Розділ ««МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*»

Iнформацiя про збройну боротьбу українцiв усе частiше з’являлася й в iноземнiй пресi. Так, тiльки в одному з далеко не повних пресових оглядiв тижневик «Вiстник СВУ» за 24 жовтня 1915 р. подав назви близько 15 статей в iноземнiй пресi про стрiлецький леґiон, не враховуючи дрiбних замiток. Зокрема, швейцарський часопис «Базлер Нахрiхтен» вiд 10 червня 1915 р., розповiдаючи про УСС, зазначав, що вони змагаються за самостiйну державу[154].

Дуже популярним у скандинавських країнах, особливо серед жiноцтва, було iм’я хорунжої УСС Олени Степанiвни, яка в 1917 р. поверталася через Скандинавiю з росiйського полону. Про неї, як про активну учасницю нацiонально–визвольної боротьби в Українi, писала та вмiщувала її фото преса Фiнляндiї, Швецiї, Норвегiї[155]. Не була винятком і Росія. Воєнний кореспондент «Русского слова» С. Мамонтов у своїй статті про Степанівну зазначав: «Найбільшу сенсацію викликала панночка — офіцер в австрійськім мундирі. Кажучи точніше, властиво не офіцер, а «аспірант», себто в роді прапорщика, що здав офіцерський іспит і має право авансувати. Чисто слав’янське миловидне личко, цілком дівочі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська вимова. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонничка самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола. Коли котрийсь з наших офіцерів підозрівав в її вступленню до армії романтичний підклад, вона сильно почервоніла й почала дуже гаряче протестувати. Се викликало добродушний сміх і серед нас, і серед її полонених товаришів»[156].

З Українськими Січовими Стрільцями зустрічалися відомі зарубіжні діячі. Серед них швед Альфред Єнсен, дослідник українсько–шведських взаємин та автор монографії про гетьмана Мазепу, який на Великдень 1916 р. гостив у стрілецькому шпиталі в Львові[157]. Знiмали стрiльцiв i для тогочасної кiнохронiки[158]. Така увага сприяла розвитковi iнтересу до України, її визвольної боротьби, розширювала коло українських прихильникiв у свiтi. (Наприклад, один з представників української діаспори в США Семен Демидчук вимагав у 1915 р. від австрійського посольства у Вашингтоні детальнішої інформації про Українських Січових Стрільців, «бо через те в Америці заінтересуються нашим народом і на підставі тих телєграм ми можемо легко містити статті в англійських часописах»[159]). В умовах, коли про iснування українського народу мало що знали, це був справжнiй iнформацiйний прорив.

Важливим фактором, тiсно пов’язаним зі становленням нацiонального характеру леґiону УСС, була його атрибутика. Цiлком зрозумiлим i закономiрним було бажання стрiльцiв iз самого початку вiйни виступити в одностроях українського вiйська та з iншими відзнаками, що вiдрiзняли б їх вiд решти вiйськових формувань i одночасно вказували б на їх самостiйний український характер. Тобто, свої внутрiшнi переконання, що вони є нацiональною вiйськовою формацiєю українського народу, стрiлецтво хотiло закрiпити вiдповiдним зовнiшнiм оформленням. Найперше це виявилося у тому, що протягом усього iснування леґiону українську мову та нацiональну символiку використовували в ньому як офiцiйнi[160]. Навіть підстаршини німецької армії, що були інструкторами у Вишколі УСС, мусили навчитися наказів по–українськи, бо стрільці ігнорували чужу мову, хоч і розуміли її[161]. У стрілецькому середовищі вважалося недопустимим розмовляти по–німецьки з тими офіцерами австрійської армії, які були українцями за національністю. Так, перед прибуттям до леґіону УСС його нового команданта — сотника Микитки, старшини австрійської армії, Дмитро Вітовський попередив стрілецьких старшин: «Ані слова, панове товариші, по–німецьки!»[162].

Дещо складнiшою була ситуацiя з одностроями: втрата Галичини, фiнансової бази стрiльцiв, та супротив австрiйської влади перешкоджали на перших порах українським воякам у реалiзацiї їхнього задуму. Тому на початку вiйни для означення своєї нацiональної самобутностi стрiльцi мали носити жовто–блакитну перепояску на лівому рамені. Але така неоригінальна «цивільна» відзнака не знайшла схвалення серед стрільців[163]. Замість неї УСС носили на лiвому боцi шапки синьо–жовтi кокарди (їх ще називали «розетки» або «троянди»), iнколи з левиком у центрi. Така відзнака, за словами отамана Мирона Тарнавського, «була для стрільця знаком якоїсь вищости над тими, хто її не мав»[164]. До речі, допомогу Українській Бойовій Управі у виготовленні кокард надавало українське жіноцтво. Воно ж зимою 1914—1915 рр. надіслало їх, разом з іншими гостинцями, до стрілецького леґіону як різдвяний подарунок[165]. Трохи пізніше з’явилися ще й інші відзнаки: маленькі синьо–жовті бляшки круглої форми, на яких був напис червоною фарбою: «У.С.С.». Проте естетичний рівень їх був невисоким. З початком 1915 р. вони були замінені трохи більшими відзнаками круглої форми, де на синьому тлі містився напис жовтою фарбою: «У.С.С. 1914»[166]. Також 1915 р., очевидно в річницю леґіону УСС, була випущена відзнака, у синьо–жовтому крузі котрої містилися два герби: галицький — лев і київський — архангел Михаїл; навколо них був напис: «Не ридать, а добувать. 1914–1915»[167]. Загалом же в 1914–1917 рр. було випущено 15 варіантів стрілецьких відзнак[168].

