се правдиві лицарі–вояки, а генерали не мають слів признання для їх геройських подвигів»[24].

Значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґiону УСС його об’єднання в єдиний органiзм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української державностi. Передумови такого об’єднання заклали передвоєннi стрiлецькi товариства, що яскраво виявилося в Стрию вiдмовою добровольцiв приймати присягу на вiрнiсть Австрiї. Тому здавалося, що в леґiонi, де переважали представники iнтелiґенцiї, з перших же днiв почнеться iнтенсивна духовна, культурна та полiтична робота, яка згуртує стрiлецькі ряди.

Однак насправдi склалася ситуацiя, котра істотно утруднювала, а подекуди й унеможливлювала реалізацію даного завдання щонайменше до весни 1915 р. По–перше, стрiлецтво було деморалiзоване невдачами, якi посипалися на нього (обмеження кiлькiсного складу леґiону, примусова присяга на вiрнiсть австрiйському цiсаревi, втрата Галичини й таке iнше), та становищем, в якому опинилися галицькi українцi, в тому числі й рiднi стрiльцiв, на початку вiйни, коли, як уже зазначалося, їх мордували, з одного боку, австрiйцi та мадяри за «русофiльство», а з iншого росiяни — за «мазепинство».

По–друге, надзвичайно важкі фронтовi умови, в яких опинилися УСС, особливо взимку 1914—1915 рр., коли мороз сягав понад тридцять градусів, i якi призвели до великих фiзичних жертв: на сiчень 1915 р. втрати леґiону становили близько 46% вiд первiсного складу[25], а до березня вони зросли до 66–75%[26]. Вістун Микола Опока писав про ті часи: «Для нас не було ані одного променя надії. Ми перемінилися більше в воєнні машини. Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси. Самітні, а до того весь час у праці, часом у велечезнім фізичнім перемученні... Та найбільше боліла нас та безвиглядність у наших національних справах»[27].

По–третє, австрiйська влада намагалася робити все, щоб не допустити перетворення леґiону у вiйськово–полiтичну формацiю, розглядаючи при цьому план його лiквiдацiї[28]. Тому основна увага стрiльцiв була зосереджена передусім на збереженнi новітнього українського війська. Не сприяли згуртуванню УСС і численні реорганізації їхньої частини, які здійснювало австрійське командування. Зокрема, не встигли стрільці оговтатися від сумнозвісного експеременту з поділом їх на двадцятки, як уже в листопаді леґіон обмежили лише двома куренями під проводом Степана Шухевича та Сеня Ґорука. 21 січня 1915 р. командантом УСС у полі (на фронті) призначили отамана Гриця Коссака, а дотеперішнього керманича Михайла Галущинського з незрозумілими повноваженнями відправили референтом у справах УСС до штабу генерала Гофмана. Невдовзі, згідно наказу від 14 березня 1915 р., НКА завдала стрілецтву нового підступного удару, скасувавши всю командну структуру леґiону УСС та офіційно підпорядкувавши обидва курені, якими тепер командували Гриць Коссак і Сень Ґорук, відповідно 129–й і 130–й австрійським бригадам 55–ї дивізії генерала Фляйшмана; в організаційно–адміністративному плані стрільці підлягали команді ХХV корпусу генерала Гофмана. Цим же наказом було встановлено штатну чисельність УСС — 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєно військові звання. Про поповнення особового складу мала дбати Запасна сотня під керівництвом сотника Никифора Гірняка[29]. Зазначені зміни значно обмежували самостійність леґіону, принижували його політичне значення. Тому не дивно, що подібна політика Австрії викликала в стрілецькому середовищі значне невдоволення, яке серед окремих його представників інколи набирало крайніх форм. Так, брати Василь і Петро Дідушки пробували вести проросійську агітацію, а сотник Михайло Баран навіть перейшов до росіян[30]. Щоправда, подібні факти були винятком і діставали належну відсіч стрілецького активу.