Крiм цього, стрілецтво переробляло деякі елементи свого одягу на національний манер. Наприклад, срібні, переплетені голубими нитками привіски, що, згідно з наказом австрійського Міністерства Краєвої Оборони від 18 січня 1915 р., мали носитися при шаблях та багнетах, були змінені, і з 1915 р. старшини УСС носили при шаблях золоті, а підстаршини — при багнетах жовті привіски, переплетені голубими нитками. На них були з одного боку галицький лев, а з другого — літери «У.С.С.»[169]. Згодом у леґiонi УСС було створено спецiальну одностроєву комiсiю (отаман Василь Дідушок, сотник Дмитро Вітовський, четарі Іван Іванець, Василь Кучабський, вістун Левко Лепкий та інші), яка 10 сiчня 1916 р. на неодноразовi вимоги стрiлецтва ухвалила стрiлецьку шапку за проектом Левка Лепкого — так звану «мазепинку». Спереду на нiй був розташований щиток iз левом на скелi та написом «У.С.С. 1914»[170] (уже 27 квiтня 1916 р. стрiльцi 2–ї Вiденської сотнi УСС вимаршували в «мазепинках» на фронт[171]). Для того ж, щоб стрiльця можна впiзнати, коли вiн скине шапку, було вирiшено, що у нього на грудях, з правого боку, має бути целулоїдна вiдзнака з буквами «У.С.С.» Також з лівого боку на шапці мала залишатися згадувана вже кокарда. На тому ж засіданні було ухвалено аксельбант «з сукна синього з жовтим монограмом»[172]. У результатi цих i наступних змiн, в тому числі й у покрої самого однострою, на весну 1917 р. остаточно сформувався самобутнiй зовнiшнiй вигляд УСС. Все це робилося самочинно, без дозволу австрiйської вiйськової влади, переважно за власний кошт[173]. Так стрiльцi позбувалися зовнiшнiх ознак чужого вiйська, розірвавши перед цим внутрiшнi зв’язки з ним.

Отже, на початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґiону УСС, який увiбрав у себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української державностi й об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово–полiтичної формацiї. Її особливiстю було те, що, незважаючи на фронтовi умови, вона вела iнтенсивну нацiонально–полiтичну працю, метою якої було виявлення найефективнiших шляхiв для досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої дiяльностi стало формування стрiлецької iдеологiї, головними складовими якої були: державна самостiйнiсть, соборництво, опора на сили власного народу. Основи цiєї iдеологiї були викладенi в стрiлецьких виступах, публiкацiях та наказах, вiдображенi в практичнiй дiяльностi i становили спiльний вислiд думок та iдейних зусиль усього стрiлецтва, що базувалися на кращих проявах довоєнної політичної думки, традицiях сiчово–сокiльського i стрiлецького руху. Тому необґрунтованими здаються твердження Осипа Думiна про те, що нiбито УСС не спричинилися до дальшого вироблення й теоретичного вдосконалення української полiтичної думки[174]. Тим бiльше, що й сам вiн в «Iсторiї Леґiону Українських Січових Стрільців. 1914–1918» докладно показав її зростання у стрiлецькому середовищi. Стрiльцi, як влучно зауважив iсторик Степан Рiпецький, робили збройним чином найвищу полiтику й одночасно формували її теорiю[175]. Їхнi заслуги в цьому питаннi змушенi були визнати навiть українськi полiтики. Зокрема, Загальна Українська Рада, що уособлювала полiтичний провiд українського народу, ще в 1915 р. заявляла: «... Стрiльцi! Ви боретеся за волю України й тому в ваших рядах не тiльки серце народу, але й його полiтична думка. Полiтична українська думка, спадщина по Володимирi Великiм, королю Данилi, по великих гетьманах Хмельницькiм, Виговськiм, Дорошенку, Мазепi! Спадщину, що довго лежала не перейнята, Ви взяли в свої молодi, але твердi руки, бо волю України добуваєте кров’ю та залiзом!..»[176]. Таке признання, з огляду на амбiцiйнiсть тодiшньої полiтичної елiти, говорило саме за себе.

Звичайно, стрiлецька iдеологiя не становила суто наукової концепцiї i не мала чистих теоретикiв — у воєнних обставинах це, мабуть, було нереальним. Важка служба, що iнколи мiсяцями поглинала творчу силу стрiльцiв, великi фiзичнi втрати (на початок 1917 р. — 350 вбитими, 1200 пораненими, 1500 полоненими[177]), передчасна смерть багатьох талановитих УСС, якi мали хист до нацiонально–полiтичної працi, часта вiдсутнiсть у керiвництва леґiону розумiння стрiлецьких iдей — усе це не сприяло подiбнiй дiльностi. Принагiдно хотiлось би зауважити, що й українськi полiтики, якi мали вдосталь вiльного часу та вiдповiднi умови, не спромоглися до вироблення якоїсь теоретичної концепцiї. Тому УСС створили свою визвольну стратегiю вiдповiдно до iсторичних обставин, серед яких дiяли, та вiдповiдно до сил, якi мали. Це ще бiльше пiдкреслює велич стрiлецької iдеологiї, що за порiвняно короткий час перетворювала все новi й новi лави добровольцiв у своїх вiдвертих прихильникiв та активних пропагандистiв.